Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним правкам.

У справі "Харченко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи

палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Джулія Лаффранк (Julia Laffranque), судді,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 18 січня 2011 року,

виносить таке рішення, що було ухвалене того ж дня:

1. Справу розпочато за заявою (N 40107/02), поданою проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Леонідом Петровичем Харченком (далі - заявник) 23 жовтня 2002 року.

2. Заявник, якому було надано юридичну допомогу, був представлений паном С.В.Захаровим, юристом, який практикує в місті Києві. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим з Міністерства юстиції.

3. 13 листопада 2006 року Суд оголосив заяву частково неприйнятною і вирішив повідомити Уряд про скарги стосовно умов тримання заявника під вартою та відсутності забезпечення його лікуванням і медичною допомогою (стаття 3), тривалості та законності його продовжуваного тримання під вартою (пункт 1(c) і пункт 3 статті 5), відсутності можливості оскаржити незаконність і тривалість тримання під вартою (пункт 4 статті 5), а також стосовно необґрунтованої тривалості кримінального провадження та відсутності ефективних засобів юридичного захисту у цьому зв'язку (пункт 1 статті 6 і стаття 13 Конвенції) . Суд також вирішив розглядати заяву по суті одночасно з питанням щодо її прийнятності (пункт 3 статті 29).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився в 1958 році та проживає у м. Києві.

A. Провадження у кримінальній справі заявника

5. 21 квітня 2000 року прокурор Ватутінського району м. Києва (далі - прокурор Ватутінського району) порушив справу за фактом розкрадання коштів підприємства Р. Спочатку заявник був свідком у справі.

6. 4 квітня 2001 року прокурор Ватутінського району порушив кримінальну справу за підозрою заявника в участі у вчиненні розкрадання.

7. 7 квітня 2001 року прокурор Ватутінського району санкціонував взяття заявника під варту, оскільки той підозрювався у вчиненні злочину, що карається позбавленням волі.

8. 17 травня 2001 року слідчий порушив ще одну кримінальну справу за підозрою заявника в участі у вчиненні розкрадання і об'єднав її з першою кримінальною справою щодо заявника.

9. 3 червня 2001 року той самий прокурор санкціонував продовження строку тримання заявника під вартою до 4 липня 2001 року.

10. Із 27 червня до 6 вересня 2001 року та 14 вересня 2001 року заявник і його захисник ознайомлювались з матеріалами кримінальної справи.

11. 14 вересня 2001 року заявникові було пред'явлено обвинувачення у вчиненні крадіжки.

12. 28 вересня 2001 року прокурор Ватутінського району затвердив обвинувальний висновок. Справу було направлено на розгляд по суті до Ватутінського районного суду м. Києва (далі - Ватутінський суд).

13. 26 вересня 2001 року захисник заявника подав до Ватутінського суду клопотання про негайне звільнення заявника.

14. 5 жовтня 2001 року Ватутінський суд одержав матеріали справи, і 12 жовтня 2001 року суддя Ватутінського суду К. провів попередній розгляд справи.

15. 15 жовтня 2001 року суддя К. виніс постанову про повернення кримінальної справи заявника на додаткове розслідування. Він також відхилив клопотання заявника від 26 вересня 2001 року про звільнення з-під варти, встановивши, що немає підстав для зміни запобіжного заходу, застосування якого санкціоновано прокурором. Зокрема, суд зазначив, що заявник тримається під вартою із 7 квітня 2001 року на підставі санкції прокурора з метою запобігання його спробам ухилитися від слідства і від явки до суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі і продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень у справах, у яких закон передбачає покарання у вигляді позбавлення волі понад три роки. При цьому строк тримання заявника під вартою встановлено не було.

16. 29 січня 2002 року Київський міський апеляційний суд (далі - апеляційний суд) скасував постанову від 15 жовтня 2001 року і повернув справу на розгляд по суті до Деснянського районного суду м. Києва (колишній Ватутінський районний суд, а після адміністративно-територіальних змін у м. Києві - Деснянський суд).

17. 4 березня 2002 року Деснянський суд провів попередній розгляд справи. Суд розглянув клопотання заявника про звільнення під заставу, але не знайшов підстав для його задоволення. Він також зазначив, що заявник тримається під вартою законно, оскільки триває провадження в порушеній щодо нього кримінальній справі.

18. 11 березня 2002 року захисник заявника звернувся до Деснянського суду з клопотанням про звільнення заявника з-під варти. Того самого дня клопотання було відхилено. Суд вирішив, що заявник може ухилятися від слідства і перешкоджати здійсненню правосуддя, а також що з огляду на його вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан немає підстав для заміни тримання під вартою іншим запобіжним заходом. 14 березня 2002 року суд відхилив аналогічне клопотання заявника, пославшись на ті самі підстави і додавши, що при цьому також враховано серйозність пред'явлених заявникові обвинувачень. 4 і 19 квітня 2002 року суд відхилив з таких самих підстав ще два аналогічні клопотання заявника.

19. 29 квітня 2002 року Деснянський суд знову виніс постанову про повернення справи на додаткове розслідування. Суд також залишив заявника під вартою, зазначивши без додаткових пояснень, що немає підстав для зміни цього запобіжного заходу. При цьому строк тримання заявника під вартою встановлено не було.

20. 23 липня 2002 року апеляційний суд скасував зазначену постанову і повернув справу на новий розгляд по суті. Суд також зазначив, що він не має законних підстав ухвалювати рішення щодо клопотання заявника про звільнення з-під варти, і зауважив, що висновки суду першої інстанції з цього приводу є законними, обґрунтованими і відповідають матеріалам справи. Тому суд залишив запобіжний захід без змін.

21. У серпні 2002 року апеляційний суд вказав Деснянському суду на необхідність передати кримінальну справу на розгляд до Голосіївського районного суду м. Києва (далі - Голосіївський суд).

22. 28 серпня 2002 року Голосіївський суд призначив слухання справи по суті на 13 вересня 2002 року.

23. 14 жовтня 2002 року суддею Ч. було продовжено розгляд справи по суті та повідомлено захисника заявника про те, що суддя вирішила не повертати справу на додаткове розслідування. Суд також відхилив клопотання заявника про звільнення з-під варти, пославшись на те, що він може ухилятися від слідства та перешкоджати здійсненню правосуддя.

24. 17 жовтня 2002 року захисник заявника заявив відвід судді Ч.

25. 24 грудня 2002 року суддя Голосіївського суду Ч. вирішила повернути справу на додаткове розслідування. Вона також вирішила, що немає підстав для зміни запобіжного заходу, обраного заявникові.

26. 13 березня 2003 року апеляційний суд скасував постанову від 24 грудня 2002 року і повернув справу до Голосіївського суду для розгляду по суті. Суд знову постановив залишити заявника під вартою, мотивуючи це тим, що йому пред'явлено обвинувачення у тяжких злочинах, які караються позбавленням волі.

27. 13 травня 2003 року Голосіївський суд виніс постанову про повернення справи прокуророві Ватутінського району на додаткове розслідування. Він також постановив залишити заявника під вартою, не навівши для цього конкретних підстав. Суд відмовив у задоволенні клопотання заявника про закриття справи.

28. 28 липня 2003 року Верховний Суд України залишив без руху клопотання заявника про перегляд в порядку виключного провадження постанови про відмову в закритті справи, оскільки заявник не дотримався процесуальних вимог.

29. 4 серпня 2003 року прокурор Деснянського району звільнив заявника з-під варти. Заявник дав підписку про невиїзд.

30. 30 серпня 2003 року захисник заявника безуспішно звертався до прокуратури з клопотанням про застосування амністії до заявника з огляду на характер пред'явлених йому обвинувачень та незадовільний стан його здоров'я.

31. 24 жовтня 2003 року розслідування зупинили, оскільки один із обвинувачених перебував у розшуку.

32. 30 грудня 2003 року слідчий прокуратури Деснянського району, залишивши лише два з пред'явлених заявникові обвинувачень, закрив кримінальну справу щодо нього в частині решти обвинувачень за недоведеністю його участі у вчиненні злочину. Кримінальну справу за обвинуваченнями, які залишились, було передано до Деснянського районного управління ГУ МВС України в м. Києві.

33. 18 вересня 2004 року слідчий Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві закрив кримінальну справу за обвинуваченням заявника у решті обвинувачень за відсутністю доказів, які вказують на наявність в його діях складу злочину, і порушив кримінальну справу за фактом вчинення злочинів невідомою особою. Очевидно, цю постанову було помилково датовано 18 вересня 2003 року замість 18 вересня 2004 року. Наступного дня провадження у кримінальній справі було зупинено у зв'язку з неможливістю встановлення особи, підозрюваної у вчиненні злочину.

B. Умови тримання під вартою

34. З 20 квітня 2001 року до 4 серпня 2003 року заявник тримався в Київському СІЗО N 13 - установі для тримання осіб під вартою, в якій, за твердженнями заявника, були неналежні умови та незадовільне медичне лікування.

35. За інформацією Уряду, у зазначеній установі заявника тримали в таких камерах:

- камера N 30, площею дев'ять квадратних метрів, розрахована на трьох ув'язнених;

- камера N 64, площею 52,36 кв.м, розрахована на двадцять ув'язнених;

- камера N 66, площею 53,07 кв.м, розрахована на двадцять одного ув'язненого;

- камера N 68, площею 61,19 кв.м, розрахована на двадцять чотири ув'язнених;

- камера N 72, площею 10,21 кв.м, розрахована на чотирьох ув'язнених;

- камера N 76, площею 9,92 кв.м, розрахована на трьох ув'язнених;

- камера N 116, площею 10 кв.м, розрахована на чотирьох ув'язнених;

- камера N 117, площею 9,96 кв.м, розрахована на трьох ув'язнених;

- камера N 128, площею 15,95 кв.м, розрахована на шістьох ув'язнених;

- камера N 195, площею 22,44 кв.м, розрахована на вісьмох ув'язнених;

- камера N 258, площею 23,38 кв.м, розрахована на п'ятьох ув'язнених;

- камера N 263, площею 24,9 кв.м, розрахована на шістьох ув'язнених;

- камера N 326, площею 12,9 кв.м, розрахована на п'ятьох ув'язнених;

- камера N 328, площею 12,9 кв.м, розрахована на п'ятьох ув'язнених;

- камера N 333, площею 12,9 кв.м, розрахована на вісьмох ув'язнених;

- камера N 336, площею 12,9 кв.м, розрахована на п'ятьох ув'язнених.

Усі камери були обладнані постійно функціонуючими системами подачі холодної води, мали природне і штучне освітлення, відокремлений туалет і вентиляцію. Кількість осіб, які трималися в камері, не перевищувала кількості наявних у ній місць.

36. За твердженням заявника, його не тримали в камерах NN 333 і 336. Камери NN 64, 66 і 68 мали по 40 ліжок. У камері 72, площа якої становила 9 кв.м, взимку було вогко і дуже холодно. У цій камері він провів загалом близько 18 місяців. У камері 195, яка мала дуже погану вентиляцію, він провів загалом близько шести місяців.

C. Медична допомога під час тримання під вартою

37. За інформацією Уряду, прибувши 20 квітня 2001 року до СІЗО, заявник пройшов повний медичний огляд. Він не скаржився на стан здоров'я, а у зв'язку з наявними у нього хронічними захворюваннями його було взято на диспансерний облік.

38. 16 листопада 2001 року, 24 квітня 2002 року і 15 квітня 2003 року заявник проходив регулярні медичні обстеження, включаючи рентгенівське. За результатами обстеження проблем з легенями виявлено не було.

39. Згідно з медичною довідкою, виданою 6 грудня 2001 року, заявник мав легку форму діабету і потребував спеціальної дієти, але не лікування.

40. Згідно з медичною довідкою, виданою 10 липня 2002 року, заявникові діагностували ішемічну хворобу серця, наявність стенокардії і діабету.

41. 15 січня 2003 року заявника оглянув кардіолог, який виявив у нього ішемічну хворобу серця і стенокардію.

42. 27 січня 2003 року заявник попросив надати йому медичну допомогу, поскаржившись на біль у грудях і запаморочення. За результатами медичного обстеження було вирішено помістити заявника в медичну частину СІЗО. З 28 січня 2003 року заявник перебував на лікуванні в медичній частині СІЗО з діагнозом нейроциркуляторної дистонії та шийного остеохондрозу. Заявникові призначали кілька різних видів лікування. Раз на три дні його оглядав лікар-терапевт. 29 січня 2003 року він пройшов огляд у кардіолога, який встановив відсутність у заявника проблем із серцем. 30 січня 2003 року заявника оглянув невропатолог. 11 березня 2003 року заявника виписали з медичної частини СІЗО в задовільному стані здоров'я. Після цього лікування і до звільнення з-під варти заявник не звертався до лікарів зі скаргами на проблеми зі здоров'ям.

43. Звільнившись, заявник пройшов курс лікування із 7 до 27 серпня 2003 року в лікарні N 15 м. Києва у зв'язку з аритмогенною кардіоміопатією і миготливою аритмією.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

44. Згідно зі статтею 253 Кримінально-процесуального кодексу, прийнявши рішення про призначення справи до судового розгляду, суддя вирішує, зокрема, питання про зміну, скасування чи обрання запобіжного заходу. Інші положення національного законодавства, які мають стосунок до справи, стисло викладено в рішеннях Суду по справах "Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine, N 54825/00, пп. 53-61, ECHR 2005-II (витяги)) і "Шалімов проти України" (Shalimov v. Ukraine, N 20808/02, пп. 39-42, від 4 березня 2010 року).

I. РАМКИ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

45. У відповідь на зауваження Уряду заявник подав нові скарги за статтею 3 Конвенції, стверджуючи, що умови тримання під вартою у відділі міліції до переведення його до СІЗО, а також умови його тримання в будинку суду, коли проводились судові засідання, були незадовільними. Суд зазначає, що ці нові скарги, які були подані пізніше, не є уточненням первісних скарг заявника, стосовно яких сторони вже надали свої зауваження. Тому Суд вважає, що зараз недоцільно розглядати ці питання окремо (див. рішення у справі "Вітрук проти України" (Vitruk v. Ukraine), N 26127/03, п. 49, від 16 вересня 2010 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

46. Заявник скаржився, що його було піддано нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню, оскільки його тримали під вартою, незважаючи на наявність у нього низки хронічних захворювань. Крім того, він скаржився на умови тримання під вартою, а також на відсутність належного лікування та медичної допомоги під час ув'язнення, посилаючись на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

A. Переповненість камер і побутові умови тримання під вартою

1. Щодо прийнятності

47. Уряд доводив, що скарги заявника неконкретні й не містять детальної інформації про умови ув'язнення. Уряд стверджував, що умови тримання під вартою відповідали санітарним нормам, харчування було належним і не було випадків, коли в камерах перебувала надмірна кількість ув'язнених.

48. Заявник не погодився. Він скаржився на переповненість камер, неналежну вентиляцію і неадекватне опалення в холодну погоду.

49. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3(a) статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з інших підстав. Отже, вона оголошується прийнятною.

2. Щодо суті

50. Суд зауважує, що згідно з його прецедентною практикою, погане поводження підпадає під дію статті 3 Конвенції лише у разі, якщо досягнуто певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка такого мінімального рівня жорстокості є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 162, серія A, N 25). Крім того, вирішуючи, чи є поводження таким, що "принижує гідність", у розумінні статті 3, Суд братиме до уваги, чи було його метою принизити і зневажити відповідну особу і чи його наслідки вплинули несприятливо на її особистість у спосіб, несумісний із гарантіями статті 3. Навіть відсутність такої мети не може переконливо виключити констатацію порушення цього положення (див. рішення у справах "Пірс проти Греції" (Peers v. Greece), N 28524/95, пп. 67-68 і 74, ECHR 2001-III, і "Валашинас проти Литви" (Valasinas v. Lithuania), N 44558/98, п. 101, ECHR 2001-VIII).

51. Суд послідовно наголошував, що йдеться про страждання і приниження, рівень яких у будь-якому разі перевищує той рівень страждань і приниження, який є невід'ємним складником певної форми легітимного поводження чи покарання. Заходи, які позбавляють особу свободи, часто можуть містити такий складник. Зазначене положення покладає на державу обов'язок забезпечувати те, щоб умови тримання особи під вартою відповідали принципу поваги до людської гідності, щоб характер і спосіб застосування такого заходу не піддавали її стресу чи випробуванням, інтенсивність яких перевищує той неминучий рівень страждань, що завжди є невід'ємним складником тримання під вартою, і щоб з урахуванням практичних вимог ув'язнення належним чином забезпечувалися охорона здоров'я такої особи та її благополуччя (див. рішення у справі "Калашников проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), N 47095/99, п. 95, ECHR 2002-VI).

52. У справі, що розглядається, сторони навели різні цифри щодо розміру житлової площі, яка надавалася для одного ув'язненого під час тримання заявника під вартою в Київському СІЗО. Як свідчать дані Уряду, у більшій кількості камер, в яких тримали заявника, на кожного ув'язненого в середньому припадало від 2,55 до 4,67 кв.м. житлової площі. Але, за твердженням заявника, розмір житлової площі під час його ув'язнення становив лише одну третину від названого Урядом.

53. Суд зазначає, що Уряд не надав доказів підтвердження свого розрахунку житлової площі на одного ув'язненого в Київському СІЗО, незважаючи на наявність в його розпорядженні відповідної інформації та доказів. У будь-якому разі, з точки зору усталеної практики Суду з цього питання та відповідних стандартів Європейського комітету із запобігання катуванню і нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню (їх наведено, наприклад, у згаданому вище рішенні у справі Калашникова, п. 97, та у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), N 72286/01, п. 47, від 28 березня 2006 року), навіть цифри, наведені Урядом, свідчать про те, що заявника тримали в переповнених камерах.

54. Суд також зазначає, що Уряд нічим не підтвердив свої аргументи щодо належного функціонування вентиляційної системи. За цих обставин Суд схильний віддати перевагу версії заявника з цього питання (див. рішення у справі "Ахмет Озкан та інші проти Туреччини" (Ahmet Ozkan and Others v. Turkey), N 21689/93, п. 426, від 6 квітня 2004 року). Отже, Суд визнає, що на додаток до переповненості камер, у яких заявника тримали протягом двох років, трьох місяців і п'ятнадцяти днів, умови тримання його під вартою погіршувала і неналежна вентиляція. Це підтверджується також висновком, якого Суд дійшов у справі Коваля (див. рішення у справі "Коваль проти України" (Koval v. Ukraine), N 65550/01, п. 76, від 19 жовтня 2006 року) стосовно цієї самої установи досудового тримання під вартою.

55. Наведені вище міркування Суд визнає достатніми для висновку про те, що побутові умови тримання заявника в Київському СІЗО N 13 становили таке, що принижує гідність, поводження на порушення статті 3 Конвенції.

B. Відсутність медичної допомоги для заявника

56. Уряд доводив, що медична допомога для заявника була адекватною. Він проходив регулярні медичні огляди, і на його скарги щодо стану здоров'я реагували належним чином.

57. Заявник вважав, що медична допомога була неналежною. Він стверджував, що під час тримання під вартою у нього стався серцевий напад, але він не отримав ніякого лікування. Він також зазначив, що в січні 2003 року кардіолог дав два суперечливі висновки щодо його проблем із серцем (див. пункти 41 і 42 вище). Він також вважав, що одну з медичних довідок було підроблено, оскільки біометричні дані в ній були неправильними. Крім того, хоч адміністрація СІЗО й госпіталізувала його, те, що у нього є проблеми із серцем, визнано не було. Заявник також вказав на той факт, що через незадовільні умови тримання під вартою він після свого звільнення проходив стаціонарне лікування у зв'язку з хворобою серця.

58. Суд зазначає, що стаття 3 покладає на державу обов'язок дбати про фізичне благополуччя , осіб, яких позбавлено свободи. Суд погоджується з тим, що якість медичної допомоги в закладах охорони здоров'я пенітенціарних установ, можливо, не завжди такого ж рівня, як та, що надається в найкращих установах загального медичного обслуговування. Однак держава повинна забезпечити належну охорону здоров'я та благополуччя осіб, узятих під варту, зокрема, шляхом забезпечення їм необхідної медичної допомоги (див. рішення у справах "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [GC], N 30210/96, п. 94, ECHR 2000-XI, і "Гуртадо проти Швейцарії" (Hurtado v. Switzerland) від 28 січня 1994 року, серія A, N 280-A).

59. Лише той факт, що ув'язненого оглянув лікар і призначив певне лікування, не може автоматично привести до висновку, що медична допомога була адекватною (див. рішення у справі "Гумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), NN 9852/03 і 13413/04, п. 116, від 29 листопада 2007 року). Органи влади повинні також забезпечити всебічний облік даних про стан здоров'я ув'язненого та про лікування, яке він отримував під час тримання його під вартою (див., наприклад, рішення у справі "Худобін проти Росії" (Chudobin v. Russia), N 59696/00, п. 83, ECHR 2006-XII (витяги)), а також, коли цього вимагає медичний стан, забезпечити регулярний і систематичний нагляд поряд із комплексною стратегією лікування, мета якої полягає не лише в реагуванні на симптоматичному рівні, а й у подоланні наявних в ув'язненого хвороб або недопущенні їх загострення (див. згадане вище рішення у справі Гумматова, пп. 109, 114; рішення у справах "Сарбан проти Молдови" (Sarban v. Moldova), N 3456/05, п. 79, від 4 жовтня 2005 року, і "Попов проти Росії" (Popov v. Russia), N 26853/04, п. 211, від 13 липня 2006 року).

60. У справі, що розглядається, Суд зважає на те, що заявникові діагностували хворобу серця 15 січня 2003 року, а 28 січня 2003 року його госпіталізували у зв'язку з болем у грудях. Діагноз, який йому встановили пізніше, не був пов'язаний із хворобою серця. Суд не може визначати, котрий із зазначених діагнозів був правильним і чи відповідали дійсності твердження заявника про те, що органи влади не визнавали наявності у нього хвороби серця під час його перебування в медичній частині СІЗО. Зважаючи на ці обставини, Суд буде аналізувати, чи було лікування заявника адекватним стану його здоров'я. У цьому зв'язку Суд зауважує, що заявника помістили в медичну частину СІЗО наступного дня після того, як він поскаржився на біль у грудях. Йому призначили лікування і його регулярно оглядав лікар. 11 березня 2003 року його виписали в задовільному стані здоров'я, і до звільнення із СІЗО, яке відбулося приблизно через п'ять місяців, він не звертався зі скаргами на здоров'я. Цей останній факт заявник не заперечував. Крім того, його госпіталізація в серпні 2003 року після звільнення з-під варти не видається такою, що мала будь-який причинний зв'язок з лікуванням у січні - березні 2003 року. Його твердження про те, що у нього стався серцевий напад, не підтверджено належною детальною інформацією, в тому числі не наведено дату, коли це сталося. Нарешті, стан його здоров'я не видається настільки незадовільним, щоб його можна було вважати несумісним із триманням під вартою.

61. З огляду на викладене вище, Суд вважає, що ця частина заяви належним чином не викладена і не обґрунтована заявником (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), N 32362/02, п. 49, від 20 травня 2010 року). Тому, відповідно до пунктів 3(a) і 4 статті 35 Конвенції вона підлягає відхиленню як явно необґрунтована.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

62. Заявник стверджував, що тримання його під вартою було незаконним і що його загальна тривалість була необґрунтованою. Він посилався на пункт 1(c) і пункт 3 статті 5 Конвенції. Посилаючись на пункт 1 статті 6 і статтю 13 Конвенції, заявник також скаржився на відсутність ефективних засобів юридичного захисту стосовно його скарг на тримання під вартою. Останню скаргу Суд вирішив дослідити за пунктом 4 статті 5 Конвенції. Відповідні положення статті 5 передбачають:

Стаття 5

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним..." A. Щодо прийнятності

63. Суд вважає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у значенні пункту 3(a) статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони оголошуються прийнятними.

B. Щодо суті

1. Пункт 1(c) статті 5

64. Заявник вважав його тримання під вартою незаконним.

65. Уряд доводив, що тримання заявника під вартою було законним. З самого початку заявника тримали під вартою на підставі санкції прокурора. Прокурору надавалось таке повноваження за вказаних обставин і вищезазначена процесуальна дія охоплювалася застереженням, яке Україна зробила стосовно пункту 1(c) статті 5 Конвенції згідно зі статтею 57 Конвенції з метою збереження чинної на той час процедури затримання та взяття під варту до 29 червня 2001 року. Уряд також зазначив, що національні суди неодноразово перевіряли і підтверджували законність тримання заявника під вартою. Уряд повідомив, що з огляду на те, що заявник не з'явився на допит як свідок у справі ще до свого затримання, національні органи враховували ризик ухилення заявника від слідства і серйозність пред'явлених йому обвинувачень.

66. Суд зазначає, що досудове ув'язнення заявника можна поділити на три періоди. Перший період, протягом якого заявника тримали під вартою на підставі відповідних санкцій прокурорів, тривав з моменту затримання заявника 4 квітня до 4 липня 2001 року, коли закінчився строк, на який в останній раз тримання під вартою було продовжено за санкцією прокурора (див. пункт 9 вище). Другий період, протягом якого заявника тримали під вартою за відсутності відповідного рішення, тривав із 4 липня до 15 жовтня 2001 року, коли суддя постановив обрати заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Нарешті, третій період, протягом якого заявника тримали під вартою на підставі зазначеної вище постанови суду від 15 жовтня 2001 року та кількох наступних судових постанов, тривав із 15 жовтня 2001 року до звільнення заявника з-під варти 4 серпня 2003 року.