Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Грачови та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста, Голова,

п. І.Кабрал Баррето,

п. К.Юнгвірт,

п. В.Буткевич,

п. М.Угрехелідзе,

пані А.Мулароні,

пані Е.Фура-Сендстрьом, судді,

та п. С.Найсміт, заступник Секретаря секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 8 листопада 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за трьома заявами (N N 18858/03, 18923/03 та 22553/03), поданими до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод людини (далі - Конвенція) чотирма громадянами України: пані Олександрою Грачовою, паном Миколою Грачовим, паном Анатолієм Яковичем Педаном та паном Едуардом Геннадійовичем Кузнєцовим (далі - заявники) 20 травня 2003 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженими - пані Зоряною Бортновською та пані Валерією Лутковською.

3. 21 червня 2004 року Суд вирішив направити заяви на комунікацію з Урядом. Відповідно до п. 3 ст. 29 Конвенції Суд вирішив, що прийнятність та суть заяв будуть розглядатись разом.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Пані Олександра Грачова народилась у 1947 році; пан Микола Грачов народився у 1936 році; пан Анатолій Якович Педан народився у 1942 році; пан Едуард Геннадійович Кузнєцов народився у 1969 році. Усі заявники проживають у місті Жовті Води, Дніпропетровська область.

5. Між 1999 та 2001 роками заявники звернулись до Жовтоводського міського суду (далі - міський суд) з позовними заявами про стягнення заборгованості з заробітної плати та інших виплат з їх роботодавця - державного підприємства "Електрон-Газ" (далі - ДПЕГ).

6. 7 червня 1999 року та 30 березня 2001 року міський суд зобов'язав ДПЕГ виплатити пані Олександрі Грачовій загальну суму 6759,00 грн.(1)

(1) Приблизно 1052 ЄВРО;

7. Рішеннями міського суду від 7 червня 1999 року та 4 травня 2001 року та ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 серпня 2001 року ДПЕГ було зобов'язано виплатити пану Миколі Грачову загальну суму 5358,00 грн.(2)

(2) Приблизно 834 ЄВРО;

8. 31 березня 2000 року та 29 березня 2001 року міський суд зобов'язав ДПЕГ виплатити пану Педану заборгованість із заробітної плати у розмірі 7027,00 грн.(3)

(3) Приблизно 1088 ЄВРО;

9. 19 лютого 1999 року міський суд зобов'язав ДПЕГ виплатити пану Кузнєцову заборгованість із заробітної плати в розмірі 2916,00 грн. (4)

(4) Приблизно 452 ЄВРО;

10. Усі вищевказані рішення набули статусу остаточних і були направлені до Жовтоводського відділу державної виконавчої служби (далі - державна виконавча служба) для примусового виконання.

11. Листами від 23 та 24 січня 2003 року державна виконавча служба повідомила заявників, що їх рішення не можуть бути виконанні у зв'язку з дією Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 2001 року, яким було накладено заборону на продаж майна ДПЕГ.

12. 7 березня 2003 року господарський суд Дніпропетровської області (далі - господарський суд) порушив провадження у справі про банкрутство ДПЕГ та ввів мораторій на задоволення вимог кредиторів. 10 жовтня 2003 року господарський суд затвердив план санації та призначив керуючого санацією ДПЕГ.

13. 21 жовтня 2004 року державна виконавча служба закінчила виконавчі провадження відносно виконання рішень на користь заявників, оскільки присуджені їм кошти були виплачені у повному обсязі.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

14. Національне законодавство викладене у рішеннях у справах "Сокур проти України" (N 29439/02, пп. 17 - 22, від 26 квітня 2005 р.) та "Трихліб проти України" (N 58312/00, пп. 25 - 32, від 20 вересня 2005 року).

I. ОБ'ЄДНАННЯ СПРАВ

15. Суд вважає, що відповідно до п. 1 правила 42 Регламенту Суду заяви мають бути об'єднані в зв'язку зі спільними правовим підґрунтям та фактами.

II. ПРИЙНЯТНІСТЬ СКАРГ

1. Стверджуване порушення статті 17 Конвенції

16. Заявники скаржились, що введення Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 2001 року, який передбачав зупинення погашення кредиторської заборгованості державних підприємств, становило порушення статті 17 Конвенції. З матеріалів справи Суд не знаходить доказів того, що це положення було порушено. Відповідно, Суд вважає, що ці скарги мають бути відхилені відповідно до пп. 3 та 4 статті 35 Конвенції як повністю необгрунтовані.

2. Стверджуване порушення п. 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу N 1

17. Заявники скаржились на неспроможність державних органів виконати рішення, винесені на їх користь. Вони стверджували, що було порушено положення п. 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції, які передбачають таке:

п. 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом...".

стаття 1 Протоколу N 1

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

а. Статус жертви заявників

18. Уряд наголошував, що заявники не можуть більше вважатися жертвами порушення Конвенції, оскільки рішення, винесені на їх користь, були виконані у повному обсязі.

19. Заявники не погодились з цим твердженням.

20. Суд зауважує, що це питання вже було визначено у ряді рішень Суду (див. рішення у справі "Войтенко проти України", N 18966/02, від 6 червня 2004 року, п. 35; рішення у справі "Шмалько проти України", N 60750/00, від 20 липня 2004 року, п. 34). У цих справах Суд визначив, що заявники можуть досі вважатися жертвами стверджуваного порушення прав, визначених п. 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Протоколу N 1, відносно періоду, протягом якого рішення, на невиконання яких скаржаться, залишались невиконаними. Відповідно, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо відсутності статусу жертви у заявників.

б. Заперечення щодо вичерпання внутрішніх засобів захисту

21. Уряд зазначив, що заявники не вичерпали національні засоби захисту, як цього вимагає п. 1 статті 35 Конвенції, оскільки вони не оскаржили стверджувану бездіяльність органів державної виконавчої служби у національних судах та не звернулись до господарського суду для включення їх у список кредиторів у провадженні по справі про банкрутство боржника.