Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у статті 44 параграфа 2 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Войтенко проти України"

Європейський суд з прав людини (Друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П. КОСТА, Голова,

п. Л. ЛУКАЙДЕС,

п. К. ЮНГВІРТ,

п. В. БУТКЕВИЧ,

пані В. ТОМАССЕН,

п. М. УГРЕХЕЛІДЗЕ, судді,

та п. Т.Л. ЕРЛІ, заступник секретаря секції,

після засідання у нарадчій кімнаті 8 червня 2004 року, виносить таке рішення:

1. Справа порушена проти України за заявою N 18966/02, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Анатолієм Павловичем Войтенком (далі - заявник) 26 березня 2002 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - пані В. Лутковською, а згодом її наступницею - пані З. Бортновською.

3. 10 квітня 2003 року Суд вирішив надіслати заяву на комунікацію Уряду. Відповідно до положень статті 29 параграфа 3 Конвенції він вирішив розглянути заяву щодо суті разом з питанням про її прийнятність.

4. Заявник, Анатолій Павлович Войтенко, - громадянин України, що народився у 1961 році, проживає в Україні, у селі Нова Водолага Харківської області.

5. У вересні 1999 року заявник залишив службу в армії. У зв'язку зі звільненням він отримав право на компенсацію за речове забезпечення та відшкодування витрат за проїзд. Оскільки ця компенсація не виплачувалася більше трьох місяців, заявник звернувся до Військового суду Донецького гарнізону з позовом до Донецького обласного військового комісаріату, вимагаючи повернення заборгованості.

6. 12 січня 2000 року суд задовольнив вимоги заявника (рішення Військового суду Донецького гарнізону) та присудив йому 2576,72 грн. (1) компенсації за речове забезпечення та 128,77 грн. (2) витрат на проїзд. Рішення суду не було оскаржене в касаційному порядку і, таким чином, набрало чинності 22 січня 2000 року. Виконавчі листи були направлені до відділу державної виконавчої служби Ворошилівського районного управління юстиції Донецької області, і 16 березня 2000 року було розпочате виконавче провадження.

(1) Приблизно 420 євро.

(2) Приблизно 20 євро.

7. Боржнику був наданий час для добровільного виконання рішення до 23 березня 2000 року. Після того як боржник не виконав це рішення, виконавча служба направила виконавчі листи та платіжні доручення до управління Державного казначейства у Донецькій області для стягнення присуджених коштів з рахунку боржника, яке виявило відсутність коштів на такі виплати.

8. Через відсутність у боржника коштів 10 квітня 2000 року платіжне доручення та виконавчий лист були повернуті до виконавчої служби без виконання.

9. 17 травня 2000 року це виконавче провадження на користь заявника було приєднане до інших виконавчих проваджень щодо боржника.

10. 24 жовтня 2000 року боржник перерахував на рахунок виконавчої служби 128,77 грн. (відшкодування витрат на проїзд) для сплати заявникові. Проте ця сума була перерахована заявнику лише 20 липня 2001 року (за твердженнями заявника - 4 жовтня 2001 року). За твердженням Уряду, затримка була спричинена відсутністю інформації про банківські реквізити заявника.

11. 7 листопада 2000 року та 20 липня 2001 року виконавчий лист та платіжне доручення щодо решти суми (компенсація за речове забезпечення) двічі направлялись до управління Державного казначейства. Вони були повернуті без виконання з тих же підстав, що і раніше, через відсутність коштів на зазначеному рахунку.

12. 9 вересня 2001 року виконавча служба перевірила та наклала арешт на рахунки боржника. Виконавці також перевірили та виявили, що боржник не мав у власності транспортних засобів чи нерухомого майна.

13. 22 лютого та 6 серпня 2002 року виконавчий лист на залишок суми і платіжне доручення були двічі направлені до управління Державного казначейства. Вони були повернуті без виконання з тих же підстав. Управління Державного казначейства також зазначило, що з 6 вересня 2002 року строк пред'явлення платіжного доручення закінчився.

14. У відповідь на запит заявника у серпні 2002 року виконавча служба повідомила останнього, що на рахунки боржника накладено арешт і що виконання рішення на його користь відбудеться одразу після того, як на них перерахують кошти з державного бюджету.

15. 25 листопада 2002 року сума за зведеним виконавчим провадженням проти боржника, включаючи судове рішення, винесене на користь заявника, становила 32680,80 грн. (3).

(3) Приблизно 5335 євро.

16. 16 грудня 2002 року виконавча служба наклала арешт на рахунок боржника у банку "Аваль".

17. 5 травня 2003 року виконавча служба наказала накласти арешт і на кошти, що перебували на двадцяти шести рахунках боржника.

18. 10 січня 2004 року рішення, винесене на користь заявника, було в повному обсязі виконане.

19. 12 січня 2004 року присуджені рішенням кошти були переведені на банківський рахунок заявника.

1. Конституція України від 1996 року

20. Стаття 124 Конституції передбачає, що:

"...Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України".

2. Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року

21. Відповідно до статті 2 вищезазначеного Закону виконання рішень судів покладається на Державну виконавчу службу. Відповідно до статті 85 Закону, стягувач може оскаржити дії чи бездіяльність Державної виконавчої служби поданням скарги до начальника відповідного відділу Державної виконавчої служби або до суду за місцезнаходженням відповідного відділу Державної виконавчої служби. Стаття 86 Закону надає стягувачеві право звертатися до суду з позовом про неналежне виконання чи невиконання судового рішення юридичною особою, на яку законом покладено обов'язок виконання судового рішення, та отримати компенсацію.

3. Закон України "Про державну виконавчу службу" від 24 березня 1998 року

22. Стаття 11 цього Закону передбачає відповідальність державних виконавців за неналежне виконання їх обов'язків, таку як компенсація за шкоду, завдану виконавцем під час виконання рішення суду. Відповідно до статті 13 цього Закону, дії та бездіяльність виконавців можна оскаржувати до вищої посадової особи або до суду.

4. Закон України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" від 21 вересня 1999 року

23. Відповідно до статті 5 цього Закону, інші рахунки, відмінні від того, що визначений для відповідних платежів, як і майно Збройних Сил, не можуть використовуватись для виконання рішень судів.

5. Наказ Державного казначейства України N 175 від 5 жовтня 2001 року "Про затвердження Порядку примусового списання (стягнення) коштів з рахунків установ і організацій, відкритих в органах Державного казначейства"

24. Відповідно до пункту 3.6 Порядку примусове списання коштів повинно здійснюватись з того самого рахунку, з якого проводяться звичайні виплати.

6. Закон України N 1459-III від 17 лютого 2000 року "Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів"

25. Закон тимчасово призупиняє деякі положення Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", зокрема щодо відшкодування за речове забезпечення та витрати на проїзд.

26. За твердженням заявника, тривалість виконавчого провадження становила порушення вимоги "розумного строку", передбаченої статтею 6 параграфа 1 Конвенції, якою передбачене таке:

"Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків..., має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом..."

A. Щодо прийнятності

(a) Вичерпання національних засобів правового захисту

27. Уряд зазначив, що заявник не вичерпав національних засобів захисту, оскільки не подавав скарги до національних судів на бездіяльність виконавців та казначейства або з вимогою компенсації матеріальної та моральної шкоди.

28. Заявник спростовує це зауваження, зазначаючи, що він не мав ефективних засобів правового захисту, які він міг би використати у його конкретному випадку, оскільки невиконання рішення суду, винесеного на його користь, було спричинене відсутністю бюджетних асигнувань, а не діями державних органів, відповідальних за виконання рішень.

29. Суд нагадує, що метою п. 1 статті 35 Конвенції є надання Високим Договірним Сторонам можливості запобігти порушенню, у якому вони звинувачуються, або ж виправити такі порушення ще до того, як заяву буде передано на розгляд Суду. Проте мають бути вичерпані лише ті засоби правового захисту, які є ефективними. Обов'язок доведення Суду того, що засіб національного правового захисту був ефективним, доступним як теоретично, так і практично, та у відповідний час, - лежить на Уряді, який заявляє, що засіб правового захисту не вичерпано (див. "Хохліч проти України", N 41707/98, параграф 149, 29 квітня 2003 року).

30. Уряд посилався на існування у заявника можливості оскаржити бездіяльність або помилку виконавчої служби чи Державного казначейства, а також вимагати компенсацію завданої йому майнової і немайнової шкоди. Проте у цій справі боржником є державний орган, і виконання щодо нього, як свідчать матеріали справи, може бути здійснене лише в тому випадку, якщо державою передбачені та визначені асигнування на відповідні видатки Державного бюджету України шляхом здійснення відповідних законодавчих заходів. Факти справи свідчать про те, що протягом періоду, що розглядається, виконанню відповідного судового рішення перешкоджала саме відсутність законодавчих заходів, а не неналежне виконання своїх обов'язків державними виконавцями. Тому заявнику не можна докорити за те, що він не ініціював провадження проти державного виконавця (див. "Шестаков проти Росії", ухвала від 18 червня 2002 року, заява N 48757/99). Більше того, Суд зазначає, що Уряд наполягав на тому, що Державною виконавчою службою та Державним казначейством не було допущено помилок при виконанні рішення.

31. За цих обставин, Суд доходить висновку, що заявник був звільнений від необхідності продовження пошуку засобу, на який посилався Уряд, а, отже, заявник виконав вимоги статті 35 параграфа 1 Конвенції. У зв'язку з цим Суд відхиляє попередні заперечення Уряду.

(b) Статус "жертви" заявника

32. Посилаючись на виконання в повному обсязі рішення військового суду Донецького гарнізону від 12 січня 2000 року, винесеного на користь заявника, Уряд на підставі статті 34 Конвенції пояснив, що заявник більше не може вважатися потерпілим від порушення і що у заяві має бути відмовлено з тієї причини, що вона є несумісною ratione personae з положеннями Конвенції, або ж вона має бути викреслена із списку (див. ухвалу у справі "Марченко проти України" від 17 вересня 2002 року, заява N 63520/01).

33. Заявник не погодився.

34. Суд зазначає, що відповідно до статті 34 Конвенції він "може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення з боку однієї із Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї..." Відповідно до усталеної практики Суду термін потерпілий означає особу, на яку безпосередньо здійснюється вплив діями чи бездіяльністю. Існування порушення Конвенції можливе навіть за відсутності шкоди. Отже, рішення чи захід на користь заявника не є в принципі достатніми для позбавлення його статусу потерпілого, якщо державні органи не визнали порушення, прямо або по суті, та не надали за це порушення компенсації (див. "Далбан проти Румунії", заява N 28114/95, параграф 44, ЄСПЛ 1999-VI).

35. Суд погоджується з Урядом у тому, що виконання рішення, винесеного на користь заявника, вирішило питання невиконання як такого. Однак, таке запізнє виконання рішення не є адекватною відповіддю на твердження про невиправдану тривалість цієї процедури, яку державні органи не визнали і за яку не надали жодної компенсації. А тому Суд вважає, що заявник і досі може вважатися потерпілим від порушення, як він стверджує, його прав, гарантованих статтею 6 параграфа 1 Конвенції, в частині тривалості періоду, протягом якого рішення залишалось невиконаним (див. ухвалу у справі "Скубенко проти України" від 6 квітня 2004 року, заява N 41152/98.