3 метою правильного і однакового застосування законодавства при вирішенні спорів, пов'язаних із захистом права державної власності, Президія Вищого Арбітражного Суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.

1. Відповідно до пункту 4 статті 2 Закону України "Про власність" на території України існує приватна, колективна та державна власність і законодавство забезпечує власникам рівні умови захисту права власності.

До державної належать загальнодержавна та комунальна власність, суб'єктами права на які є відповідно держава в особі Верховної Ради України і адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних та сільських Рад народних депутатів (стаття 32 Закону України "Про власність"). Згідно зі статтею 33 цього Закону суб'єкти права державної власності можуть покласти обов'язок управляти державним майном на відповідні уповноважені ними державні органи. Що ж до загальнодержавної власності, то при вирішенні господарських спорів слід виходити з того, що чинним Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 року N 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" зупинено дію пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 14 лютого 1992 року "Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності" в частині повноважень Фонду державного майна України. Згідно з цим Декретом здійснення функцій по управлінню майном, що є у загальнодержавній власності, покладене на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи державної виконавчої влади (крім майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів України).

Одночасно слід мати на увазі, що Указом Президента України від 26 листопада 1993 року в порядку експерименту на період з 1 січня 1994 року по 31 грудня 1995 року Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та Луганській обласним державним адміністраціям делеговані повноваження щодо управління майном, яке перебуває у загальнодержавній власності. Перелік підприємств, установ і організацій, які передаються до сфери управління цих адміністрацій, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти тощо належить територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах (пункт 1 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", які згідно зі статтею 143 Конституції України безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності. Як передбачено пунктом 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", зазначені органи від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Представницькі органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради - вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення (пункт 31 статті 26 цього ж Закону. Зокрема, до відання виконавчих органів цих рад належить управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності.

Що ж до районних і обласних рад, то їх повноваження щодо користування і розпорядження таким майном має похідний від повноважень представницьких органів місцевого самоврядування характер, оскільки у вирішенні відповідних питань названі ради діють за дорученням сільських, селищних, міських рад (пункт 19 статті 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Оскільки від імені і в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради, учасниками судового процесу у спорах, пов'язаних із захистом права комунальної власності, можуть виступати ради, а також їх виконавчі органи (виконавчі комітети, управління, служби та ін.), за умови, що даний орган має статус юридичної особи і що відповідні повноваження передбачені нормативним актом, який регулює діяльність цього органу (положенням тощо).

Якщо державна виконавча влада здійснюється місцевою державною адміністрацією, остання в межах повноважень, делегованих їй згідно зі статтею 119 Конституції України відповідною радою, здійснює управління майном, що належить до комунальної власності.

2. При вирішенні спорів слід виходити з того, що майно, яке належить до державної власності і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, тобто підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності, визначеним статутом підприємства (стаття 37 Закону України "Про власність" та пункт 2 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні". Права підприємства щодо розпорядження закріпленим за ним майном, у тому числі державним, визначені, зокрема, в пунктах 5 та 6 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні". Так, підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності.

Таким чином, вирішуючи спори, пов'язані, зокрема, з оцінкою законності укладених підприємством договорів купівлі-продажу або оренди його майна, господарському суду перш за все необхідно з'ясувати відповідність угоди чинному законодавству та статуту підприємства. Наприклад, Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 року "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" підприємствам, що є у загальнодержавній власності, заборонено передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам. Оскільки ця норма стосується підприємств, що є у загальнодержавній власності, її не можна застосовувати до інших державних підприємств, тобто таких, що належать до державної, але комунальної власності.

Загальною для всіх державних підприємств є норма статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" (в редакції Закону України від 07.07.92 N 2554-12 "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України"), згідно з якою відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України (Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затверджене наказом Фонду державного майна України від 30.07.99 N 1477. Зазначене обмеження не поширюється на передачу за плату засобів виробництва одним державним підприємством іншому державному підприємству, тобто коли ці засоби залишаються у державній власності.

Підприємство не має права укладати перелічені у пунктах 5 і 6 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" угоди щодо закріпленого за ним державного майна ще і тоді, коли відповідне обмеження цього права прямо передбачено його статутом.

4. Захист права державної власності, повного господарського відання та оперативного управління цією власністю здійснюється господарським судом, зокрема, при вирішенні питання про відповідність укладених угод чинному законодавству. Наприклад, регіональне відділення Фонду державного майна уклало з організацією орендарів договір оренди цілісного майнового комплексу, передача в оренду якого згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 року N 26-92 не допускається. В наведеному випадку суд визнає таку угоду недійсною з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу України.

Недійсною є також угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями її діяльності (стаття 50 Цивільного кодексу України). Що ж до захисту права державної власності, то цю статтю слід застосувати при вирішенні господарських спорів, пов'язаних з визнанням недійсними угод, укладених підприємством (організацією) в суперечності з його статутом або Положенням. Такою угодою, наприклад, може бути договір купівлі-продажу закріпленого за підприємством будинку або здачі його в оренду всупереч умові статуту про заборону здійснювати зазначені дії.

Чинним законодавством, зокрема, Господарським процесуальним Кодексом України, не визначено коло осіб, які можуть бути позивачами за позовами про визнання недійсними договорів. Отже, крім прокурора, власника або органу уповноваженого власником управляти майном, позивачем по таких справах може бути й один з контрагентів за договором.

Визнання угоди недійсною за своїми наслідками суттєво відрізняється від зміни або розірвання договору. Ця різниця полягає в тому, що відповідно до статті 59 Цивільного кодексу України угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення, а щодо розірвання договору законодавство не передбачає такого загального правила.