У зв'язку з виникненням питань щодо застосування деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України, змінами, що сталися у нормативних актах, та потребою узгодження окремих роз'яснень з нормами чинного законодавства президія Вищого арбітражного суду України вважає за необхідне внести такі зміни і доповнення до роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України.

1. У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 21 липня 1992 року N 01-6/856 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом" підпункт 6.3 викласти у такій редакції:

"6.3. З набранням чинності Законом України від 3 грудня 1996 року "Про внесення зміни до Цивільного кодексу Української РСР" не може застосовуватися стаття 149 Статуту. Спори, пов'язані зі стягненням штрафів, передбачених статтями 142, 143, частиною другою статті 146, статтею 148 Статуту, вирішуються арбітражними судами на загальних підставах".

2. У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 20 листопада 1992 року N 01-6/1395 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів залізницею":

2.1. Друге речення підпункту 4.1 викласти у такій редакції: "Постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 1995 року N 183 "Про підвищення матеріальної відповідальності залізниць, вантажовідправників та вантажоодержувачів" з 20 березня 1995 року розмір штрафів, передбачених Статутом, зокрема за наднормативний простій вагонів і контейнерів, підвищено у 100000 разів, а цистерн - у 200000 разів";

2.2. Доповнити пункт 4 підпунктом 4.6. такого змісту:

"4.6. З набранням чинності Законом України від 3 грудня 1996 року "Про внесення зміни до Цивільного кодексу Української РСР" не може застосовуватися стаття 160 Статуту. Спори, пов'язані зі стягненням штрафів, передбачених статтями 51, 155-1, 156, 156-1 , 156-2, 157, 159, 159-1, вирішуються арбітражними судами на загальних підставах".

4. У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 19 березня 1993 року N 01-6/482 "Про практику застосування статті 119 Арбітражного процесуального кодексу України":

4.1. Пункт 1 викласти у такій редакції:

"1. Пунктом 7 статті 4 Закону України "Про арбітражний суд" передбачена обов'язковість виконання рішень, ухвал, постанов арбітражного суду. До того ж стаття 119 АПК встановлює відповідальність за ухилення від виконання усіх без винятку рішень, ухвал, постанов арбітражного суду. Тому встановлені цією статтею санкції можуть застосовуватись як до підприємства, установи, організації - сторони у справі, так і до інших підприємств, установ, організацій, від яких арбітражний суд в межах своїх повноважень вимагає вчинення певних дій, подання необхідних документів, висновків тощо, зокрема з підстав, зазначених у статтях 41, 64 і 65 АПК";

4.2. Абзац перший пункту 7 викласти у такій редакції:

"Згідно зі статтею 119 АПК розмір штрафу за ухилення від виконання рішення, ухвали, постанови арбітражного суду не може перевищувати 50 процентів від суми виконання або 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Накладення цього штрафу не звільняє підприємство, установу чи організацію від обов'язку виконати рішення, ухвалу, постанову арбітражного суду. Тому якщо арбітражний суд стягнув з підприємства, установи, організації штраф у розмірі меншому ніж зазначений у цій статті АПК, то у разі повторного невиконання рішення, ухвали, постанови він має право знову стягнути штраф, але за умови, що загальна сума стягнень не перевищуватиме цього розміру";

4.3. У пункті 8 слова і цифри "10 тис.крб." замінити словами і цифрами "50 процентів від суми виконання або 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян".

5. У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 30 березня 1993 року N 01-6/368 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаковки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та паперових мішків":

5.1. Абзац перший пункту 1 доповнити словами "(з наступними змінами)";

5.2. У пункті 5:

абзаци перший-третій викласти у такій редакції:

"Відповідно до пункту 98 Правил застосування, обігу і повернення засобів упаковки багаторазового використання штрафи, передбачені пунктами 95, 96, 97 цих Правил, застосовуються у претензійно-позовному порядку у випадках, зазначених у договорах.

У разі відсутності у договорі умов щодо обов'язкового повернення засобів упаковки та майнової відповідальності за порушення такого зобов'язання в арбітражного суду немає правових підстав для задоволення вимог, пов'язаних зі сплатою зазначених штрафів.

Коли продукцію (товари) відвантажено за вказівкою покупця за договором, і з вини одержувача покупець сплатив поставщику штраф за прострочку повернення засобів упаковки, він вправі звернутися до одержувача з вимогою про відшкодування збитків, заподіяних сплатою штрафу";

з абзацу четвертого виключити слова "в безакцептному порядку".

6. У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 16 квітня 1993 року N 01-6/438 "Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів":

6.1. Пункт 1 викласти у такій редакції:

"1. Загальний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України у редакції Закону України від 11 липня 1995 року "Про внесення змін до статті 71 Цивільного кодексу України", застосовується з 27 липня 1995 року за позовами усіх осіб, право яких порушено, тобто як фізичних, так і юридичних.

Загальний строк позовної давності у три роки слід застосовувати до позовів, у яких до 27 липня 1995 року не закінчився раніше встановлений загальний строк позовної давності в один рік. Якщо до набрання чинності згаданим Законом загальний строк позовної давності в один рік закінчився, у арбітражного суду відсутні правові підстави для застосування після 27 липня 1995 року до таких позовів загального строку позовної давності у три роки.

Виняток становлять позови, пов'язані з вимогою власника про повернення свого майна з чужого незаконного володіння (віндикацію), оскільки щодо таких вимог статтею 50 Закону України "Про власність", введеного в дію з 15 квітня 1991 року, було встановлено трирічну позовну давність. Це положення щодо захисту права власності поширюється також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або іншій підставі, передбаченій законом чи договором (пункт 5 статті 48 Закону України "Про власність").

Що ж до правомірного володіння майном (добросовісний набувач), то до позовів власника про витребування майна від такого набувача застосовуються правила статті 71 Цивільного кодексу України. При цьому володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним або третейським судом (стаття 49 Закону України "Про власність"). Отже арбітражний суд вирішує питання про застосування статті 71 Цивільного кодексу України або статті 50 Закону України "Про власність" у залежності від визнання володіння майном правомірним або неправомірним.

Слід мати на увазі, що об'єктом віндикаційного позову може бути тільки індивідуально визначене майно, а не майно, яке визначається за родовими ознаками. Оскільки грошові суми визначаються родовими ознаками, позови про повернення грошових сум з чужого незаконного володіння, наприклад, безпідставно стягнутих у безспірному порядку, не є віндикаційними, і до них застосовуються правила статті 71 Цивільного кодексу України";

6.2. В абзацах другому і третьому пункту 3 слово "республіканського" замінити словом "державного";

6.3. Останній абзац пункту 10 викласти у такій редакції:

"У випадках непідсудності справи даному арбітражному суду або зміни підсудності справи у процесі її розгляду арбітражний суд повинен надіслати позовні матеріали за встановленою підсудністю (стаття 17 АПК). За цих обставин перебіг строку позовної давності переривається поданням позову до арбітражного суду, який надсилає позовні матеріали за встановленою підсудністю";

6.4. З пункту 11 слова і цифри "Постановою Президії Верховної Ради України від 21 серпня 1992 року "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" виключити.

6.5. З пункту 13 виключити слова "ненормативного характеру".

7. У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 21 вересня 1993 року N 01-6/1025 "Про деякі питання підвідомчості спорів за участю іноземних суб'єктів господарської діяльності";

7.1. Назву роз'яснення викласти у такій редакції: "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ зі спорів за участю іноземних суб'єктів господарської діяльності";

7.2. У пункті 2 слово "підвідомчості" замінити словом "підсудності".

7.3. В абзаці першому пункту 3 слово "підвідомчості" замінити словом "підсудності", а слова "предметної, територіальної і виключної підвідомчості спорів (статті 13 - 16 АПК)" замінити словами "статей 13 - 16 АПК стосовно підсудності справ";

7.4. З другого абзацу пункту 3 виключити слова:

"Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя...";

7.5. Пункти 5 і 6 виключити.

У зв'язку з цим пункт 7 вважати пунктом 5.

8. У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 12 листопада 1993 року N 01-6/1205 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних":

8.1. У пункті 2 слово "республіканського" замінити словом "державного". Абзац другий цього пункту після слова "прокурора" доповнити словами "чи його заступника";

8.2. Пункт 14 викласти у такій редакції:

"14. З набранням чинності Законом України від 3 грудня 1996 року "Про внесення зміни до Цивільного кодексу Української РСР" не можуть застосовуватися пункти 69 і 60 Положень про поставки у частині безакцептного стягнення штрафів, передбачених цими Положеннями. Спори, пов'язані зі стягненням згаданих штрафів, вирішуються арбітражними судами на загальних підставах".

10. У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 1 квітня 1994 року N 02-5/215 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди":

10.1. У пункті 5 слово "соціальними" замінити словом "спеціальними";

10.2. Абзац перший пункту 7 доповнити словами і цифрами "(із змінами і доповненнями до них, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1994 року N 492)".

11. У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 2 квітня 1994 року N 02-5/225 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності":

11.1. Абзац сьомий пункту 4 викласти в такій редакції:

"Прокурор, звертаючись до арбітражного суду в інтересах держави з заявою про визнання договору недійсним, зазначає у ній позивачем державний орган або установу, організацію, уповноважену здійснювати відповідні функції держави у спірних правовідносинах, наприклад, управляти майном, що є предметом цього договору, і визначає відповідачами, як правило, обох контрагентів за договором. Виняток можуть становити випадки, коли одним з контрагентів є названий орган (установа, організація); у такому разі відповідачем визначається другий контрагент";

11.2. Абзац четвертий пункту 5 виключити;

11.3. В абзаці другому пункту 9 слова і цифри "постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1993 року N 923" замінити словами і цифрами "постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 року N 786".

18. У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 30 березня 1995 року N 02-5/218 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки":

18.1. Друге речення абзацу першого пункту 2 викласти у такій редакції: "Визначаючи ці показники, підприємства незалежно від форми власності повинні керуватися Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств", згідно з яким прибуток визначається як скоригований валовий доход відповідного звітного періоду, зменшений на суму валових витрат виробництва та обігу і суму амортизаційних відрахувань, і включає зокрема загальні доходи від реалізації товарів (робіт, послуг)";

18.2 Доповнити роз'яснення підпунктом 5.5 такого змісту:

"5.5. З набранням чинності Законом України від 3 грудня 1996 року "Про внесення зміни до Цивільного кодексу Української РСР" не можуть застосовуватися пункт 69 Положень про поставки продукції і пункт 60 Положення про поставки товарів. Спори про стягнення штрафів, передбачених цими Положеннями, підлягають вирішенню арбітражними судами на загальних підставах".

19. У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 28 квітня 1995 року N 02-5/302 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність":

19.1. Останній абзац пункту 4 викласти у такій редакції:

"Договором про сумісну діяльність опосередковуються взаємовідносини виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, місцевих державних адміністрацій з розташованими на відповідній території підприємствами, установами та організаціями щодо залучення (об'єднання) їх коштів, а також бюджетних коштів на будівництво, розширення, ремонт і утримання на пайових засадах об'єктів соціальної і виробничої інфраструктури, вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад (пункти 5, 6 частини першої статті 28, пункт 4 частини першої статті 31, пункт 6 частини першої статті 44 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Сумісна діяльність може також здійснюватися шляхом інвестування відповідно до Закону України "Про інвестиційну діяльність" та Закону України "Про режим іноземного інвестування";

19.2. Другий абзац підпункту 7.2. доповнити словами "з наступними змінами".

20. У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 28 квітня 1995 року N 02-5/310 "Про деякі питання практики перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами":

20.1. Пункт 3 викласти у такій редакції:

"3. Відповідно до статті 113 АПК рішення може бути переглянуто за нововиявленими обставинами за поданням прокурора чи його заступника. Із змісту статті 121 Конституції України і статті 2 АПК випливає, що прокурор може внести подання про перегляд рішення, ухвали, постанови за нововиявленими обставинами лише у справах, в яких стороною є держава в особі державного органу, установи чи організації, уповноваженої здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.