Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Неділенько та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (<…>), Голова,

Мартіньш Мітс (<…>),

Лятіф Гусейнов (<…>), судді,

та Анна-Марія Дуге (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 12 грудня 2017 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 43104/04), яку 25 листопада 2004 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) троє громадян України - п. Микола Васильович Неділенько, пані Оксана Василівна Загаровська та пані Марія Володимирівна Пилипчук (далі - заявники).

2. Заявників, яким було надано правову допомогу, представляли п. М.-1 Тарахкало та пані О. Проценко - адвокати, які практикують у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявники скаржились, зокрема, на стверджувані свавільні та безпідставні обшуки їхніх квартир та на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами. Перший заявник також скаржився на стверджуване незаконне та безпідставне вилучення та утримання його речей, відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою, а також тривале невиконання рішення суду, ухваленого на його користь.

4. 24 лютого 2016 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

5. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє їх.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявники народились у 1956, 1962 та 1974 роках відповідно. Вони проживають у м. Івано-Франківську. Перший заявник та друга заявниця є подружжям.

A. Кримінальне провадження щодо першого заявника

7. У березні 2001 року було порушено кримінальну справу за підозрою першого заявника (на момент подій - керівник місцевого відділення приватного банку) у зловживанні своїми повноваженнями, підробці офіційних документів та недбалості при укладенні кредитних угод, що призвело до нанесення шкоди банку.

8. 20 березня 2001 року слідчий міліції постановив провести обшук у квартирі другої заявниці, в якій на той час проживали перший і друга заявники, а також обшук у квартирі першого заявника, де тимчасово проживала третя заявниця з неповнолітньою дочкою.

9. Того ж дня постанови про обшук були санкціоновані прокурором Івано-Франківської області.

10. 21 березня 2001 року між 18 год. 00 хв. та 21 год. 00 хв. в обох квартирах було проведено обшук. З квартири другої заявниці були вилучені дванадцять костюмів та дванадцять пляшок парфумів, що належали першому заявнику. Крім того, з обох квартир були вилучені різні особисті та фінансові документи, а також банківські депозитні сертифікати, які належали першому заявнику.

11. У грудні 2001 року першому заявнику були повернуті декілька пляшок парфумів.

12. У невстановлену дату заявнику були також повернуті кілька костюмів, деякі з них були пошкоджені.

13. Заявники неодноразово скаржилися до органів прокуратури щодо стверджуваних свавільних обшуків їхніх квартир, а також вилучення та тривалого утримання майна першого заявника, але безуспішно. Вони також подали аналогічні скарги до суду, який розглядав кримінальну справу першого заявника.

14. 06 лютого 2004 року Апеляційний суд Івано-Франківської області (далі - апеляційний суд) визнав першого заявника винним за одним пунктом обвинувачення у підробці та виправдав його за всіма іншими обвинуваченнями. Цим же вироком першому заявнику було обрано покарання у виді штрафу у розмірі 600 українських гривень (далі - грн) та звільнено від його сплати у зв’язку із закінченням строків давності.

15. У касаційній скарзі перший заявник знову скаржився, зокрема, на обшуки та вилучення і утримання його майна, які, на його думку, були свавільними.

16. 08 червня 2004 року Верховний Суд України залишив без змін вирок від 06 лютого 2004 року і він набрав законної сили. Скарги першого заявника щодо обшуків, вилучення та утримання його майна не були розглянуті в ухвалі.

B. Провадження за позовом про відшкодування шкоди

17. 21 липня 2004 року заявники ініціювали в Івано-Франківському міському суді (далі - міський суд) цивільне провадження проти держави Україна та її різних установ, вимагаючи відшкодування шкоди, як стверджувалося, завданої їм під час кримінального провадження щодо першого заявника. Вони посилалися на Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" 1994 року та положення Цивільного кодексу України щодо деліктних (позадоговірних) відносин.

18. У 2006 році справи заявників були виділені у три окремі провадження.

1. Справа першого заявника

19. Перший заявник скаржився, зокрема, на те, що його особисте майно (парфуми, костюми та документи) були незаконно вилучені внаслідок свавільних обшуків. Він також скаржився, що деякі з речей були повернуті йому у пошкодженому стані, у той час як інші були або втрачені, або без будь-яких підстав зберігались у міліції. Таким чином, заявник вимагав повернення його майна, яке зберігалось у міліції, а також відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок обшуків, вилучення, тривалого утримання та втрати майна.

20. 26 грудня 2008 року міський суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявника. Зокрема, суд зазначив, що оскільки його було законно засуджено, для сплати йому державою компенсації у зв’язку з кримінальним провадженням щодо нього не було жодної юридичної підстави.

21. 20 травня 2009 року Апеляційний суд Івано-Франківської області скасував це рішення у частині щодо повернення майна, яке зберігалось у міліції, та компенсації за втрату та пошкодження деяких вилучених речей. У зв’язку з цим суд зазначив, що хоча засудження першого заявника не дозволяло йому розглянути справу згідно із Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" 1994 року, вимоги заявника щодо відшкодування шкоди за вилучене майно були обґрунтованими відповідно до Цивільного кодексу. Апеляційний суд встановив, що порядок зберігання міліцією вилученого майна був неналежним, і що зберігання деяких з них не мало юридичних підстав. Міліцію було зобов’язано повернути першому заявнику збережені речі та сплатити йому 3750 грн (приблизно 360 євро) відшкодування матеріальної шкоди у зв’язку з втратою, пошкодженням та тривалим зберіганням деяких з них. Крім того, першому заявнику було присуджено 3500 грн (приблизно 330 євро) в якості відшкодування моральної шкоди.

22. Перший заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, зокрема, що питання обґрунтування первинних обшуків, вилучення та зберігання його майна міліцією було залишено без судового розгляду.

23. 17 лютого 2010 року Верховний Суд України залишив без змін рішення апеляційного суду і воно набрало законної сили.

24. Згодом перший заявник намагався ініціювати інше провадження, вимагаючи більшу суму відшкодування, але безрезультатно.

2. Справа другої заявниці

25. Друга заявниця скаржилася, зокрема, на те, що міліція незаконно обшукала її квартиру.

26. 12 березня 2008 року міський суд відмовив у задоволенні її скарг. Суд встановив, що друга заявниця не мала права подавати зазначений позов як згідно з Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" 1994 року, так і Цивільним кодексом України, оскільки вона не мала процесуального статусу в кримінальному провадженні, в рамках якого здійснювались оскаржувані обшуки та вилучення.

27. 27 травня 2008 року апеляційний суд залишив це рішення без змін.

28. 18 серпня 2008 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за скаргою другої заявниці.

3. Справа третьої заявниці

29. Третя заявниця стверджувала, зокрема, що у квартирі, в якій вона проживала на момент подій, було свавільно проведено обшук.

30. 06 березня 2008 року міський суд закрив провадження, дійшовши висновку, що скарга мала подаватись до адміністративних судів.

31. 15 квітня 2008 року апеляційний суд залишив цю ухвалу без змін.

32. 23 лютого 2009 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за скаргою третьої заявниці.

C. Цивільне провадження проти Контрольно-ревізійного управління в Івано-Франківській області

33. 23 червня 2005 року міський суд присудив заявнику 20000 грн, які мали бути стягнуті з Контрольно-ревізійного управління в Івано-Франківській області у зв’язку з помилками у їхніх звітах щодо роботи першого заявника.

34. 16 грудня 2005 року апеляційний суд залишив без змін це рішення.

35. 31 січня 2006 року Верховний Суд України за касаційною скаргою Контрольно-ревізійного управління зупинив виконавче провадження.

36. 07 листопада 2007 року касаційну скаргу управління було відхилено і рішення від 23 червня 2005 року набрало законної сили.

37. Присуджена сума була сплачена першому заявнику в повному обсязі до 24 квітня 2008 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України 1996 року

38. Відповідні положення Конституції України передбачають:

Стаття 30

"Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.".

Рoзділ XV

ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

"13. Протягом п’яти років після набуття чинності цією Конституцією зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.".

B. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (у редакції, чинній на час подій)

39. Відповідні витяги з Кодексу передбачають:

Стаття 177. Підстави для проведення обшуку

"Обшук проводить слідчий в тих випадках, коли він має достатні дані вважати, що знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в справі, заховані в певному приміщенні або місці чи в якої-небудь особи. ...

Обшук проводитися за постановою слідчого і тільки з санкції прокурора або його заступника...".

40. 21 червня 2001 року зазначене положення було змінено, зокрема, включенням вимоги про отримання попереднього дозволу суду на проведення обшуку та вилучення майна з житла відповідно до статті 30 Конституції 1996 року .

C. Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 01 грудня 1994 року (далі - Закон "Про відшкодування шкоди" 1994 року)

41. Відповідно до статті 1 Закону у редакції, чинній на час подій, громадянин мав право на відшкодування шкоди, завданої, зокрема, внаслідок незаконного проведення обшуку або виїмки.

42. Статтею 2 передбачались випадки, в яких виникало право на відшкодування. Вони включали такі: постановлення виправдувального вироку суду; ухвалення судового рішення по суті кримінальної справи або іншого судового рішення, яке підтверджує, зокрема, що обшук або виїмка були незаконними; закриття кримінальної справи за відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

43. Перший заявник скаржився на тривале невиконання рішення суду від 23 червня 2005 року, ухваленого на його користь. Він посилався на статтю 6 Конвенції , відповідне положення якої передбачає:

"Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …".

44. Уряд не надав коментарів щодо цієї скарги.

45. Суд повторює, що необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов’язкового рішення може порушити Конвенцію (див., серед інших джерел, рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), заява № 40450/04, пункт 53, від 15 жовтня 2009 року).

46. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зауважує, що рішення від 23 червня 2005 року, ухвалене проти Контрольно-ревізійного управління в Івано-Франківській області, яким першому заявнику було присуджено 20000 грн, набрало законної сили 07 листопада 2007 року. Виконавче провадження спочатку було відкрите після того, як оскаржуване судове рішення було залишено без змін в апеляційному порядку, але воно було зупинене після подання касаційної скарги Контрольно-ревізійним управлінням. Зрештою, 24 квітня 2008 року це рішення було виконано, тобто через п’ять з половиною місяців з моменту набрання ним законної сили.

47. Суд вважає, що цей період не порушує питання за Конвенцією.

48. Отже, ця скарга має бути відхилена як явно необґрунтована у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції .

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

49. Заявники скаржились на те, що у їхніх місцях проживання були проведені свавільні обшуки з порушенням статті 8 Конвенції , яка передбачає таке:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

50. Уряд стверджував, що не було дотримано шестимісячного строку для подання заяви. На думку Уряду, цей строк починався з дати стверджуваного втручання (21 березня 2001 року), оскільки на момент подій щодо скарг заявників не існувало жодних ефективних національних засобів юридичного захисту.

51. Уряд також стверджував, що у будь-якому разі скарга заявників була явно необґрунтованою. Уряд зазначив, що оскаржувані обшуки проводилися в рамках розслідування злочину, вчиненого першим заявником. Постанови про проведення обшуків були належним чином санкціоновані прокурором, обшуки були проведені у присутності свідків і повністю відповідали положенням статті 177 та іншим положенням Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року у редакції, чинній на час подій.

52. Заявники заперечували. Щодо зауваження про правило шестимісячного строку вони визнали, що їх спроби подати свою скаргу до національних органів прокуратури та судів в порядку кримінального та цивільного судочинства (див. пункти 13, 15 та 17) не мали жодних результатів. Однак, на їхню думку, з самого початку не було очевидним, що їх зусилля були приречені на невдачу. Вони стверджували, що їм не можна дорікати за спроби вичерпати будь-які засоби юридичного захисту, що існували у національному законодавстві на момент подій, перед тим як подати свою заяву до Суду.

53. Заявники повторювали, що оскаржувані обшуки були проведені з порушенням їхніх прав, гарантованих статтею 8 Конвенції .

2. Оцінка Суду

54. Суд зазначає, що в інших справах проти України він вже відхиляв аргументи, подібні до тих, що були наведені Урядом у цій справі щодо стверджуваного недотримання шестимісячного строку (див. рішення у справах "Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України" (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine), заява № 12451/04, пункти 38-39, від 30 вересня 2010 року; "Ратушна проти України" (Ratushna v. Ukraine), заява № 17318/06, пункт 62, від 02 грудня 2010 року, та "Зосимов проти України" (Zosymov v. Ukraine), заява № 4322/06, пункти 51-55). Суд вважає за доцільне відхилити аргументи Уряду, наведені в цій справі, з тих же підстав.

55. Отже, заперечення Уряду щодо недотримання правила шестимісячного строку має бути відхилено.

56. Суд також вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути оголошена прийнятною.

B. Суть

57. Заявники стверджували, що обшуки у їх квартирах не були законними та необхідними у демократичному суспільстві.

58. Уряд не надав коментарів по суті.

59. Суд доходить висновку, що оскаржувані обшуки становили втручання у права заявників на повагу до їх приватного життя та житла у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції . Залишається питання, чи було це втручання виправданим відповідно до пункту 2 цього положення.

60. У зв’язку з цим Суд повторює, що з метою дотримання пункту 2 статті 8 втручання повинно, серед іншого, здійснюватися "згідно із законом", тобто воно повинно мати певне підґрунтя в національному законодавстві та бути сумісним з принципом верховенства права (див., серед інших джерел, рішення у справах "С. і Марпер проти Сполученого Королівства" [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], заяви № 30562/04 та № 30566/04, пункт 95,ЄСПЛ 2008, та "Бєлоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 104, від 07 листопада 2013 року).

61. У своєму нещодавньому рішенні у справі "Зосимов проти України" (Zosymov v. Ukraine) (див. пункт 60) Суд узагальнив принципи, що стосуються концепції верховенства права, таким чином:

"У питаннях, які стосуються основоположних прав, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Відповідно законодавство має достатньо чітко визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам влади, та порядок її реалізації (див., серед інших джерел, рішення у справі "Гіллан і Квінтон проти Сполученого Королівства" (Gillan and Quinton v. the United Kingdom), заява № 4158/05, пункт 77, ЄСПЛ 2010 (витяги), з подальшими посиланнями). Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, принаймні певною мірою, залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі "P.G. та J.H. проти Сполученого Королівства" (P.G. and J.H. v. the United Kingdom), заява № 44787/98, пункт 46, ЄСПЛ 2001-IX). У різних контекстах статті 8 Конвенції Суд наголошував, що питання про застосування заходів, які впливають на права людини, має вирішуватись в межах певного змагального процесу перед незалежним органом, що може своєчасно розглянути підстави для прийняття рішення та відповідні докази (див., в якості нещодавнього джерела, рішення у справі "Котій проти України" (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, пункт 68, від 05 березня 2015 року).".