Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у статті 44 параграфа 2 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Шмалько проти України" Європейський Суд з прав людини (Друга секція), засідаючи палатою у складі суддів:

п. Дж.-П.Кости (Mr J-H.Costa), Голови

п. А.Б.Баки (Mr A.B.Baka),

п. Л.Лукаідеса (Mr L.Lucaides),

п. К.Юнгвірта (Mr K.Jungwiert)

п. В.Буткевича (Mr V.Butkevech),

пані В.Томасен (Mrs. W.Thjmassen),

п. М.Угрехелідзе (Mr M.Ugrekhelidze),

пані С.Долє (Mrs S. Doiie), секретаря секції,

після обговорення у нарадчій кімнаті 29 червня 2004 року виносить таке рішення, яке було прийняте у той день.

1. Заяву N 60750/00 проти України подано до Суду 21 жовтня 1999 року громадянином України Анатолієм Афанасійовичем Шмальком (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими пані Валерією Лутковською та згодом пані Зоряною Бортновською.

3. 6 травня 2003 року Суд вирішив комунікувати скаргу заявника щодо невиконання рішення національного суду, винесеного на його користь. Всі інші скарги заявника були визнані неприйнятними. Відповідно до положень пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті скарг одночасно. Заяву було розглянуто поза чергою відповідно до правила 41 Регламенту Суду.

4. Заявник і Уряд надали свої зауваження щодо прийнятності та суті справи (відповідно до правила 59 параграф 1 Регламенту Суду.

5. Заявник, Шмалько Анатолій Афанасійович, громадянин України, який народився у 1930 році і на цей час проживає у м. Дніпропетровську. Заявник - пенсіонер-інвалід, ветеран Другої світової війни. Він хворий на міастенію.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. У березні 1999 року заявник звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до Дніпропетровського міського управління охорони здоров'я та Дніпропетровської міської клінічної лікарні N 1 (далі - лікарня) про відшкодування завданої йому моральної та матеріальної шкоди через відмову вищезазначених закладів безкоштовно надати в період з 1996 до 1998 року необхідні йому ліки, а саме: "Калімін-60". Заявник стверджував, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів N 1303 від 17.08.1998 ці ліки мали надаватися йому безкоштовно, проте через відмову місцевих закладів охорони здоров'я надати ліки заявник був змушений купувати їх у Москві, Німеччині та Великобританії. Відповідно, він вимагав відшкодування витрат.

7. 29 вересня 2000 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська (далі - Бабушкінський суд) визнав позовну заяву заявника необґрунтованою і відмовив у її задоволенні. Суд вирішив, що Дніпропетровське міське управління охорони здоров'я та лікарня не можуть нести відповідальність за ненадання ліків заявнику, оскільки ці ліки були відсутні у Дніпропетровській області взагалі.

8. 13 листопада 2000 року Дніпропетровський обласний суд задовольнив касаційну скаргу заявника, скасував рішення від 29.09.2000 р. та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

9. 22 лютого 2001 року Бабушкінський суд визнав позовну заяву заявника необґрунтованою і відмовив у її задоволенні.

10. 26 березня 2001 року Дніпропетровський обласний суд задовольнив касаційну скаргу заявника, скасував рішення від 22.02.2001 р. та знову направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

11. 13 липня 2001 року Бабушкінський суд визнав позовну заяву заявника необґрунтованою і відмовив у її задоволенні.

12. 10 жовтня 2001 року заявник подав апеляційну скаргу до Апеляційного суду Дніпропетровської області відповідно до нової процедури апеляційного оскарження, запровадженої Цивільним процесуальним кодексом 21 червня 2001 року. 29 листопада 2001 року суд частково задовольнив скаргу заявника і зобов'язав Дніпропетровське міське управління охорони здоров'я виплатити заявнику 722,70 грн і 750,00 грн (загалом - 1509,95 грн (237,37 ЄВРО) компенсації матеріальної та моральної шкоди відповідно. Лікарню було зобов'язано виплатити заявнику 393,65 грн, 750 грн та 22,25 грн (загалом - 1165,9 грн (183,28 ЄВРО) компенсації матеріальної, моральної шкоди та судових витрат.

13. 19 квітня 2002 року відділом державної виконавчої служби (ДВС) Бабушкінського районного управління юстиції було відкрите виконавче провадження з виконання рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29.11.2001 р.

14. 15 травня 2002 року ДВС зобов'язала Дніпропетровське міське управління охорони здоров'я та лікарню перерахувати на банківський рахунок заявника кошти, присуджені йому рішенням від 29.11.2001 р.

15. 27 травня 2002 року колегія у складі трьох суддів Верховного Суду відмовила в задоволенні касаційної скарги, поданої головним лікарем лікарні на рішення від 29.11.2001 р., через її необґрунтованість. Порушення касаційного провадження не зупинило процес виконання рішення від 29.11.2001 р.

16. 17 жовтня 2002 року виконавчий лист та платіжна вимога були повернуті заявнику через відсутність коштів на рахунку лікарні.

17. 21 жовтня 2002 року ДВС надіслала до управління Державного казначейства у Дніпропетровській області запит щодо можливості стягнення коштів з лікарні на виконання рішення суду.

18. 26 листопада 2002 року ДВС закрила виконавче провадження у справі у зв'язку з перерахуванням на банківський рахунок заявника 1165,9 гривні. Таким чином, рішення суду в частині стягнення відшкодування з лікарні остання виконала в повному обсязі.

19. 25 грудня 2002 року ДВС зобов'язала Дніпропетровське міське управління охорони здоров'я перерахувати на банківський рахунок заявника кошти, присуджені йому рішенням від 29.11.2001 р.

20. 16 січня 2003 року Дніпропетровським міським управлінням охорони здоров'я було виплачено заявнику 862,75 грн (135,63 ЄВРО).

21. 20 січня 2003 року виконавчий лист та платіжна вимога були повернуті ДВС разом із зазначенням того, що рішення суду не може бути виконане в повному обсязі через відсутність коштів у Дніпропетровського міського управління охорони здоров'я.

22. 21 січня 2003 року ДВС зобов'язала Дніпропетровське міське управління охорони здоров'я перерахувати на банківський рахунок заявника решту боргу.

23. 7 лютого 2003 року Дніпропетровське міське управління охорони здоров'я перерахувало на банківський рахунок заявника 647,2 грн (101,74 ЄВРО). Виконавче провадження у справі було закрите.

24. 19 травня 2003 року Бабушкінський суд визнав необгрунтованим і відмовив заявнику у задоволенні позову до управління Державного казначейства у Дніпропетровській області щодо компенсації моральної шкоди, яку він нібито зазнав через тривале невиконання рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29.11.2001 р. Це рішення оскаржено не було і тому стало остаточним.

ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

7. Конституція України від 28.06.1996 р.

25. Стаття 124 містить такі положення:

"... Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України".

2. Закон України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 р.

26. Відповідно до статті 2 Закону примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу. Стаття 85 закріплює право кредитора подати скаргу на дії чи бездіяльність державного виконавця до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до суду. Стаття 86 надає кредитору право звернутися з позовом до юридичної особи, яка зобов'язана провадити стягнення коштів з боржника, у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи і отримати компенсацію.

3. Закон України "Про Державну виконавчу службу" від 24.03.1998 р.

27. Стаття 11 Закону встановлює відповідальність державного виконавця за неналежне виконання своїх обов'язків та передбачає відшкодування шкоди, заподіяної державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення. Статтею 13 передбачено, що дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені до вищестоящої посадової особи або до суду.

4. Наказ Державного казначейства України "Про затвердження Порядку примусового списання (стягнення) коштів з рахунків установ і організацій, відкритих в органах Державного казначейства" від 5 жовтня 2001 року.

28. Відповідно до п. 3.6 Наказу примусове списання (стягнення) коштів здійснюється за тим самим кодом економічної класифікації видатків бюджету, за яким би здійснювався платіж, якщо б оплата була проведена не примусово.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

29. Заявник скаржився на те, що державні органи не спромоглися вчасно виконати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29.11.2001 р. При цьому він посилався на положення пункту 1 статті 6, яка у відповідній частині передбачає таке:

"Кожна людина при визначенні її цивільних прав і обов'язків ... має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону".

А. Прийнятність

1. Статус заявника як потерпілого

30. Уряд наполягав, що відповідно до прецедентної практики Суду заявник, якому на національному рівні виправляють оскаржуване порушення Конвенції, більше не може вважатися потерпілим в сенсі статті 34 Конвенції, з боку Високих Договірних Сторін (див. рішення у справі "Марченко проти України" від 17 вересня 2002 р., заява N 63520/01). Оскільки рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29.11.2001 р. було виконане повністю, заявник більше не може вважатися потерпілим від порушення його прав, передбачених пунктом 1 статті 6 Конвенції. Тому Уряд запропонував визнати заяву неприйнятною та викреслити її з реєстру справ Суду.

31. Заявник не погодився.

32. Суд зазначає, що відповідно до статі 34 Конвенції він "може приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви про порушення однією з Високих Договірних Сторін її прав, викладених у Конвенції або Протоколах до неї..."

33. Відповідно до прецедентної практики Суду термін "потерпілий" у сенсі статті 34 Конвенції означає особу, яка безпосередньо постраждала від дії чи бездіяльності, яка є предметом судового розгляду; при цьому порушення Конвенції може мати місце навіть за відсутності шкоди. Отже, прийняття рішення чи вжиття заходу на користь заявника, в принципі, не є достатнім для позбавлення останнього статусу "потерпілого", якщо державні органи не визнали порушення Конвенції, чи то безпосередньо чи по суті, і не надали за це порушення компенсації (див. "Далбан проти Румунії", заява N 28114/95, п. 44, ЄСПЛ 1999-VI).

34. Суд погоджується з Урядом у тому, що виконання рішення, винесеного на користь заявника, за своєю суттю вже вирішило питання щодо його невиконання. Проте, таке запізніле виконання рішення не дало адекватної відповіді на скаргу заявника про нерозумність тривалості процедури виконання, яку органи державної влади не визнали і за яку не надали відшкодування. Тому Суд вважає, що заявник і досі може вважатися "потерпілим" від стверджуваного порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції в частині тривалості періоду, протягом якого рішення залишалось невиконаним (див. рішення у справі "Скубенко проти України" від 6 квітня 2004 року, заява N 41152/98).

2. Заперечення щодо вичерпання національних засобів правового захисту

35. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав всіх національних засобів правового захисту, так як не оскаржував до національного суду бездіяльність державного виконавця та казначейства, а також не вимагав компенсації матеріальної та моральної шкоди.

36. Заявник відповів, що він не мав ефективного засобу правового захисту, який міг би використати, оскільки невиконання рішення суду, винесеного на його користь, було пов'язане з відсутністю державних асигнувань на систему охорони здоров'я, а не з діями органів, відповідальних за виконання рішення суду. На підтримку цього твердження заявник надав копію рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 19.05.2003 р. про відмову в задоволенні його скарги на бездіяльність державного виконавця.

37. Суд нагадує, що відповідно до його прецедентної практики метою пункту 1 ст. 35 Конвенції є надання сторонам Конвенції можливості запобігти або виправити порушення, які є предметом скарг проти них, до того, як ці скарги будуть надіслані до Суду. Проте вичерпанню підлягають лише ті засоби внутрішнього правового захисту, які є ефективними. Обов'язком Уряду, який посилається на невичерпання національних засобів правового захисту, є доведення перед Судом ефективності цього засобу як у теорії, так і на практиці у відповідний час (див. рішення у справі "Хохліч проти України" від 29 квітня 2003 р., заява N 41707/98, п. 149).