З метою забезпечення однакового застосування Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" Президія Вищого Арбітражного Суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.

1. Відповідно до статей 13 і 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі - Закон) релігійні громади одержують правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації їх статуту (положення) у обласній, Київській і Севастопольській міських державних адміністраціях, а в Автономній Республіці Крим - в Уряді цієї республіки. Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади визнаються юридичними особами з моменту реєстрації їх статутів (положень) у державному органі України у справах релігій.

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства та свого статуту.

2. Як визначає стаття 7 Закону, релігійні організації діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями). Тому репрезентувати релігійні організації у їх правовідносинах можуть лише повноважні представники, що обрані, призначені відповідно до статутних вимог релігійної організації.

Суддя, встановивши, що позовна заява підписана не повноважним представником релігійної організації, повинен повертати її згідно з пунктом 1 статті 63 Господарського процесуального Кодексу України (далі - ГПК), а якщо провадження у справі порушено - залишати позов без розгляду відповідно до пункту 1 статті 81 ГПК.

3. Спори релігійних організацій між собою та з іншими юридичними особами підлягають вирішенню на загальних підставах в господарських судах відповідно до їх компетенції, за винятками, передбаченими в законодавстві. Таким винятком, зокрема, є категорії справ про припинення діяльності релігійної організації та про оскарження рішень відповідних державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону зазначені справи розглядаються загальними судами в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Отже, господарські суди, встановивши, що позовна заява містить вимоги щодо припинення діяльності релігійної організації або визнання недійсним рішення державних органів про передачу у володіння і користування культових будівель і майна (одній релігійній громаді чи декільком в почергове користування), повинні відмовляти в її прийнятті відповідно до пункту 1 статті 62 ГПК, а якщо провадження у справі порушено - припиняти провадження згідно з пунктом 1 статті 80 ГПК.

4. Під культовими будівлями та майном слід розуміти будівлі і речі, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян. Тому, зокрема, не можуть бути визнані культовими будівлями ті приміщення, що пристосовані для проживання священослужителів та інших служителів культу, якщо вони не є невід'ємною частиною культової споруди і не знаходяться на земельній ділянці, необхідній для обслуговування цієї споруди (сторожка тощо). Зазначені обставини можуть встановлюватись документами служби технічної інвентаризації.

У разі виникнення сумнівів щодо належності будівлі або майна до категорії культових, господарські суди повинні призначати експертизу.

5. Права релігійних громад, які в установленому порядку користувалися культовими будівлями і майном до введення в дію Закону, зберігаються і після одержання ними правоздатності юридичної особи згідно з пунктом 4 Постанови Верховної Ради України від 23 квітня 1991 року про порядок введення цього Закону в дію. Права громад щодо володіння і користування цими будівлями і майном зберігаються також за їх правонаступниками.

Відповідно до статті 8 Закону держава визнає право релігійної громади на її підпорядкованість у канонічних, організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підпорядкованості. Тому зміна підпорядкованості релігійною громадою або перехід її у іншу віросповідну (конфесійну) приналежність не може тягти за собою втрату прав і зобов'язань цієї громади за усіма угодами, що були раніше укладені нею. Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (в тому числі й безстрокові), укладені до або після введення в дію Закону, можуть бути розірвані або припинені лише відповідно до підстав, передбачених у статтях 329-331 Цивільного кодексу України. Зазначені договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення в дію Закону (статті 28-32 Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР, затвердженого Указом Президії Верховної Ради України від 1 листопада 1976 року, з наступними змінами і доповненнями, стаття 20 Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", пункти 59, 61 "Положения об охране и использовании памятников истории и культуры", затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 16.09.82 N 865).

У той же час, відповідно до пункту "В" статті 10 зазначеного Положення про релігійні об'єднання, громади віруючих могли користуватись для молитовних зборів спорудою (приміщенням), наданою їм окремими громадянами або виконавчим комітетом районної, міської Ради народних депутатів за договором оренди. Останній, згідно зі статтею 34 Положення, укладався з окремими віруючими, які і несли відповідальність за цим договором. Тому спори, що виникають між його сторонами при зміні, розірванні або виконанні зазначеного договору, не підвідомчі господарським судам.

Відповідно до статті 16 Закону діяльність релігійної організації може бути припинена у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. У разі припинення діяльності релігійної громади за цих підстав, дія договору безоплатного користування культовими та іншими будівлями, стороною якого була зазначена громада, також припиняється відповідно до статті 331 Цивільного кодексу України.

6. Відповідно до статей 17 і 18 Закону кожна релігійна громада (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монастир, релігійне братство або місія, духовний навчальний заклад), а не релігійне угруповання в цілому (УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ тощо) або його керівний центр, є власником придбаного чи створеного нею нерухомого майна та коштів і їх єдиним розпорядником (стаття 29 Закону України "Про власність") .

7. Відповідно до статті 17 Закону культові будівлі і майно, які складають державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - Уряду цієї республіки. Слід мати на увазі, що згідно з пунктом 3 Указу Президента України від 4 березня 1992 року N 125/92 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" зазначені державні органи зобов'язані протягом 1992-1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням. (Розпорядженням Президента України від 22.06.94 N 53/94-рп дію цього пункту продовжено до 01.12.97). Отже, згідно з цим Указом допускається не лише повернення, а й передача у власність релігійних громад культових будівель. Зазначена передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї конфесії (віросповідної приналежності), якій належала будівля на момент її переходу у власність держави.

8. Рішення про повернення або передачу культових будівель і майна у власність релігійних організацій може бути оскаржене в господарський суд. Позивачем у цих справах може бути будь-яка інша релігійна або неконфесійна організація, яка вважає, що зазначеним рішенням порушено її права колишнього власника або право володіння і користування спірними будівлями і майном, які належать їй в силу закону чи договору (статті 48 і 57 Закону "Про власність", статті 74 і 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні") . Свої вимоги вона може обгрунтовувати всіма видами допустимих відповідно до законодавства доказів, що мають значення для вирішення спору.