Це рішення набуло статусу остаточного за обставин, визначених пунктом 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним правкам.

У справі "Логвиненко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska), судді,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 21 вересня 2010 року,

виносить таке рішення, ухвалене того самого дня:

1. Справу розпочато за заявою (N 13448/07), поданою проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Олександром Володимировичем Логвиненком (далі - заявник) 25 січня 2007 року.

2. Заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляв п. А.А.Крістенко, адвокат, що практикує в м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Ю.Зайцев.

3. Заявник стверджував, зокрема, що умови його ув'язнення, у тому числі медична допомога і загальні умови для його потреб, зумовлених його станом здоров'я, а також спосіб, у який з ним поводились працівники виправної колонії N 47, були нелюдськими і такими, що принижують гідність.

4. 12 січня 2009 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити Уряд про заяву. Суд також вирішив розглядати заяву по суті одночасно з питанням щодо її прийнятності (пункт 1 статті 29) .

5. Заявник, 1976 року народження, на даний час відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі в м. Херсоні.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Кримінальна справа заявника та протокол про його затримання

6. 2 березня 2001 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні вбивства та поміщено до Київського районного відділу міліції у м. Сімферополі.

7. 7 березня 2001 року заявника було переведено до ізолятора тимчасового тримання у м. Сімферополі (далі - ІТТ).

8. 27 квітня 2001 року заявника перевели в слідчий ізолятор N 15 м. Сімферополя (далі - СІЗО) і того самого дня помістили в Кримську психіатричну лікарню на стаціонарну психіатричну експертизу.

9. 24 травня 2001 року заявника перевели назад до СІЗО.

10. 26 жовтня 2001 року апеляційний суд Автономної Республіки Крим визнав заявника винним у вчиненні вбивства і засудив його до довічного позбавлення волі.

11. 28 лютого 2002 року Верховний Суд України залишив цей вирок без змін і він набрав законної сили.

12. У жовтні 2004 року заявника перевели до Сокальської виправної колонії в Львівській області N 47 (далі - виправна колонія N 47).

13. У листопаді 2006 року заявника перевели до Херсонської виправної колонії N 61 (далі - виправна колонія N 61) та помістили до лікувального закладу колонії.

B. Лікування ВІЛ-інфекції та туберкульозу, а також загальні умови ув'язнення заявника

14. Навесні 1997 року (до його ув'язнення) заявникові поставили діагноз інфільтративного туберкульозу легень. У лютому 2000 року йому також поставили діагноз пізньої стадії ВІЛ-інфекції (СНІД).

1. Версія подій заявника

15. За твердженням заявника, протягом 2001-2008 років медична допомога, яку надавали йому у зв'язку з наявністю у нього ВІЛ-інфекції і туберкульозу, була цілком неадекватною, а загальний стан його ув'язнення був несумісним зі станом його здоров'я.

16. Зокрема, ніякого лікування ВІЛ-інфекції взагалі не проводилось. Крім того, незважаючи на рекомендації лікарів і численні клопотання заявника, за весь час ув'язнення йому відмовляли у здійсненні аналізу крові для встановлення кількості CD-4 лімфоцитів, які є засобом боротьби з туберкульозом та які можливо були пригнічені в зв'язку з ВІЛ-інфекцією. Заявника неодноразово повідомляли, що йому нададуть можливість пройти курс антиретровірусної терапії після успішного лікування туберкульозу.

17. Щодо лікування туберкульозу, воно було нерегулярним і недостатнім. Зокрема, у березні - травні 2001 року, незважаючи на численні скарги заявника на здоров'я (а саме на задишку, гарячку, біль у грудях тощо), жодної медичної допомоги йому не надавали.

18. 28 травня 2001 року заявника обстежила комісія медичних працівників СІЗО, яка встановила наявність ризику його смерті в разі невжиття невідкладних заходів щодо його стану здоров'я і рекомендувала звільнити його з-під варти з огляду на відсутність в СІЗО необхідних засобів для його лікування. Заявник надав копію листа цієї комісії, адресованого начальникові СІЗО, і лист начальника СІЗО від 16 липня 2001 року до районного суду з клопотанням про звільнення заявника з гуманних міркувань. Невідомо, чи прореагував суд на ці листи, але заявник залишився під вартою.

19. Починаючи з червня 2001 року, заявник отримував відповідне лікування туберкульозу, але воно було неефективним. Багато разів, попри вимоги заявника, йому відмовляли у звичайній консультації. Водночас навіть тоді, коли він мав можливість отримати консультацію, рекомендації лікарів фактично не виконувались. Наприклад, 13 липня 2006 року заявника оглянула медична комісія і йому порадили пройти кілька обстежень. Але у зв'язку з відсутністю необхідних засобів такі обстеження здійснити було неможливо, за винятком двох аналізів крові (біохімічного і загального), які було зроблено у серпні 2006 року. Так само, незважаючи на вимоги заявника, він не мав можливості вчасно пройти обстеження ще в кількох випадках (невизначених).

20. Видужанню заявника від туберкульозу також перешкоджали загальні умови ув'язнення. У всіх установах, в яких було ув'язнено заявника, він здебільшого знаходився в камері. В ІТТ він мусив спати на голому матраці, оскільки постільної білизни не надавали. Крім того, він не мав можливості митися, голитися й виходити на прогулянки на подвір'я. У камерах виправної колонії N 47 не було тумбочок і дзеркал, а опалення було неналежним. Повітря було настільки вологим, що стіни і стеля були вкриті грибком та пліснявою, а протягом зимових місяців - памороззю. Питна вода була забруднена іржею, а можливість помитися гарячою водою була не частіше, ніж один раз на два-три тижні. Незважаючи на наявність у заявника активної форми туберкульозу, його неодноразово тримали в камері з іншими ув'язненими, серед яких були й здорові, що призводило до конфліктів. Через відсутність лікування та неадекватні умови ув'язнення заявник хворів на бронхіт і кілька разів на пневмонію, тимчасом як туберкульоз прогресував і згодом перейшов у хронічну форму.

21. Як доказ заявник надав пояснення співкамерника Г., за твердженням якого він від кількох днів до кількох тижнів тримався із заявником кілька разів в одній камері. У їхній камері було холодно, а відповідним одягом їх не забезпечували. Багато разів клопотання заявника про надання йому медичної допомоги ігнорувались, а протитуберкульозні препарати видавали нерегулярно, що призводило до погіршення його стану і сприяло резистентності бактерій до лікування.

22. Чимало разів заявник звертався до різних органів влади, зокрема, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокуратури і місцевого Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань зі скаргами на неадекватність медичної допомоги і несумісність умов ув'язнення зі станом його здоров'я. Однак ці звернення виявилися безрезультатними.

23. Заявник двічі намагався звернутися зі скаргами на умови ув'язнення до двох різних судів, проте суди не розглядали їх, посилаючись на відсутність у них територіальної юрисдикції. Одного разу заявник звернувся з вимогою направити до нього працівника суду, щоб той допоміг йому в підготовці скарг, але цю вимогу відхилили як таку, що не має законодавчих підстав. Заявник жодного разу не оскаржив судові рішення про відмову в розгляді його вимог.

24. У вересні 2006 року у зв'язку з численними скаргами заявника до прокуратури прокуратура м. Львова звернулася до начальника обласного управління Державного департаменту України з питань виконання покарань та начальника виправної колонії N 47, вимагаючи вжити термінових заходів для забезпечення комплексного медичного обстеження заявника. Після цього звернення в листопаді 2006 року заявника перевели до лікувального закладу Херсонської виправної колонії N 61. Однак після його переведення заходи з охорони здоров'я не покращились. Зокрема, лікування ВІЛ-інфекції залишилось для нього недоступним.

2. Версія подій, надана Урядом

25. Уряд надав розширені майже нерозбірливі рукописні медичні записи, а також надруковану медичну довідку щодо історії лікування заявника, посилаючись на які Уряд стверджував, що заявник перебував під регулярним і систематичним наглядом і отримував лікування відповідно до застосовних рекомендацій Міністерства охорони здоров'я.

26. Згідно з медичною довідкою, 27 квітня 2001 року заявника оглянув фтизіатр і констатував наявність у нього вогнищевого туберкульозу верхньої долі правої легені у фазі ущільнення.

27. 28 травня 2001 року заявник пройшов рентгенографію ОГП. За результатами обстеження було виявлено дрібні малоінтенсивні вогнища туберкульозу у верхній долі правої легені. Після обстеження заявникові призначили стандартне лікування комплексом протитуберкульозних антибіотиків I ряду (стрептоміцин, ізоніазид, ріфампіцин, етамбутол і піразинамід) та вітамінами.

28. Пізніше заявник проходив огляд у фтизіатра та (або) рентгенографічне обстеження у вересні 2001 року (туберкульоз у фазі інфільтрації; призначено таке саме лікування); у березні 2002 року (розсмоктування та ущільнення вогнищ - позитивна динаміка); у вересні та листопаді 2004 року (дисемінований туберкульоз верхніх частин обох легень, фаза розсмоктування і ущільнення); у лютому 2005 року (позитивна динаміка, а саме значні десиміновані зміни після туберкульозної інфекції; лікування з метою профілактики рецидиву із застосуванням протитуберкульозних препаратів I ряду і призначення дієти); у травні 2005 року (те саме, що і раніше); у червні і листопаді 2005 року (рецидив туберкульозної інфекції в обох легенях з руйнуванням тканин); у січні і лютому 2006 року (рецидив туберкульозу, фаза ущільнення (позитивна динаміка), таке саме лікування); у червні і липні 2006 року (той самий діагноз, руйнування тканин; таке саме лікування); у жовтні 2006 року (хронічний туберкульоз із пневмофіброзом, численні поліморфні вогнища різного розміру та численні туберкуломи); у жовтні 2007 року (результати не зазначено); у серпні 2008 року (кількість вогнищ збільшилася в обох легенях); у лютому 2009 року (незначне розсмоктування й ущільнення вогнищево-інфільтративних тіней (позитивна динаміка)).

29. В медичній довідці також наведено детальну інформацію про численні обстеження крові, сечі та мокротиння, що проводились у період із листопада 2006 року до грудня 2007 року, а також результати аналізу на резистентність до ліків, який проводився в лютому 2007 року. За результатами аналізу на медикаментозну резистентність було встановлено, що заявник має резистентність до деяких протитуберкульозних препаратів I ряду, і схему його лікування доповнили низкою препаратів II ряду.

30. Крім того, у травні та червні 2005 року заявник приймав протизапальні засоби у зв'язку з перенесеною у травні 2005 року пневмонією, а в серпні 2005 року лікувався від бронхіту. У серпні 2008 року заявникові поставили діагноз: хронічний бронхіт і гепатит.

31. У зв'язку з позитивною динамікою протитуберкульозної терапії заявника почали готувати до проведення антиретровірусної терапії на початку 2009 року.

C. Погане поводження з боку працівників виправної колонії N 47

32. За твердженням заявника, одразу після того, як у жовтні 2004 року він і ще двоє засуджених прибули до виправної колонії N 47, їм на голови наділи мішки, примусили стати на коліна, наділи наручники і молодші інспектори, імена яких не відомі, безпричинно їх побили. Крім того, їх залякували собакою, обшукали з роздяганням догола і потім примусили робити присідання, які рахувались вголос. Згодом багаторазово працівники колонії продовжували принижувати заявника і створювати стресову атмосферу. Зокрема, мали місце численні випадки, коли вони били його, залякували собакою, без причини стукали у двері палицею, переривали його сон, несподівано відкривали двері камери для різних перевірок і словесно ображали його. У денний час заявникові було заборонено лежати на ліжку. Крім того, коли заявнику було необхідно залишити будівлю, наприклад, для проходження флюорографії, йому на голову надівали мішок і змушували пересуватись, перебуваючи в неприродній позі (поза "качки" - на зігнутих ногах і з руками за головою). 6 квітня 2005 року заявника побили за те, що вдень він лежав на ліжку, коли був хворим, а 29 червня 2005 року - за те, що відмовився прийняти позу "качки". Щодня на заявника надівали наручники і проводили особистий обшук, змушуючи при цьому стояти босоніж на цементній підлозі, поки працівники оглядали його взуття.

33. Заявник надав написану від руки скаргу від 14 червня 2006 року, в якій ідеться про зазначену поведінку працівників колонії та яка адресована Шевченківському районному суду м. Києва. Однак він не надав доказів того, що ця заява була одержана судом чи що взагалі її було відправлено з колонії.

34. За інформацією Уряду, жодного із згаданих вище випадків поганого поводження працівників колонії із заявником не було.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНІ І МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

A. Конституція України від 1996 року

35. Відповідні положення статті 55 Конституції передбачають таке:

"Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб...

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань".

B. Цивільний процесуальний кодекс від 1963 року (втратив чинність 1 вересня 2005 року)

36. Відповідне положення статті 248-1 Кодексу ( глава 31-А) передбачало таке:

"Громадянин має право звернутися до суду... зі скаргою, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу, юридичної або службової особи під час здійснення ними управлінських функцій порушено його права чи свободи".

C. Кодекс адміністративного судочинства (чинний з 1 вересня 2005 року)

37. У відповідному положенні статті 2 Кодексу передбачено таке:

"1. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади...

2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження ...".

D. Закон України "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" від 5 липня 2001 року

38. Стаття 17 цього Закону передбачає, що хворі на туберкульоз, виявлені в слідчих ізоляторах, повинні отримувати відповідну допомогу в медичних частинах цих слідчих ізоляторів. Особи, які тримаються під вартою в установах виконання покарань, мають забезпечуватися лікувальною допомогою в спеціалізованих закладах кримінально-виконавчої служби.

E. Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 25 травня 2000 року N 120 "Про вдосконалення організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД"

39. Згідно з пунктом 14 цього наказу, обстеження хворих на ВІЛ-інфекцію для визначення рівня CD-4 лімфоцитів має проводитися кожні 1-6 місяців залежно від стадії цієї хвороби.

F. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України від 15 листопада 2005 року N 186/607 "Про організацію антиретровірусної терапії хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах"

40. Згідно з пунктами 2.1 і 2.3 Інструкції, затвердженої цим наказом, медична допомога хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД включає проведення обов'язкового диспансерного нагляду, лікування опортуністичних захворювань і забезпечення доступу до антиретровірусної терапії. Лікування ВІЛ-інфікованих осіб з III-IV клінічними стадіями захворювання, які мають активні форми туберкульозу, проводиться у туберкульозних лікарнях кримінально-виконавчої служби.

G. Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 28 січня 2005 року N 45 "Про затвердження протоколу надання медичної допомоги хворим на туберкульоз" (скасований 9 червня 2006 року наказом N 384, яким затверджено нову редакцію Протоколу)

41. Згідно з пунктом 6.1 Протоколу лікування туберкульозу проводиться в спеціалізованих протитуберкульозних закладах і складається з двох етапів - основного курсу хіміотерапії та реабілітації. Основний курс хіміотерапії включає в себе інтенсивну та підтримуючу фази лікування з використанням протитуберкульозних препаратів I ряду (стрептоміцину, ізоніазиду, рифампіцину, етамбутолу і піразинаміду), а при наявності стійкості МБТ до цих препаратів застосовуються препарати II ряду та резервні антибіотики.

42. Згідно з пунктом 6.6.1 медикаментозне або хірургічне лікування для досягнення найбільшого терапевтичного ефекту повинно застосовуватись у поєднанні з певним для кожного хворого режимом гігієни та руху (ліжковий режим, щадний режим або тренувальний режим), який призначається йому залежно від оцінки його стану.

43. Після лікування здійснюються заходи з реабілітації включно з лікувальною фізичною культурою, масажем і фізіотерапією, які рекомендується починати через 2-2,5 місяців після лікування антибіотиками.

44. Згідно з пунктом 6.6.4 через кілька місяців лікування медична комісія на підставі даних клініко-рентгенологічного і мікробіологічного досліджень має вирішити питання про можливість переходу від інтенсивної до підтримуючої фази. Якщо на цьому етапі лікування виявилося неефективним, хворий має пройти дослідження на медикаментозну резистентність, а за необхідності його направляють до закладу вищого рівня. У випаду неефективності хіміотерапії вивчається можливість хірургічного втручання як альтернативної форми лікування.

45. Згідно з пунктом 6.6.4.3 лікування антибіотиками рекомендовано доповнювати застосуванням патогенетичних засобів.

46. Згідно з пунктом 6.7 має постійно здійснюватися моніторинг лікування хворих на туберкульоз і, зокрема, раз на два місяці вони повинні проходити флюорографічне обстеження і щомісяця протягом інтенсивної терапії та раз на два місяці протягом підтримуючої фази лікування здавати на аналіз кров (загальний і біохімічний аналізи) та сечу.

47. 9 червня 2006 року наказ N 45 було замінено наказом N 384, яким було затверджено нову редакцію Протоколу; однак основні підходи залишились такими самими.

H. Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 28 травня 2008 року N 276 "Про затвердження клінічного протоколу надання медичної допомоги хворим на поєднані захворювання - туберкульоз та ВІЛ-інфекцію"

48. Згідно з цим Протоколом лікування пацієнтів з ко-інфекцією туберкульоз/ВІЛ переважно розпочинають із призначення протитуберкульозної терапії, яку застосовують за тими самими схемами, що і для пацієнтів, хворих лише на туберкульоз. За загальним правилом антиретровірусну терапію починають після завершення інтенсивної фази антимікобактеріальної терапії, якщо рівень CD-4 лімфоцитів не нижчий певного граничного показника, а якщо він нижчий - антиретровірусну терапію починають негайно. Як правило, рівень CD-4 лімфоцитів треба перевіряти кожні три місяці.

I. Доповідь Уряду України за наслідками візиту до України Європейського комітету у запобіганні катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) з 9 до 21 жовтня 2005 року (CPT/Inf (2007) 22)

49. У відповідних частинах доповіді Європейського комітету з запобігання катуванням про візит його делегації до України у 2005 році зазначено:

3. Засуджені до довічного позбавлення волі

"...

115. Доступ до медичної допомоги в спеціальних установах також залишається проблематичним для даної категорії ув'язнених, як чоловіків, так і жінок...

Крім того, переміщення осіб, засуджених до довічного ув'язнення, що страждають на туберкульоз, до спеціалізованих медичних пенітенціарних установ, як і раніше, є неможливим. Такі особи утримуються в ізоляції у своїх камерах, іноді протягом декількох місяців.

КЗК нагадує, що утримання ув'язнених в установі, де вони не можуть одержати лікування через відсутність відповідних установ або відмови даних установ прийняти їх, неприпустиме й може бути прирівняне до нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження.

КЗК рекомендує органам влади України забезпечити, аби ув'язнені, що відбувають довічне ув'язнення,- чоловіки й жінки, що потребують лікування в спеціальних медичних установах, могли бути переведені до таких установ без зайвого зволікання".

J. Інші матеріали, що мають стосунок до справи

50. Інші національні та міжнародні матеріали, що мають стосунок до справи, можна знайти в рішеннях у справах "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine; N 72286/01, пункти 47-53, від 28 березня 2006 року), "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine; N 15825/06, пункти 49-55, від 25 жовтня 2007 року) і "Кац та інші проти України" (Kats and Others v. Ukraine; N 29971/04, пункти 85-86, від 18 грудня 2008 року).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

51. Заявник скаржився, що умови його ув'язнення у 2001-2008 роках були несумісними з гарантіями статті 3 Конвенції, оскільки медична допомога не була адекватною, а загальний стан ув'язнення був несумісним зі станом його здоров'я. Посилаючись на цю саму статтю, він також скаржився на неналежну поведінку працівників виправної колонії N 47. У відповідному положенні Конвенції зазначено: