Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Трихліб проти України"

Європейський суд з прав людини (Друга Секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста, Голова,

п. Р.Тюрмен,

п. В.Буткевич,

п. М.Угрехелідзе,

п. Е.Фура-Сендстрьом,

п. Д.Йочєне,

п. Д.Попович, судді,

та пані С.Доллє, секретар Секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 30 серпня 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 58312/00), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі - Конвенція) громадянином України Володимиром Івановичем Трихлібом (далі - заявник) 19 листопада 1999 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженими - пані Зоряною Бортновською та пані Валерією Лутковською.

3. 3 липня 2003 року Суд вирішив надіслати заяву на комунікацію з Урядом. Відповідно до положень п. 3 ст. 29 Конвенції Суд вирішив, що і прийнятність, і суть скарги будуть розглядатись разом.

4. Заявник, п. Володимир Іванович Трихліб, народився 1961 року та проживає у Новій Каховці Херсонської області.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Факти справи, викладені сторонами, можуть бути викладені таким чином.

А. Провадження щодо виплати заборгованості

6. Між 1997 та 2000 роком заявник подавав позови проти державного підприємства Південелектронмаш (далі - підприємство) з метою відшкодування заборгованості із заробітної плати. Два провадження було порушено у Новокаховському міському суді, у той час як решта з них були подані до комісії з трудових спорів (далі - комісія). Рішеннями, винесеними судом та комісією, заявнику було присуджено відшкодувати заборгованість із заробітної плати, яку він вимагав. Ці рішення були направлені на виконання до відділу державної виконавчої служби у м. Нова Каховка (далі - ВДВС).

7. Рішення, винесені на користь заявника, поступово виконувались, доки 5 червня 2000 року Херсонський арбітражний суд не порушив справу про банкрутство проти підприємства та заборонив виплачувати заборгованість.

8. 20 червня 2000 року державний виконавець зупинив виконавче провадження щодо підприємства на період, коли буде розглядатись питання про порушення справи про банкрутство щодо підприємства.

9. Листом від 10 серпня 2000 року Вищий господарський суд зазначив, що порушення провадження у справі про банкрутство не може бути перешкодою для виконання рішення суду про стягнення з відповідного боржника заборгованості з заробітної плати.

10. Листом від 11 грудня 2000 року державний виконавець запросив дозвіл від господарського суду поновити виконавче провадження. 12 січня 2001 року суддя В. повідомив державного виконавця, що заборгованість із заробітної плати, присудженої судовими рішеннями, може бути погашена за рахунок реалізації готової продукції та сировини, яка належить підприємству. Суддя зазначив, що мораторій на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати, відповідно до ст. 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (див. далі - Закон).

11. 11 січня 2001 року державний виконавець наклав арешт на рахунки підприємства.

12. 15 січня 2001 року господарський суд затвердив план санації для відновлення платоспроможності підприємства та призначив керуючого санацією.

13. 22 березня 2001 року державний виконавець, посилаючись на лист судді від 12 січня 2001 року, вимагав від підприємства надавати йому інформацію щодо наявності готової продукції та сировини, на яку можна накласти арешт.

14. Однак 17 січня 2002 року суддя В. висловив свою думку щодо накладення арешту та продажу власності підприємства, особливо оскільки тривала процедура відновлення боржника, успіх якої, на його думку, міг бути зірваний, якщо б дії державного виконавця продовжувались.

15. 23 січня 2002 року Промінвестбанк, який обслуговує рахунки підприємства, відмовився заморозити їх на вимогу державної виконавчої служби. Банк, inter alia, відхилив посилання державної виконавчої служби на вказівку Вищого господарського суду від 10 серпня 2000 року (див. п. 9 вище).

16. 14 серпня 2002 року Херсонський відділ державної виконавчої служби повідомив заявника про те, що у грудні 1999 року йому було сплачено 3,477 грн. Виплата залишку заборгованої суми затримується у зв'язку з ліквідаційною процедурою та набранням чинності Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", який забороняє відчуження та продаж основних засобів виробництва підприємства.

17. У своїх зауваженнях від 1 вересня 2003 року Уряд зазначив, щодо 2003 року всі, крім двох рішень комісії з трудових спорів (від 15 та від 29 березня 2000 року) та всі судові рішення, винесені на користь заявника, виконані повністю, а несплачений борг сумою 1277,51 грн з загальної суми 13301688,24 грн, яку заборгувало підприємство перед своїми кредиторами. У своїх зауваженнях від 21 червня 2004 року Уряд не дивлячись на те, що раніше підтвердив сплачені суми, послався на рішення комісії з трудових спорів від 23 лютого та 29 березня 2000 року як на такі, що залишаються невиконаними.

18. Заявник оскаржив ці зауваження, стверджуючи, що Уряд не зазначав про рішення від 12 квітня 2000 року, яке відповідно до його тверджень залишається також невиконаним. Він стверджував, що сума, яка підлягає виплаті, становить 3783,57 грн.

19. 9 грудня 2003 року Міністерство юстиції України написало листа, яким повідомило державну виконавчу службу, що заборона на стягнення заборгованості у справах про банкрутство не розповсюджується на виплату заборгованості із заробітної плати.

20. 15 січня 2004 року державна виконавча служба поновила виконавче провадження у справі заявника. 23 січня та 10 лютого 2004 року державна виконавча служба наказала накласти арешт на рахунки підприємства. Однак 27 лютого 2004 року Херсонський обласний господарський суд за апеляціями підприємства скасував ці рішення, тому що Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачає обов'язкове призупинення виконавчого провадження шляхом винесення постанови у справі про банкрутство. Звільнення виплати заборгованості із заробітної плати від загальної заборони відшкодовувати заборгованість стосується лише виплати поточної заробітної плати.

21. Уряд надав Суду копію довідки, виданої 2 лютого 2004 року головним бухгалтером підприємства, у якій зазначалось, що заявник відмовляється отримувати кошти у розмірі 2000 грн, наданих йому підприємством в якості компенсації за затримку виплати заробітної плати. Заявник зазначив, що ця сума виплачувалась за умови, якщо заявник відкличе свою заяву з Європейського суду з прав людини.

В. Провадження проти державної виконавчої служби

22. З 1998 року по 1999 рік заявник з різних підстав безрезультатно намагався порушити кримінальну справу проти посадових осіб державної виконавчої служби у зв'язку з її нібито незаконною бездіяльністю. 8 лютого 1999 року прокуратура м. Херсона відмовила заявнику у його скарзі у зв'язку з недостатністю доказів для порушення кримінальної справи проти державної виконавчої служби. 7 травня 1999 року Новокаховський міський суд залишив це рішення без змін.

23. 12 січня 2000 року Новокаховський міський суд залишив скаргу заявника на бездіяльність державної виконавчої служби без руху у зв'язку з тим, що заявник не дотримався процесуальних вимог в оформленні скарги. 15 березня 2000 року суд не прийняв апеляційну скаргу заявника у зв'язку з тим, що заявник не дотримався процесуальних вимог в оформленні скарги, передбачених законодавством.

24. У грудні 2000 року заявник звернувся до Новокаховського міського суду з позовом до державної виконавчої служби, у якому зазначав, що виконавче провадження у його справі не відповідає вимогам закону. 8 травня 2001 року суд відмовив у скарзі заявника, встановивши, що під час виконання рішень комісії з трудових спорів державною виконавчою службою не було допущено помилок, оскільки затримка у виконанні була спричинена нестачею коштів у підприємства-боржника. Суд також взяв до уваги виключну заборону на стягнення боргів з підприємства, накладену 5 червня 2000 року. 27 червня 2001 року Херсонський обласний суд залишив це рішення без змін.

ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

25. Відповідно до п. 4 ст. 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", господарський суд має право накласти заборону на виплату заборгованості підприємством, щодо якого порушена справа про банкрутство. Така заборона розповсюджується і на дії державного виконавця щодо виконання рішень проти підприємства. Ця стаття забезпечує захист підприємства від нарахування неустойки (штрафу, пені), від застосування інших санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів). Однак п. 6 ст. 12 зазначає, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати.

26. Стаття 16 Закону зазначає, що розпорядник майна повинен скликати збори кредиторів, які мають відбутись протягом 10 днів після порушення справи про банкрутство. Кредитори на зборах мають кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів.

27. Відповідно до ст. 17, господарський суд може затвердити пропозиції зборів кредиторів та виносить ухвалу про проведення санації боржника, яка має закінчитись не пізніше ніж через 1 рік. Суд також має призначити керуючого санацією.

28. Стаття 31 Закону регламентує черговість задоволення вимог кредиторів. У другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута.

1. Лист Вищого господарського суду від 10 серпня 2000 року

29. У п. 2.5 листа суд зазначав, що мораторій на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати, а тому порушення провадження у справі про банкрутство не може бути перешкодою для виконанання рішення суду про стягнення з відповідного боржника заборгованості із заробітної плати.

2. Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року

30. Відповідно до ст. 2 Закону (Закон України "Про виконавче провадження" виконання рішень покладається на державну виконавчу службу. Відповідно до ст. 85 Закону на дії (бездіяльність) державного виконавця стягувачем може бути подана скарга до начальника відповідного органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до суду. Ст. 86 передбачає право стягувача на звернення з позовом до юридичної особи, яка зобов'язана провадити стягнення коштів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи та на отримання компенсації.

31. Відповідно до ст. 44 Закону України "Про виконавче провадження" вимоги працівників, пов'язані з трудовими правовідносинами, задовольняються у третю чергу, після повного задоволення зазначених вимог задовольняються вимоги громадян із соціального страхування.

32. Відповідні частини Закону України від 29 листопада 2001 року "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" та рішення Конституційного Суду України щодо цього мораторію викладені у рішенні від 26 квітня 2005 року у справі "Сокур проти України", заява N 29 439/02, пп. 18 та 22).

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ СКАРГ

А. Стверджуване порушення ст. 13 та ст. 14 Конвенції

33. Заявник стверджував, що його право на ефективний захист було порушено відмовою прокурора порушити кримінальну справу проти державної виконавчої служби, яка виконувала рішення у цій справі. Він посилався на ст. 13 Конвенції. Суд нагадав, що право на порушення кримінальної справи проти третіх осіб та на засудження відповідної особи не гарантується Конвенцією (див. Кубісцин проти Польщі (ріш.), заява N 37437/97 від 21 вересня 1999 року). Суд також встановив, що ця частина заяви є несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції та має бути відхилена згідно з пп. 3 та 4 ст. 35 Конвенції.

34. Заявник також посилався на ст. 14 Конвенції (заборона дискримінації) без будь-якого обґрунтування. Суд не знайшов будь-яких ознак у матеріалах справи, які б могли виявити будь-яку присутність порушення цього положення. Суд, відповідно, відхилив цю частину скарги, згідно з пп. 3 та 4 ст. 35 Конвенції як явно необґрунтовану.

В. Стверджуване порушення параграфа 1 ст. 6 Конвенції

35. Заявник скаржився на неспроможність державної влади виконати рішення комісії з трудових спорів, якими йому було присуджено сплатити роботодавцем заборгованість із заробітної плати. Він посилався на п. 1 ст. 6 Конвенції, яка передбачає таке:

"Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків ..., має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом..."

1. Аргументи сторін

36. Суд зазначив, що заявник не оскаржив національних засобів захисту, як це вимагається п. 1 ст. 35 Конвенції, оскільки він позбавив себе можливості бути визнаним кредитором у справі про банкрутство, порушеної проти підприємства "Південелектронмаш" за його заявою, яку він мав подати до Херсонського арбітражного суду. Уряд визнав, що заявник не був зобов'язаний передавати виконавчі листи до ліквідатора підприємства до того, як підприємство було визнано банкрутом (у такому випадку виконавчий лист автоматично передається державною виконавчою службою до ліквідаційної процедури). Однак Уряд вважає, що участь заявника у справі про банкрутство надало б йому додаткові переваги, оскільки його скарга була б звільнена від судової заборони на виплату заборгованості підприємством та його вимоги задовольнялись би у другу чергу. Заявник також зміг би впливати на перебіг у справі про банкрутство через збори кредиторів.

37. Заявник оскаржив ці аргументи, зазначивши, що його реєстрація у якості кредитора у процедурі банкрутства призвела б до закінчення виконавчого провадження у його справі. Він зазначав, що статус кредитора у виконавчому провадженні має більше переваг, ніж у справі про банкрутство. Тому він наполягав на тому, що використання цього засобу було зайвим та неефективним.

2. Аргументи Суду

38. Суд повторює, що метою п. 1 ст. 35 Конвенції є надання Договірним Сторонам можливості попередити чи виправити стверджувані порушення до того, як такі твердження подаються до Суду. Однак тільки ті засоби захисту мають бути вичерпані, які є ефективними. На Уряд, на який скаржаться щодо невиконання рішень, покладається обов'язок довести Суду, що засоби захисту є ефективними, доступними як у теорії, так і на практиці у відповідний час (див. рішення у справі "Хохліч проти України", від 29 квітня 2003 р., заява N 41707/98, п. 149). Суд далі зазначив, що має бути вибір засобу захисту заявника, ст. 35 має застосовуватись для відображення практичних реалій позицій заявника для того, щоб забезпечити ефективний захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією (див. mutatis mutandis, Айри проти Ірландії, рішення від 9 жовтня 1979 року, Серія А., N 32, п. 23; "Хілал проти Великої Британії", рішення від 8 лютого 2000 року, заява N 45276/99).

39. Суд зазначив, що у цій справі заявник мав два варіанти щодо виконання рішень. З одного боку, він мав можливість (яку він використав) подати свій виконавчий лист до державної виконавчої служби для подальшого виконання. З іншого, він міг вийти з виконавчого провадження та подати заяву про реєстрацію його в якості кредитора відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (що, на думку Уряду, було більш прийнятним напрямком дій). Тому Суд має встановити, чи цей засіб був ефективним та міг забезпечити кращий захист прав заявника.

40. Суд, по-перше, зазначив, що Уряд не зміг надати будь-якого прикладу успішної та вартої уваги справи, у якій робітник отримував його/її заробітну плату в результаті реєстрації в якості кредитора у справі про банкрутство після того, як він перестав бути стороною у виконавчому провадженні.

41. Більше того, щодо черговості задоволення вимог у виконавчому провадженні та у справі про банкрутство Суд відмітив, що і Закон України "Про виконавче провадження", і Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" розцінюють заборгованість перед заявником як таку, що має бути сплачена у другу чергу, отже, жодна процедура не має переваги у цьому відношенні. Оскільки Уряд зазначає, що, одного разу зареєструвавшись в якості кредитора, заявник мав би можливість впливати на розвиток справи про банкрутство, Суд зазначає, що голос кредитора на зборах кредиторів залежить від розміру заборгованості. Тому невелика сума у розмірі 1277,51 грн (приблизно 200 ЄВРО) надала б йому незначний вплив у будь-якому голосуванні у порівнянні з загальною заборгованістю підприємства у розмірі 13301688,24 грн (значно більше, ніж 2 млн ЄВРО - див. п. 17 вище).