Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Темченко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Боштьян M. Зупанчіч (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Вінсент А. Де Гаетано (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Хелена Єдерблом (<…>),

Алеш Пейхал (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 23 червня 2015 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 30579/10), яку 21 травня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Анатолій Георгійович Темченко (далі - заявник).

2. Інтереси заявника представляли пані А. Муканова та п. М. Тарахкало - юристи, які практикують у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Н. Кульчицький з Міністерства юстиції України.

3. 8 грудня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1942 році і проживає у м. Кривому Розі. До його затримання він обіймав посаду ректора державного університету.

5. 23 вересня 2009 року заявник пройшов медичний огляд. Ендокринологом було зазначено, що у нього цукровий діабет 2-го типу та призначено ін'єкції інсуліну. Ендокринолог також порадив, що почати та узгодити курс лікування інсуліном слід під час стаціонарного лікування в місцевій лікарні.

А. Затримання заявника та кримінальне провадження щодо нього

1. Затримання заявника та кримінальне провадження

6. 29 вересня 2009 року слідчий прокуратури Дніпропетровської області затримав заявника за підозрою в одержанні хабара на посаді ректора університету. Його було поміщено під варту в ізолятор тимчасового тримання м. Кривого Рогу (далі - ІТТ).

7. 2 жовтня 2009 року Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу (далі - районний суд) обрав заявникові запобіжний захід у вигляді взяття під варту строком на три місяці, зазначивши, не посилаючись на будь-які конкретні факти, що заявник може переховуватися від правосуддя, перешкоджати слідству або продовжувати свою злочинну діяльність. Суд також вказав на наявність у прокуратури доказів на підтвердження підозри в одержанні заявником хабарів.

8. 5 жовтня 2009 року заявника було переведено до Криворізького слідчого ізолятора (далі - СІЗО).

9. 7 жовтня 2009 року апеляційний суд Дніпропетровської області (далі - апеляційний суд) залишив згадану постанову районного суду без змін. Суд, не надавши деталей, зазначив, що в матеріалах справи містяться докази того, що заявник намагався перешкоджати розслідуванню, а також медичні документи, які свідчать про можливість перебування заявника під вартою. Жодної іншої інформації стосовно згаданих доказів та документів Судові надано не було.

10. 18 листопада 2009 року районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 29 січня 2010 року, посилаючись на ті самі підстави, що й у попередньому рішенні.

11. 25 листопада 2009 року апеляційний суд залишив зазначену постанову без змін. Посилаючись на невизначені медичні документи, суд знову зазначив про можливість перебування заявника під вартою.

12. 29 січня 2010 року слідство у справі заявника було закінчено і справу передано на розгляд до районного суду.

13. Під час попереднього розгляду справи 9 березня 2010 року районний залишив обраний заявникові запобіжний захід без змін у зв'язку з відсутністю підстав для його зміни. Суд не встановив строку тримання заявника під вартою.

14. Вироком від 23 травня 2011 року районний суд призначив заявникові покарання у вигляді п'яти років і двох місяців позбавлення волі за одержання хабара. 5 жовтня 2011 року апеляційний суд Дніпропетровської області змінив вирок та призначив заявникові покарання у вигляді п'яти років позбавлення волі і звільнив його від відбування покарання з випробуванням строком на три роки. Того ж дня заявника було звільнено з СІЗО. Вирок набрав законної сили.

15. Впродовж кримінального провадження заявник взяв участь у п'ятидесяти судових засіданнях та у низці слідчих дій.

2. Клопотання заявника про звільнення з-під варти

16. У письмовому клопотанні про звільнення з-під варти заявник зазначив, що стан його здоров'я є несумісним з триманням його під вартою та що, оскільки він більше не обіймає посаду ректора, він не може перешкоджати слідству. 31 травня 2010 року він передав своє клопотання адміністрації СІЗО з проханням переслати його на розгляд до районного суду. 2 червня 2010 року адміністрація СІЗО переслала клопотання. 7 червня 2010 року районний суд відмовив у задоволенні клопотання, дійшовши висновку, що, будучи звільненим з-під варти, заявник може вплинути на свідків. Суд також зазначив:

"... Що стосується стану здоров'я заявника, то, як вбачається з медичних довідок, наданих СІЗО та міською лікарнею № 8, заявникові ... надається лікування. Таким чином, суд не вбачає підстав для зміни щодо заявника запобіжного заходу.".

17. Суд не посилався на жодні конкретні факти на підтвердження свого висновку про те, що заявник може вплинути на свідків. Він також не оцінив достатність наданого йому лікування. Жодних відомостей стосовно "медичних довідок", на які посилався районний суд, Судові надано не було.

18. У невизначену дату заявник написав інше клопотання про звільнення з-під варти під підписку про невиїзд. Він доводив, що під час тримання його під вартою стан його здоров'я погіршився внаслідок неналежного лікування, яке надавалося в СІЗО. Він також доводив, що умови його перевезення до суду для участі у засіданнях були, з огляду на стан його здоров'я, неналежними. Зокрема, внаслідок недостатньої вентиляції в автомобілі, в якому його перевозили, у нього піднімався кров'яний тиск і ставало важко дихати. Залишається невідомим, коли його клопотання було передано до районного суду.

19. 17 червня 2010 року районний суд розглянув клопотання заявника та відмовив у його задоволенні, зазначивши:

"... заявник може вплинути на свідків і, тим самим, перешкодити встановленню істинну справі... Заявнику, за необхідності, надається медична допомога у СІЗО.".

20. 6 серпня 2010 року, 21 і 22 лютого 2011 року заявник подавав інші клопотання про звільнення з-під варти під підписку про невиїзд або під заставу. Посилаючись на висновки судово-медичних експертиз, проведених 12 листопада 2010 року і 28 січня 2011 року (див. пункти 62-66), від доводив, що лікування, яке надається йому під час тримання під вартою, є неналежним та що він потребує стаціонарного лікування у спеціалізованому медичному закладі. Таке лікування не може бути надане йому в СІЗО.

21. 28 березня 2011 року районний суд відмовив у задоволенні зазначених клопотань. Суд прийняв рішення на основі висновків судово-медичної експертизи від 28 січня 2011 року, зазначивши, що захворювання заявника є хронічними та можуть бути довготривалими. Суд також зазначив:

"За необхідності заявника може бути перевезено до суду у спеціалізованому медичному транспорті у супроводі лікаря".

…

"Як вбачається з медичних довідок, наданих СІЗО, та з довідки міської лікарні № 9 від 25 березня 2011 р., заявник за необхідності отримував медичну допомогу як в СІЗО, так і у міських лікарнях. Заявник може вплинути на свідків".

Жодних деталей щодо "медичних довідок", на які посилався районний суд, Суду надано не було.

22. 7 квітня 2011 року заявник подав ще одне клопотання про звільнення, висунувши ті ж аргументи, що й у клопотаннях від 6 серпня 2010 року, 21 та 22 лютого 2011 року.

23. 28 квітня 2011 року районний суд відмовив у задоволенні клопотання заявника, по суті посилаючись на ті самі підстави, що й у своєму рішенні від 28 березня 2011 року.

3. Тримання заявника під вартою з 29 січня по 9 березня 2010 року

24. 9 березня і 7 червня 2010 року районний суд розглядав скарги заявника щодо незаконності тримання його під вартою з 29 січня по 9 березня 2010 року та відмовив у їх задоволенні у зв'язку з необґрунтованістю. Суд дійшов висновку, що, хоча зазначений період тримання під вартою не охоплювався жодним рішенням суду, воно було виправданим у зв'язку з тим, що заявник очікував початку судового розгляду.

В. Медична допомога, що надавалась заявникові під час тримання під вартою

25. 5 жовтня 2009 року лікар, який оглядав заявника після його прибуття до СІЗО, зважаючи на високий кров'яний тиск у заявника, вирішив помістити його до кардіологічного відділення міської лікарні. Того ж дня заявника було доставлено до міської лікарні № 3, у якій були кардіологічне та ендокринологічне відділення.

26. У заявника було діагностовано ішемічну хворобу серця, стенокардію, гіпертонічну хворобу (II стадія), хронічний холецистит (стадія ремісії) та панкреатит (стадія ремісії), цукровий діабет 2 типу середньої тяжкості на стадії субкомпенсації, кісту нирки, аденому простати та хронічний пієлонефрит (стадія ремісії).

27. Заявника було виписано з лікарні 27 жовтня 2009 року. Йому було рекомендовано постійний нагляд лікарів та прописано різні ліки, включаючи пероральні ліки для зниження рівня цукру (Гліклазид).

28. Того ж дня заявника повернули до медичної частини СІЗО, завданням якої було надання первинної медичної допомоги особам, що тримаються у СІЗО, але яка не мала ані обладнання, ані персоналу для надання спеціалізованого лікування та медичної допомоги. Персонал медичної частини складався з двох медсестер, двох фельдшерів (парамедиків) і лікарів: терапевта, психолога та гінеколога.

29. 11 лютого та 9 березня 2010 року медична частина СІЗО повідомила захисника заявника, що згідно з результатами аналізів діабет та ниркова патологія заявника вимагають обстеження в умовах стаціонару у спеціалізованому медичному закладі. Проте у зв'язку з цим жодних подальших заходів вжито не було.

30. 24 березня 2010 року лікар-ендокринолог міської лікарні № 3 вивчив результати аналізів заявника на рівень цукру у крові та порекомендував йому 9 квітня 2010 року почати робити інсулінові ін'єкції.

31. 1 та 6 квітня 2010 року заявника доправляли до міських лікарень № 3 і 8 відповідно, де його оглядали хірурги. В останню дату заявникові було діагностоване хронічний панкреатит. Після обстежень, які тривали кілька годин, заявника повертали до СІЗО.

32. 9 квітня 2010 року лікар-ендокринолог міської лікарні № 3 також призначив заявнику ін'єкції інсуліну та рекомендував регулярно проводити дослідження рівня цукру в крові. Починаючи із зазначеної дати, заявник отримував ін'єкції інсуліну і у зв'язку з цим не заявляв жодних скарг. Він купував інсулін в аптеці СІЗО, а шприци для інсуліну надсилалися йому родичами.

33. У листі від 15 квітня 2010 року, адресованому захиснику заявника, медична частина СІЗО зазначила, що стан заявника під час тримання його під вартою мав середній ступінь тяжкості і був нестабільним.

34. 13 травня 2010 року заявник поскаржився медичному персоналу СІЗО на раптове погіршення стану його здоров'я. Медичні працівники зазначили, що його панкреатит загострився та що у нього спостерігається значне підвищення рівня цукру в крові. Вони викликали швидку допомогу, яка доправила заявника до міської лікарні № 8, де, проте, не було ні ендокринологічного, ні кардіологічного відділень. Заявника було поміщено до відділення інтенсивної терапії, де у нього взяли низку аналізів та оглянули уролог, невропатолог, кардіолог та ендокринолог. Він отримав лікування від діабету і панкреатиту. Лікарі встановили, що стан здоров'я заявника погіршився з жовтня 2009 року та що загальний стан здоров'я є тяжким.

35. 21 травня 2010 року заявника було виписано з лікарні та перевезено назад до медичної частини СІЗО.

36. У довідці про виписку заявника лікарі рекомендували обстеження в ендокринолога та регулярне вимірювання рівня цукру у крові. Курс лікування заявника від діабету було змінено та прописано спеціальну дієту - так зване "роздільне харчування".

37. У період з 27 травня по 8 червня 2010 року лікар СІЗО тричі підвищував призначену заявникові дозу інсуліну. Як стверджував Уряд, доза підвищувалася згідно з рекомендаціями ендокринолога. Заявник це заперечував.

38. 2 червня 2010 року медична частина СІЗО повідомила захисника заявника про відсутність відповідного обладнання та спеціалістів для забезпечення заявника належним інсуліновим лікуванням, яке могло бути здійснене лише в умовах стаціонару у спеціалізованому медичному закладі.

39. Того ж дня завідувач медичної частини СІЗО повідомив суддю, у провадженні якого перебувала кримінальна справа заявника, про неможливість забезпечення заявника належним медичним лікуванням у СІЗО. Він зазначив, що стан заявника вимагає комплексного лікування в умовах стаціонару у медичному закладі та клопотав про розгляд питання щодо заміни обраного заявникові запобіжного заходу. Він також зазначив, що подальша зміна дози інсуліну в СІЗО "без нагляду ендокринолога може призвести до небажаних результатів". Суддя на цю інформацію не відреагував.

40. 16 червня та 2 липня 2010 року заявник звертався до Суду з проханням зобов'язати Україну на підставі правила 39 Регламенту Суду перевести його до спеціалізованої лікарні, в якій він міг би отримати належну медичну допомогу. Він стверджував, що внаслідок цього клопотання медичні працівники СІЗО припинили реєструвати його скарги та надавати йому будь-яку медичну допомогу. Уряд заперечив твердження заявника. 30 липня 2010 року Суд відмовив у задоволенні клопотання заявника.

41. 13 липня 2010 року ендокринолог оглянув заявника у СІЗО, підтвердив свій попередній діагноз та відкоригував курс лікування.

42. 20 липня 2010 року заявника у міській лікарні № 8 оглянули уролог і окуліст. Він пройшов ультразвукове дослідження нирки і у нього було діагностовано ангіопатію сітківки. Того ж дня заявник повернувся до СІЗО.

43. 28 січня 2011 року у медичній частині СІЗО заявника було оглянуто ендокринологом, кардіологом і урологом з міських лікарень.

44. 30 січня 2011 року адміністрація СІЗО звернулась до міської лікарні № 8 з проханням встановити, чи потребує заявник стаціонарного лікування. Відповіді від лікарні не надійшло, і адміністрація СІЗО у зв'язку з цим запитом жодних подальших заходів не вживала.

45. З 1 березня 2011 року і в подальшому серед персоналу медичної частини СІЗО лікарів не було.

46. 16 березня 2011 року після нового клопотання, поданого заявником на підставі правила 39 , Суд дійшов висновку, що Уряд повинен "забезпечити лікування заявника у спеціалізованих закладах, зазначених у висновку від 28 січня 2011 року" (див. пункти 63-66). 17 березня 2011 року Суд повідомив Уряд про своє рішення.

47. 18 березня 2011 року каретою швидкої допомоги заявника було доправлено до міської лікарні № 8, де він перебував до 19 березня 2011 року. Уряд стверджував, що підставою госпіталізації заявника була вказівка Суду від 16 березня 2011 року. Заявник заперечив це і стверджував, що його було госпіталізовано лише внаслідок раптового погіршення стану його здоров'я, з яким медичний персонал СІЗО впоратися не міг.

48. 19 березня 2011 року заявника було переведено до кардіологічного відділення міської лікарні № 9, у штаті якої був ендокринолог.

49. Під час перебування заявника у лікарнях йому було рекомендовано якомога скоріше пройти коронарографію (обстеження серця).

50. 26 березня 2011 року заявника було виписано, лікарі відзначали покращення стану його здоров'я. Його повернули до медичної частини СІЗО.

51. Адміністрація СІЗО запропонувала заявникові пройти коронарографію у будь-якій з лікарень м. Кривого Рогу та отримати курс лікування від діабету в ендокринологічному відділенні міської клінічної лікарні № 3 м. Кривого Рогу. Заявник відмовився, наполягаючи на тому, що не довіряє лікарям м. Кривого Рогу. Він погодився б лише на лікування в Інституті кардіології ім. академіка М.Д. Стражеска у м. Києві.

52. 8 квітня 2011 року заявника у СІЗО було оглянуто ендокринологом з міської лікарні № 3 та змінено курс лікування.

53. 15 квітня 2011 року начальник СІЗО повідомив суддю, у провадженні якого перебувала кримінальна справа щодо заявника, що стан здоров'я останнього має середній ступінь тяжкості і є нестабільним. Він подав клопотання про розгляд питання щодо заміни обраного заявникові запобіжного заходу, зокрема з огляду на вік і стан здоров'я. Суддя не відреагував на це клопотання.

54. 19 квітня 2011 року адміністрація СІЗО звернулася до судді з проханням про надання дозволу на перевезення заявника до Інституту кардіології ім. академіка М.Д. Стражеска у м. Києві. 6 червня 2011 року суддя задовольнив це клопотання.

55. У той же час, 21 квітня 2011 року, у зв'язку з раптовим погіршенням стану здоров'я заявника його було терміново доправлено до ендокринологічного відділення міської лікарні № 8. У лікарні він перебував до 27 квітня 2011 року та отримував лікування від діабету.

56. 10 липня 2011 року заявника потягом було перевезено до м. Києва.

57. У період з 11 по 22 липня 2011 року лікарі Інституту кардіології імені академіка М.Д. Стражеска у м. Києві проводили обстеження заявника та призначили йому нетермінову хірургічну операцію на серці. Крім попередньо встановлених іншими лікарями захворювань, у заявника було діагностовано поліпи шлунка і сигмоподібної кишки, поліп антрального відділу шлунка з ознаками малігнізації, повторний зубець Q інфаркту міокарда задньої стінки лівого шлуночка серця, атеросклероз коронарних артерій, недостатність мітрального і трикуспідального клапанів, антріовентикулярну недостатність клапану та атеросклеротичну церебрально-васкулярну недостатність.

58. 30 липня 2011 року заявник повернувся до медичної частини Криворізького СІЗО.

59. Під час тримання заявника під вартою його дружина та захисник подали декілька клопотань до органів влади, вимагаючи переведення заявника з СІЗО до спеціалізованої лікарні. Адміністрація СІЗО відповідала, що заявник отримує у СІЗО, а за необхідності - у міських лікарнях, належне лікування та що стан його здоров'я не вимагає спеціалізованого лікування в умовах стаціонару у медичному закладі.

60. Заявник подав до органів прокуратури низку скарг, в яких зазначав, що впродовж тримання під вартою йому не надавалася належна медична допомога. Органи прокуратури відмовляли у задоволенні його скарг у зв'язку з їх необґрунтованістю. Заявник не оскаржував постанови прокурорів до судів.

61. Згідно з твердженнями заявника під час перебування у міських лікарнях він завжди був прикутий наручниками до ліжка. Він не подавав жодних відповідних скарг до національних органів влади та не надав жодних доказів на підтвердження цих тверджень. Уряд заперечив, що заявник був прикутий наручниками.

С. Судово-медичні обстеження заявника

62. 12 листопада 2010 року за клопотанням захисника заявника комісія медичних експертів Головного бюро Судово-медичної експертизи МОЗ України у м. Києві, вивчивши медичні документи заявника, надані його захисником, склала висновок щодо стану здоров'я заявника. Комісією було встановлено, що внаслідок неналежного лікування, наданого йому під час тримання заявника під вартою, стан його здоров'я погіршився. У висновку зазначалося, зокрема, що гіпертонічна хвороба у заявника загострилася, а цукровий діабет 2-го типу досяг стадії декомпенсації. Експерти зазначили, що тяжкість захворювань заявника вимагала лікування в умовах стаціонару у спеціалізованих ендокринологічних і кардіологічних лікарнях, таких як Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска у м. Києві. Експерти також висловили думку, що у разі ненадання заявникові належного лікування, для нього існує ризик крововиливу у мозок та розшарування аорти. Було рекомендовано перевозити заявника каретою швидкої допомоги у супроводі лікаря.

63. 23 листопада 2010 року за клопотанням прокурора районний суд призначив проведення експертизи комісією судово-медичних експертів Дніпропетровського обласного бюро судово-медичної експертизи для оцінки можливості перевезення заявника до суду і участі в судових засіданнях з огляду на стан здоров'я.

64. Судово-медичні експерти дійшли висновку, що з огляду на нестабільність стану заявника оглядати його особисто недоцільно. Вони оцінили стан здоров'я заявника на підставі медичних документів, наданих СІЗО. У своєму висновку від 28 січня 2011 року експерти дійшли висновку, що стан заявника є тяжким, нестабільним та непередбачуваним, існує ризик раптового погіршення стану його здоров'я, що може становити смертельну небезпеку, якщо це станеться під час перевезення в автомобілі без спеціального медичного обладнання. Таким чином, перевезення заявника було "небажаним". Проте, якщо виникає необхідність у контактуванні суду із заявником, за рекомендацією експертів можливим було перевезення заявника у спеціалізованому медичному транспорті у супроводі лікаря.

65. Експерти дійшли висновку, що стан здоров'я заявника погіршився внаслідок неналежного і некомпетентного лікування, яке надавалось йому під час тримання під вартою. Ненадання заявникові належного лікування в умовах стаціонару у спеціалізованому медичному закладі - в якості прикладу такої установи експерти наводили Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска - могло призвести до смертельно небезпечних ускладнень у заявника, таких як зупинка серця, крововилив у мозок та розшарування аорти.

66. У висновку від 28 січня 2011 року міститься твердження, що "... хвороби заявника мають хронічний характер і можуть мати місце тривалий час".

67. 8 червня 2011 року за клопотанням дружини заявника комісія судово-медичних експертів Головного бюро судово-медичної експертизи вивчила медичні документи щодо заявника та дійшла висновку, що з 12 листопада 2010 року стан його здоров'я погіршився та що захворювання вимагають комплексного лікування в умовах стаціонару у спеціалізованій лікарні, зокрема, в Інституті кардіології імені академіка М.Д. Стражеска. Без такого лікування заявникові міг загрожувати розвиток небезпечних для життя ускладнень, таких як крововилив у мозок та розшарування аорти. Експертами було зазначено, що, зважаючи на нестабільний стан здоров'я заявника, його перевезення могло бути потенційно смертельним. Короткострокові госпіталізації заявника у його випадку не були належним стаціонарним лікуванням, оскільки їх метою була лише стабілізація стану здоров'я після раптових погіршень і вони не були частиною комплексного лікування.

68. Результати вищенаведених судово-медичних експертиз було передано до районного суду.

D. Надання медичних документів заявникові, його дружині та захиснику

69. Заявник стверджував, що 29 червня 2010 року його дружина попросила адміністрацію СІЗО надіслати їй копії медичної картки. Адміністрація СІЗО відповіді не надала. Уряд зазначив, що адміністрація СІЗО такого клопотання не отримувала. Копія клопотання, яку заявник надіслав до Суду, не містить жодних доказів, які б підтверджували його отримання СІЗО.

70. 4 та 11 серпня і 22 листопада 2010 року, 10 і 31 березня 2011 року відповідно дружина заявника надсилала до адміністрації СІЗО повторні клопотання з проханням надіслати їй медичні документи заявника. Адміністрація СІЗО надсилала їй документи 18 серпня і 29 листопада 2010 року, 29 березня та 6 квітня 2011 року відповідно.

71. 31 березня 2011 року за клопотанням захисника заявника міська лікарня № 9 надала йому копії медичних документів щодо заявника. За словами заявника, усі медичні документи, надані його дружині і захиснику, були неповними та містили неправдиву інформацію.

Е. Умови тримання заявника під вартою у СІЗО та його перевезення

1. Умови тримання під вартою у СІЗО

72. За словами заявника, у вікні його камери у СІЗО "немає скла", наслідком чого є сирість та перепади температури повітря. Якість харчування у СІЗО була низькою. Заявник у зв'язку з цим не надав жодних додаткових відомостей.

73. Спеціальна дієта ("роздільне харчування"), приписана заявникові, у СІЗО не забезпечувалась, і відповідна їжа передавалась йому родичами два чи три рази на тиждень.

74. 26 серпня 2011 року Уряд оглянув дві камери, куди заявника було поміщено у СІЗО. Уряд стверджував, що вікна були обладнані подвійним склом і їх розмір становив 110 х 130 см. Температура повітря становила 20 градусів за Цельсієм, а вологість - 56 %. Уряд визнав, що "роздільне харчування" заявникові у СІЗО не надавалося. За твердженнями Уряду, він отримував його від родичів і мав можливість дотримуватися призначеної дієти.

2. Умови перевезення

75. З 29 вересня по 5 жовтня 2009 року та з 9 березня 2010 року по 1 лютого 2011 року - загалом двадцять шість разів - заявника перевозили в автомобілі, що використовується для перевезення здорових ув'язнених. У період з 5 жовтня 2009 року по 9 березня 2010 року його одного разу перевозили в міліцейській машині.

76. У період з 18 квітня 2011 року по 22 вересня 2011 року заявника перевозили у кареті швидкої допомоги у супроводі лікаря (загалом, дев'ятнадцять разів). Точна тривалість поїздок залишається невідомою, заявник стверджував, що іноді перевезення тривало до трьох годин.

77. Вищезазначений автомобіль мав металеві стінки та одне маленьке віконце. За словами заявника, вентиляція у ньому була недостатньою, а опалення - відсутнім, тому в ньому було дуже холодно взимку і дуже спекотно влітку. З тверджень заявника не випливає, що його перевозили з іншими ув'язненими. Уряд доводив, що вентиляція в автомобілі була достатньою, а умови перевезення заявника - належними.

78. Заявник стверджував, що вагон потягу, в якому його перевозили до м. Києва, не був облаштований для перевезення особи в його стані. Уряд стверджував, що умови перевезення у вагоні потягу були належними. Сторони у зв'язку з цим не надали жодних додаткових відомостей.

79. 5 липня 2011 року прокурор відмовив у задоволенні скарги заявника стосовно неналежних умов його транспортування потягом. Заявник не оскаржив цю постанову до судів.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА СУДОВА ПРАКТИКА

80. Відповідні положення Цивільного кодексу України та Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон про відшкодування шкоди) стисло наведено в рішенні у справі "Ратушна проти України" (Ratushna v. Ukraine), заява № 17318/06, пп. 43-44, від 2 грудня 2010 року, з подальшими посиланнями.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ

А. Стверджувана відсутність належної медичної допомоги під час тримання під вартою та відсутність у зв'язку з цим національних засобів правового захисту

81. Заявник скаржився за статтями 2 і 3 Конвенції , що під час тримання під вартою йому не надавалися належна медична допомога та лікування. Він також скаржився за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективного засобу правового захисту стосовно його скарги за статтею 3 Конвенції. Судові належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи. Так, він вважає, що зазначені вище скарги слід розглядати за статтями 3 і 13 Конвенції, в яких зазначено таке:

Стаття 3

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".

1. Прийнятність

82. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби правового захисту, оскільки він не подав вищезазначені скарги до національних судів в рамках окремих судових проваджень.

83. Суд зазначає, що він вже відхиляв подібні заперечення Уряду у низці інших справ щодо України (див., наприклад, рішення у справах "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, п. 87, від 10 грудня 2009 року, "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, п. 64, від 20 травня 2010 року). Уряд не надав жодних відомостей, які б у цій справі могли дозволити Судові відійти від своїх висновків, а тому Суд вважає, що цю частину заяви не можна визнати неприйнятною у зв'язку з невичерпанням національних засобів правового захисту. Її також не можна визнати неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(а) Стаття 3

84. Уряд стверджував, що погіршення стану здоров'я заявника під час тримання під вартою було природнім, зважаючи на його численні захворювання та моральний стрес, властивий триманню під вартою та участі у кримінальному провадженні. З моменту прибуття до СІЗО заявник перебував під постійним медичним наглядом і йому надавалося належне лікування як у медичній частині СІЗО, так і в місцевих лікарнях.

85. Заявник стверджував, що обстеження його лікарями-спеціалістами не здійснювалося у розумні проміжки часу, а нагляду за ним та його лікуванню бракувало послідовності. Він зазначив, що погіршення стану здоров'я під час тримання під вартою довело, що лікування, яке йому надавалось, не було належним. Стан його здоров'я був несумісним з умовами тримання під вартою у СІЗО, а належне лікування мало включати лікування в умовах стаціонару спеціалізованої лікарні. Він також скаржився, що у СІЗО інсулін та інсулінові шприци не надавалися безкоштовно.

86. Суд зазначає, що загальні принципи, які застосовуються у сфері надання медичної допомоги особам, що тримаються під вартою, були стисло наведені в рішенні у справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), (заява № 40107/02, пп. 58-59, від 10 лютого 2011 року).

87. У цій справі органи влади знали про поганий стан здоров'я заявника та вжили у зв'язку з цим певних заходів. Зокрема заявника неодноразово оглядали медичні працівники СІЗО та лікарі медичних закладів. Він отримував лікування як власне у СІЗО, так і поза його межами. Суд зазначає, що доводи Уряду стосовно причин погіршення стану здоров'я заявника не є безпідставними.

88. За цих обставин Суд розгляне, чи дотрималась держава своїх зобов'язань щодо охорони здоров'я заявника під час тримання його під вартою.

89. По-перше, Суд зауважує, що українські судово-медичні експерти (див. пункти 62, 64-67) чітко зазначили у своїх висновках від 12 листопада 2010 року, 28 січня і 8 червня 2011 року, що лікування, надане заявникові під час тримання його під вартою, було неналежним. Суд не бачить підстав ставити їх висновки під сумнів. Більше того, 2 червня 2010 року сам СІЗО визнав свою нездатність надати заявникові належне лікування під час тримання під вартою (див. пункти 38-39).

90. По-друге, 11 лютого, 9 березня і 2 червня 2010 року відповідно лікарі СІЗО встановлювали, що заявник потребує спеціалізованого медичного обстеження і лікування в умовах стаціонару у медичному закладі. Проте органами влади не було вжито жодних заходів для своєчасного забезпечення такого лікування (див. пункти 29 та 38). Фактично лише після застосування Судом правила 39 заявника було поміщено до медичного закладу для обстеження в умовах стаціонару.

91. По-третє, висновкам судів щодо можливості тримання заявника під вартою бракувало достатньої вмотивованості. Зокрема, суди, які розглядали клопотання заявника про звільнення з-під варти, не спростували жоден з медичних висновків про те, що лікування, надане заявникові, було неналежним та що відповідне лікування не може бути забезпечене в умовах СІЗО. Видається, що суди були задоволені тим, що заявник, перебуваючи під вартою, отримував певне лікування і навіть не спробували встановити, чи було воно належним (див. пункти 17 , 19, 21-23).

92. Насамкінець, з висновків судово-медичних експертів від 12 листопада 2010 року і 28 січня 2011 року видається, що перевезення заявника в автомобілі, не обладнаному спеціальним медичним устаткуванням, було небезпечним для його життя і навіть могло бути смертельним (див. пункти 62-64). Не стверджувалось, що автомобіль та вагон потягу, в яких перевозили заявника, були обладнані будь-яким таким устаткуванням. Суд також зауважує, що, хоча органи влади були цілком обізнані про поганий стан здоров'я заявника з 5 жовтня 2009 року, районний суд до кінця 2010 року не призначав обстеження заявника для встановлення можливості його перевезення.

93. Суд вважає, що вищенаведених висновків достатньо, щоб дійти висновку, що держава не дотрималась своїх обов'язків за статтею 3 Конвенції . Відповідно було порушення цього положення.

(b) Стаття 13

94. Суд, зважаючи на свої висновки щодо вичерпання національних засобів правового захисту (див. пункт 83), а також на відсутність ретельного розгляду скарг заявника національними судами, вважає, що заявник не мав ефективного засобу правового захисту у зв'язку з його твердженнями про неналежну медичну допомогу під час тримання під вартою. Відповідно було порушення статті 13 Конвенції .