2 червня 2016 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" ("Голос України" від 16.07.2016 № 132-133; далі - Закон № 1402-VІІІ). який набрав чинності з 30 вересня 2016 року.

Закон № 1402-VIII прийнято у зв'язку з унесенням змін до Конституції України в частині правосуддя Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VІІІ "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" ("Голос України" від 29.06.2016 № 118; далі - Закон № 1401 -VIII). Закон № 1402-VІІІ покликаний забезпечити імплементацію відповідних змін та містить низку новел для українського законодавства у сфері судоустрою, зокрема: усунено Парламент від формування суддівського корпусу; закріплено істотні зміни в частині переходу судової системи до трьох рівнів; передано повноваження щодо вирішення питань про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності Вищій раді правосуддя та інші.

Верховний Суд України постійно та послідовно дотримується позиції, що судову реформу в Україні має бути завершено впровадженням таких механізмів, які давали б змогу забезпечувати права та свободи людини і громадянина шляхом здійснення ефективного, незалежного й безстороннього правосуддя. Оновлення суддівського корпусу - це запит суспільства. Рефюрми необхідні, проте за умови дотримання норм Основного Закону України в частині забезпечення гарантій незалежності суддів та за умови балансу між очікуванням суспільства й захистом конституційних прав громадян, зокрема гарантованого права на судовий захист.

Водночас у розділі XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII є певні приписи, сутність, зміст та практична реалізація яких, на думку Пленуму Верховного Суду України, не відповідають Конституції України.

Також до Верховного Суду України звернулися Рада суддів України, Луцький міськрайонний суд Волинської області (13 вересня 2016 року), Оболонський районний суд міста Києва (16 вересня 2016 року), Подільський районний суд міста Києва (20 вересня 2016 року) з проханням звернутися до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності (конституційності) окремих положень Закону № 1402-VIII, що регламентують порядок та підстави припинення повноважень суддів, які були призначені строком на 5 років, Конституції України.

З метою забезпечення конституційного порядку у сфері функціонування судової влади в Україні, забезпечення гарантій незалежності суддів, доступу громадян до правосуддя та реалізації права кожного на розгляд його справи незалежним і безстороннім судом у визначені законом строки, недопущення звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів;

реалізуючи повноваження, надане Верховному Суду України пунктом 1 частини першої статті 150 Конституції України (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1401-VIII), пунктом 5 частини другої статті 38, пунктом 5 частини другої статті 48 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (з наступними змінами), окремими положеннями пункту 7 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ у взаємозв'язку з положеннями підпункту 3 частини першої пункту 16-1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України, статями 39, 40, 71 і 82 Закону України "Про Конституційний Суд України",

Пленум Верховного Суду України вважає, що окремі положення пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII суперечать статті 6, частинам першій і другій статті 8, частині другій статті 19, частинам першій і другій статті 24, частинам першій і другій статті 55, частинам першій, п'ятій і шостій статті 126 Конституції України.

Зазначене обґрунтовується нижченаведеним.

1. Невідповідність пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ статті 6, частинам першій і другій статті 8, частині другій статті 19, частині першій статті 24, частинам першій і другій статті 55, частинам першій, п'ятій і шостій статті 126 Конституції України.

1.1. Згідно зі статтею 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження в установлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Із цього приводу Конституційний Суд України зазначив, що "державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, які урівноважують одна одну системою стримувань і противаг" (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002).

Також Конституційний Суд України вказав:

"Поділ державної влади є структурною диференціацією трьох рівнозначних основних функцій держави: законодавчої, виконавчої, судової. Він відображає функціональну визначеність кожного з державних органів, передбачає не тільки розмежування їх повноважень, а й їх взаємодію, систему взаємних стримувань та противаг, які мають на меті забезпечення їх співробітництва як єдиної державної влади.

Принцип поділу державної влади набуває сенсу лише за тієї умови, коли всі органи державної влади діють у межах єдиного правового поля. Це означає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6 Конституції України). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов 'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі" (абзаци другий -четвертий пункту 4.1 Рішення від 1 квітня 2008 року № 4-рп/2008).

"Україна відповідно до статей 1, 6 Основного Закону України є демократичною, правовою державою, в якій державна влада здійснюється на засадах її функціонального поділу та балансу між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади завдяки системі стримувань і противаг для досягнення цілей і завдань, передбачених Конституцією України.

Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є, зокрема, розмежування повноважень між різними органами державної влади, що означає самостійне виконання кожним із них своїх функцій та здійснення повноважень відповідно до Конституції та законів України" (абзаци перший і другий пункту 2.1 Рішення від 8 липня 2016 року № 5-рп/2016).

Згідно зі статтею 8 Основного Закону в Україні визнається й діє принцип верховенства права. Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основою якого є ідея передбачуваності очікування суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам. Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними (правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011).

Відповідно до частини другої статті 19 Основного Закону України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Рівність усіх перед законом, що випливає зі статті 24 Конституції України, позначається на регулюванні всіх суспільних відносин. Дотримання цього принципу означає, зокрема, й заборону без розумного виправдання запроваджувати різницю в правах осіб, які належать до однієї й тієї самої категорії (заборону відмінного поводження з особами, які перебувають в однакових чи споріднених ситуаціях).

Із цього приводу Конституційний Суд України зазначив:

"Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права -це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню" (абзаци другий і третій пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина гарантується безпосередньо на підставі Конституції України.

Із цього приводу Конституційний Суд України зауважив:

"Частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленім законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.

Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина" (абзаци перший, другий і третій пункту 2 Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп).

"Частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод" (пункт 1 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп).

Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією та законами України.

Частиною п'ятою статті 126 Основного Закону України закріплено постулат, що суддя обіймає посаду безстроково.

Частиною шостою статті 126 Конституції України передбачено виключний перелік підстав, відповідно до яких суддя звільняється з посади. До них, зокрема, належать: неспроможність виконувати повноваження за станом здоров'я; порушення суддею вимог щодо несумісності; вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді; подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням; незгода на переведення до іншого суду в разі ліквідації чи реорганізації суду, у якому суддя обіймає посаду; порушення обов'язку підтвердити законність джерела походження майна.

З приводу забезпечення гарантій незалежності суддів Конституційний Суд України сформував сталі правові позиції. Зокрема, у пункті 1.1 резолютивної частини Рішення від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 зазначено:

"Незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням ".

Також Конституційний Суд України вказав:

"Особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються Конституцією України і законами, зокрема Законом України "Про статус суддів", що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня.

Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом" (абзац п'ятий пункту 8 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).

1.2. Однак, незважаючи на зазначені сталі правові позиції Конституційного Суду України, окремі пункти розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII містять положення, що не відповідають Конституції України. Ідеться, зокрема, про такі положення:

утворюється Верховний Суд у порядку та у складі, що визначені Законом № 1402-VIII; призначаються судді Верховного Суду за результатами конкурсу, проведеного відповідно до Закону № 1402-VIII (пункт 4);

проведення конкурсу на посади суддів Верховного Суду у відповідних касаційних судах має бути розпочато не пізніше двох місяців з дня набрання чинності Законом № 1402- VIII (пункт 13);

з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному Законом № 1402-VIII, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, статус, права, обов'язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., № 41-42, № 43, № 44-45, ст. 529; 2015 р., № 18, № 19-20, ст. 132 з наступними змінами) (пункт 7);

Верховний Суд розпочинає роботу за умови призначення щонайменше шістдесяти п'яти суддів Верховного Суду за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону (пункт 9);

не пізніше ніж через п'ять днів з дня призначення шістдесят п'ятого судді Верховного Суду, за принципом рівного представництва від кожного касаційного суду створюється організаційний комітет, який скликає Пленум Верховного Суду в тридцятиденний строк (пункт 11);

день початку роботи Верховного Суду у складі, передбаченому Законом № 1402-VIII, визначається рішенням його Пленуму, яке публікується на веб-порталі судової влади та в газеті "Голос України" (пункт 8).

Пленум Верховного Суду України погоджується, що під час проведення судової реформи можлива реорганізація найвищої судової інстанції й вищих спеціалізованих судів у зв'язку з поверненням до трирівневої судової системи. Однак така реорганізація повинна проводитися виключно на підставі визначених у нормах Конституції України гарантій та з дотриманням міжнародних стандартів у сфері правосуддя.

Прийнявши Закон № 1401-VIII згідно з повноваженнями, передбаченими пунктом 1 частини першої статті 85 Конституції України, Верховна Рада України здійснила функцію установчої влади.

Так, пунктом 16 Закону № 1401-VIII внесено низку змін до розділу XV "Перехідні положення" Конституції України в частині закріплення порядку дій уповноважених органів з імплементації основних положень Конституції України щодо правосуддя, зокрема щодо приведення актів законодавства у відповідність до вимог Основного Закону України. Зазначений пункт у своєму розлогому змісті не містить жодного положення щодо подальшої долі найвищого судового органу - Верховного Суду України (унаслідок зміни ним назви) та долі вищих спеціалізованих судів у зв'язку з реорганізацією останніх. Однак порядок організації діяльності інших органів, також реформованих Законом № 1401-VIII, знайшов своє закріплення, зокрема, у підпунктах 8-10 частини першої пункту 16-1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України.

Водночас Верховна Рада України, приймаючи Закон № 1402-VIII, тобто здійснюючи свої законодавчі функції (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України), у розділі XII "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону детально закріпила порядок ліквідації найвищого судового органу (у зв'язку із семантичними змінами в назві) у спосіб, не передбачений ні основними положеннями Конституції України (щодо правосуддя), ні Перехідними положеннями до неї.

Верховний Суд України як найвищий судовий орган, реалізуючи функцію забезпечення єдності системи судоустрою згідно з частиною четвертою статті 17 Закону № 1402-VIII та із частиною четвертою статті 17 Закону № 2453-VІ, наголошує, що вказаними діями Верховна Рада України вийшла за межі своїх повноважень як єдиного державного органу законодавчої влади.

Так, згідно з принципом поділу влади судова влада є самостійною (частина перша статті 6 Конституції України). Порушення її самостійності суперечить загальній системі державного устрою України. Руйнування побудованого на такому устрої розподілу основоположних функцій держави між окремими гілками влади призведе до правової невизначеності. Крім того, порушення самостійності судової влади, юридична залежність її від законодавчої створює загрозу ефективності судового захисту прав і свобод людини та громадянина, гарантованого статтею 55 Конституції України.

Саме дотримання балансу між гілками влади, урівноваження їх системою стримувань і противаг є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності. Відсутність у Конституції України положень щодо підстав і порядку припинення діяльності Верховного Суду України й вищих спеціалізованих судів України та закріплення цього порядку виключно на законодавчому рівні є фактором самообмеження єдиного законодавчого органу під час реалізації його повноважень щодо прийняття законів - недопустимості закріплення законодавчого положення про ліквідацію єдиного найвищого судового органу з конституційним статусом.

Отже, вищезазначений порядок ліквідації Верховного Суду України та вищих судів, передбачений в пунктах 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII, а не зокрема, у розділі XV "Перехідні положення" Конституції України, внесеному Законом № 1401-VIII, свідчить про порушення Верховною Радою України частини другої статті 19 Конституції України.

Крім того, відсутність конституційних підстав для ліквідації та виключно законодавче передбачення такого способу ліквідації найвищої судової установи створює небезпечний прецедент щодо подальших довільних дій органу законодавчої влади, а саме з власної ініціативи чи у зв'язку зі змінами політичного устрою ліквідовувати та утворювати й будь-який інший державний орган з конституційним статусом, у тому числі новостворений Верховний Суд, адже не передбачається закріплення такого порядку в Основному Законі України. Такі дії в майбутньому можуть слугувати засобом тиску на суддю, порушення гарантій незалежності судової влади в цілому та, як наслідок, - порушення права кожного на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України.

Таким чином, Пленум Верховного Суду України наголошує, що застосування будь-яких ліквідаційних процедур до найвищої судової інстанції у спосіб, не передбачений Основним Законом України, є порушенням низки норм Конституції України, зважаючи на нижченаведене.

Відповідно до Конституції України (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1401-VIII; частина друга статті 125) суд утворюється, реорганізовується й ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя. До впровадження нового адміністративно-територіального устрою України згідно зі змінами до Конституції України щодо децентралізації влади, але не довше ніж до 31 грудня 2017 року, утворення, реорганізацію та ліквідаїцію судів здійснює Президент України на підставі та в порядку, що визначені законом (підпункт 6 частини першої пункту 16-1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України).

Аналогічні положення містяться в частинах першій і другій статті 19 Закону № 1402-VIII, а частинами четвертою і п'ятою цієї статті визначено конкретні підстави утворення чи ліквідації суду, якими є: зміна визначеної цим Законом системи судоустрою, необхідність забезпечення доступності правосуддя, оптимізація видатків державного бюджету або зміна адміністративно-територіального устрою. Крім того, зазначено, що утворення суду відбувається шляхом створення нового суду або реорганізації (злиття, поділу) судів.

Таким чином, відповідно до Конституції України (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1401-VIII) установлюється трирівнева судова система України (1 - місцеві суди, 2 - апеляційні суди, 3 - Верховний Суд як суд касаційної інстанції й найвищий суд у системі судоустрою України) замість нинішньої чотирирівневої (1 - місцеві суди, 2 - апеляційні суди, З - вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції та Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції). Аналогічні положення закріплено в частині третій статті 17 Закону № 1402-VІІІ.

Водночас у розділі XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ передбачено ліквідацію Верховного Суду України виключно у зв'язку із семантичними змінами в його назві. При цьому Верховний Суд України, змінюючи свою назву на Верховний Суд, не змінює свого конституційного статусу; йому за Законом № 1402-VІІІ при збереженні нинішніх функцій лише повернуто повноваження суду касаційної інстанції, які він мав до 2010 року, та надано деякі інші повноваження. Крім того, збільшено до 200 кількість суддів у його складі, яку раніше (у 2010 році) було зменшено з майже 100 до 48. Положеннями Закону № 1402-VІІІ касаційні функції покладено на підрозділи Верховного Суду, названі в цьому Законі "касаційними судами" певної спеціалізації, замість судових палат з розгляду справ певної спеціалізації.

Тобто, незважаючи на зміну назви, Верховний Суд по суті залишається тим самим конституційним найвищим судовим органом, яким є Верховний Суд України.

Наведене ще раз підкреслює невідповідність окремих положень розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ частині другій статті 19 Конституції України, адже законодавчий орган, ліквідовуючи найвищу судову установу, вийшов за межі своїх повноважень.

Базовою нормою припинення діяльності юридичних осіб, незалежно від порядку створення їх, є стаття 104 Цивільного кодексу України, частиною першою якої визначено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників. Під час ліквідації юридичної особи відбувається повне припинення її діяльності без правонаступництва.

Верховний Суд України є юридичною особою публічного права з організаційно-правовою формою "орган державної влади" та одночасно єдиним найвищим судовим органом України.

Формальна процедура здійснення реорганізації юридичної особи публічного права, зокрема органу державної влади, полягає у виданні нормативно-правового акта про її ліквідацію та одночасно акта про створення на її базі нової юридичної особи з аналогічними функціями (частина третя статті 125 Конституції України (введеної в дію Законом № 1401-VІІІ; пункт 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII). Хоча Законом № 1402-VІІІ прямо не передбачено правонаступництво Верховного Суду, у змісті цього Закону закріплено положення про те, що цей Суд створюється на матеріально-технічній базі Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України (пункт 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VІІІ). Також частиною третьою статті 125 Конституції України та частиною другою статті 14 Закону № 1402-VIII визначено, що Верховний Суд є найвищим судовим органом.

Ліквідація Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів як таких (тобто саме судових органів, а не за формальною процедурою їх ліквідації як юридичних осіб публічного права) може бути лише в разі припинення ними публічних функцій. Ураховуючи незмінний конституційно-правовий статус і відповідно до завдань, визначених статтею 2 Закону № 1402-VІІІ, Верховний Суд України як орган державної влади, публічний орган не змінює своїх функцій найвищого судового органу й продовжує до припинення своєї діяльності здійснювати правосуддя, аналогічно як і вищі спеціалізовані суди (пункт 6 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ). Далі здійснювати правосуддя як найвищий судовий орган буде вже Верховний Суд.

Отже, згідно із запропонованою моделлю реформування системи судоустрою України, Законом № 1402-VІІІ, по суті, запроваджено реорганізацію вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України шляхом злиття їх в один суд з новою назвою - Верховний Суд: із чотирьох окремих юридичних осіб (водночас і судових органів) утворюється одна (один орган).

Таким чином, можна говорити лише про "утворення Верховного Суду" шляхом "реорганізації (злиття) судів" - Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів (пункт 5 статті 19 Закону № 1402-VІІІ). Проте в пункті 7 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ вказану вище процедуру законодавець визначив як ліквідація Верховного Суду України, незважаючи на виключно семантичні зміни в назві найвищого судового органу та його незмінний конституційно-правовий статус, чим порушив, зокрема, і частину другу статті 19 Конституції України.

Порядок установлення трирівневої структури судової системи та припинення діяльності (ліквідація) вищих судів і Верховного Суду України при їх фактичній реорганізації (злиття в один найвищий судовий орган) порушують конституційний постулат щодо поділу влади в Україні (стаття 6 Конституції України). Практична реалізація цих положень призведе до посилення впливу законодавчої влади на судову, адже законодавчий орган фактично приймає рішення про звільнення суддів, ліквідацію суду без обґрунтування конституційних підстав та дотримання конституційного порядку припинення повноважень суддів.

Так, Закон №1401 -VIII і Закон № 1402-VIII не містять жодного посилання на конкретну підставу, передбачену законом, для припинення діяльності та ліквідації Верховного Суду України й вищих спеціалізованих судів.

При цьому запропонована модель їх ліквідації (з моменту початку роботи Верховного Суду після призначення до нього за конкурсом 65 суддів, створення ними організаційного комітету та скликання Пленуму, який прийме відповідне рішення) не відповідає визначеному законом порядку ліквідації (а саме: проведення консультацій Президента України з Вищою радою правосуддя, повноваження якої має здійснювати Вища рада юстиції, та внесення у Верховну Раду України відповідного законопроекту про ліквідацію Верховного Суду України) і фактично запроваджує передачу (делегування) функції ліквідації одного суду суддям іншого суду, що є прямим порушенням статті 8, частин першої і другої статті 55, частин першої, п'ятої та шостої статті 126 Конституції України. Водночас Президент України відповідно до підпункту 6 пункту 16-1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України в редакції Закону № 1401-VIII тимчасово наділений повноваженнями ліквідовувати суди, проте в нього відсутнє повноваження ліквідовувати найвищий судовий орган із закріпленим на рівні Основного Закону України конституційно-правовим статусом.

Запропонована модель фактично створює ситуацію, коли в державі одночасно існуватимуть два найвищих судових органи: Верховний Суд України, діяльність якого продовжується, і Верховний Суд, який не розпочав здійснювати своїх повноважень, але до якого призначаються судді за конкурсом на вакантні посади.

Конкурс оголошується й проводиться на посади суддів Верховного Суду у відповідних касаційних судах, і судді Верховного Суду призначаються також на посади у відповідних касаційних судах. Однак суддів згідно з Конституцією України (статті 127, 128) та Законом № 1402-VІІІ призначають лише на вакантну посаду судді до конкретного суду як юридичної особи й не можуть призначати на посаду судді в окремий підрозділ суду з касаційного розгляду певної категорії справ.

При цьому з указаних чотирьох підрозділів Верховного Суду відповідно до Закону № 1402-VІІІ обирають суддів до п'ятого, не касаційного, підрозділу, а саме до Великої Палати Верховного Суду, що, по суті, виходить за межі конкурсу чи призначення на посаду судді у відповідному касаційному суді. Так, згідно з положеннями пункту 4 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом: утворюється Верховний Суд у порядку та у складі, що визначені цим Законом, та призначаються судді Верховного Суду за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону. Верховний Суд України ж діє до початку роботи Верховного Суду. Отже, суддів обиратимуть до Верховного Суду, який ще не створений і не є юридичною особою, а лише де-юре існуватиме на підставі положень Закону № 1402-VІІІ. Тобто невизначений період часу будуть одночасно існувати й здійснювати свої повноваження Верховний Суд України та Верховний Суд, у який на підставі конкурсу набиратимуть суддів.

Так, відповідно до змісту пункту 6 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України діють у межах їх повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом у складі, визначеному Законом № 1402-VIII.

Тобто з огляду на зміст зазначеного пункту перша подія (як умова дії в межах повноважень Верховного Суду України та судів касаційної інстанції) -початок роботи Верховного Суду - визначається Пленумом цього Суду, тоді як друга подія - набрання чинності відповідним процесуальним законодавством - визначається тільки відповідним законом, що за відсутності відповідних законодавчих застережень не гарантує одночасного настання цих подій, чим створюється ситуація, коли в країні фактично зможуть існувати два найвищі судові органи в системі судів України. Отже, положення пунктів 6 і 7 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ не містять однозначної регламентації питання, коли ж саме припиняється діяльність Верховного Суду України та судів касаційної інстанції.

Більше того, зважаючи на процесуальну специфіку перегляду Верховним Судом України судових рішень та загальнообов'язковий характер цих рішень, що відображено в чинному процесуальному законодавстві України, на практиці може виникнути ситуація, за якої судове рішення Верховного Суду України, що є обов'язковим для врахування всіма суб'єктами, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму права, та для всіх судів України, ухвалюватиметься Верховним Судом України саме в час існування іншого органу - Верховного Суду, що є неприпустимим.

Крім того, передбачена пунктом 11 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII норма, згідно з якою Верховний Суд розпочинає роботу за умови призначення щонайменше шістдесяти п'яти суддів Верховного Суду за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону, вочевидь, призведе до блокування роботи касаційної інстанції та накопичення значної кількості нерозглянутих справ.

Указаним положенням та частиною першою статті 37 Закону № 1402-VIII створюється правова невизначеність у частині законодавчого закріплення точної кількості суддів, які входять до складу Верховного Суду. Тому навіть із початком роботи реорганізованого Верховного Суду, який налічуватиме 65 суддів (а в подальшому, можливо, 150, 160 чи 200 суддів), необхідно буде здійснювати розгляд справ у тому обсязі, який наразі розглядається трьома вищими спеціалізованими судами та Верховним Судом України.

Крім того, Пленум Верховного Суду України констатує, що законодавець закріпив аналогічну процедуру ліквідації й утворення всіх судів апеляційної та першої інстанцій. Так, пунктом 3 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII закріплено положення про продовження здійснення своїх повноважень судами (районними, міжрайонними, районними в містах, міськими, міськрайонними, апеляційними) до утворення та початку діяльності місцевого окружного суду, юрисдикція якого розповсюджується на відповідну територію, та апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. При цьому абзацом другим вказаного пункту закріплюється часовий термін, протягом якого апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя - не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Отже, окремими положеннями Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII закріплюється не лише ліквідація Верховного Суду України та вищих судів, а й усіх судів усіх інстанцій і спеціалізацій системи судоустрою, адже положення "...продовжують здійснювати свої повноваження до утворення та початку...", хоч і не детально, однак передбачає аналогічний порядок ліквідації цих судів, утворення на їхній матеріально-технічній базі нових судів без законодавчого закріплення обов'язкового правонаступництва та можливості переведення суддів згідно зі статтею 82 Закону № 1402-VIII, чим порушуються гарантії незалежності працюючих суддів першої й апеляційної інстанцій.

Пленум Верховного Суду України наголошує, що судова влада в Україні є самостійною й реалізується через діяльність суддів судів різних рівнів і спеціалізацій. Ліквідація Верховного Суду України, вищих судів як судових органів призведе до значного накопичення справ і зупинення їх касаційного розгляду. Однак це є побічним ефектом поспішності здійснення реформи, у результаті чого спеціальний закон був прийнятий і набрав чинності без паралельного прийняття змін до процесуального законодавства, що саме собою є неприпустимим.

Таке становище в державі ставить усіх учасників суспільних відносин у стан правової невизначеності щодо форм та порядку реалізації їхнього права на захист, зокрема в частині визначення кола питань, на які буде поширюватися юрисдикція судів, а саме Верховного Суду. При цьому відповідно до частини другої статті 3 Конституції України саме на державу покладається обов'язок щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини, виконання якого з огляду на пункти 4-14 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII, на думку Пленуму Верховного Суду України, є неможливим.

Такі законодавчі новели призведуть до блокування роботи судової інстанції третього рівня та до порушення доступності правосуддя для громадян, які на тривалий термін фактично втратять право на перегляд судових рішень у касаційному порядку протягом розумного строку. Ліквідація апеляційних судів та судів першої інстанції спричинить також зупинення на невизначений час як права громадян на апеляційне оскарження, так і доступу їх до правосуддя в цілому, чим порушується ключовий засіб забезпечення реалізації права на судовий захист, передбачений статтею 55 Конституції України, як одна з найважливіших гарантій здійснення конституційних й інших прав і свобод людини та громадянина.

Передбачене статтею 55 Основного Закону України право громадян на судовий захист є непорушним і повинне гарантуватися державою. Фактичне звуження такого права законодавцем на невизначений термін може призвести до численних звернень громадян як до судів України, так і до міжнародних судових установ. Така ситуація, безумовно, негативно вплине на додержання Україною міжнародних зобов'язань за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 1950), зокрема, у частині гарантування прав людини, передбачених статтями 6 і 13 цієї Конвенції.

Таким чином, одночасне існування двох найвищих судових інстанцій в Україні, подальша перманентна ліквідація всіх судів усіх інстанцій та спеціалізацій упродовж трьох років є наслідком практичної реалізації пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ, що свідчить про невідповідність їх частинам першій і другій статті 8, частині третій статті 125 Конституції України.

Також Пленум Верховного Суду України окремо зауважує, що із часу створення Української Народної Республіки в 1917 році почала свою діяльність і найвища судова інстанція України. Так, Правительствующий Сенат був вищою судовою інстанцією, у якій діяли касаційні департаменти з кримінальних та цивільних справ. Крім того, у Конституції Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 року було закріплено правовий статус Генерального Суду. 22 серпня 1992 року Президент Української Народної Республіки в екзилі М. Плав'юк передав грамоту Державного центру республіки Президентові України Л. Кравчуку на підтвердження правонаступності незалежної Української держави, проголошеної 24 серпня 1991 року, від Української Народної Республіки. За майже столітню історію найвищий суд неодноразово змінював свою назву, структуру й підстави реорганізації (разом із політичними змінами в країні, зокрема під час змін державного устрою). Проте на сьогодні Верховний Суд України залишається правонаступником створеної майже 100 років тому найвищої судової інстанції. У грудні 2017 року Верховному Суду Украйни виповнюється 100 років, про що повідомлено всі міжнародні установи, з якими він співпрацює. Український інститут національної пам'яті включив зазначену дату до Переліку найважливіших пам'ятних дат і визначних діячів Української революції 1917-1921 років. Відповідний пункт викладено в такій редакції: "15 грудня 2017 року - 100-річчя створення Генерального Суду УНР (правонаступник - Верховний Суд України)".

У зв'язку зі зміною політичного устрою найвищий суд країни часто змінював і назву, і структуру, але це ніколи не призводило до ліквідації найвищої судової інстанції України як такої. Історичний аспект існування та діяльності найвищого судового органу свідчить про те, що й після конституційної реформи в частині правосуддя може йтися виключно про реорганізацію Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів у єдину найвищу судову установу, а не про їх ліквідацію.

Отже, згідно з Конституцією України Верховний Суд України лише зазнає семантичних змін у назві, але не змінює свого конституційно-правового статусу та фактично реорганізовується шляхом "влиття" в нього вищих спеціалізованих судів з утворенням одного реорганізованого найвищого судового органу. А тому пункти 4, 7, 8, 9, 11 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII, якими визначено його ліквідацію, є неконституційними.

Фактично орган законодавчої влади, прийнявши рішення про ліквідацію судів та не прийнявши одночасно змін до процесуального законодавства, не регламентує подальшу долю суддів цих судів і всіх працівників апаратів судів. Унаслідок ліквідації чотирьох судів створюються підстави для звільнення суддів і всього висококваліфікованого потенціалу судів - помічників суддів, головних консультантів тощо, багато з яких мають неоціненний практичний досвід роботи в судах усіх рівнів та різних спеціалізацій. Утрати від таких дій законодавця понесе виключно судова система, оскільки проходити повторні процедури добору та спеціальні перевірки зазначені самодостатні особи в більшості своїй не будуть, а оберуть іншу сферу юридичної діяльності.

Окремо Пленум Верховного Суду України зауважує, що відповідно до загальновизнаних міжнародно-правових стандартів незалежність та незмінюваність суддів є однією з основних гарантій незалежності суддів і цим стандартам не відповідають норми розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII.

Так, у Європейській хартії про закон "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року зазначено, що Закон надає кожному судді, який вважає, що його/її права, передбачені Законом, або його власна незалежність чи незалежність судового процесу знаходиться під загрозою або ігнорується будь-яким чином, можливість звернутися з цього приводу до незалежного органу з пропозицією вжити дієвих заходів для виправлення ситуації або запропонувати, яким чином її можливо виправити (пункт 1.4).

У пункті 57 Висновку № 1 (2001) Консультативна рада європейських суддів (далі - КРЄС) для Комітету Міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів визначила, що "основною гарантією незалежності суддів є те, що строк повноважень гарантується до встановленого пенсійного віку або до спливу фіксованого строку перебування на посаді ( Основні принципи незалежності судових органів ООН, п. 12; Рекомендація № (94) 12, Принцип І (2)(а)(іі) і (3), а також Принцип VI (1) і (2))".