Конституційний Суд України (далі - Суд) ухвалив Рішення у справі за конституційними скаргами Оніщенка Руслана Ілліча, Гаврилюка Дмитра Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України від 18 липня 2024 року № 8-р(II)/2024 (справа про гарантії судового контролю за дотриманням прав осіб, яких утримують під вартою) (далі - Рішення).

Суд Рішенням визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину шосту статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (далі - Кодекс), якою було встановлено, що "у разі закінчення строку дії ухвали суду про тримання під вартою та неможливості розгляду судом питання про продовження строку тримання під вартою в установленому цим Кодексом порядку обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою вважається продовженим до вирішення відповідного питання судом, але не більше ніж на два місяці".

Ураховуючи надважливість забезпечення засадничого судового захисту людини від свавільного позбавлення свободи, на підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" та § 74 Регламенту Конституційного Суду України вважаю за потрібне викласти окрему думку стосовно Рішення.

1. Поза всяким сумнівом Рішення стосується важливої, складної та наболілої для України проблематики - свавільного позбавлення людини свободи, зокрема продовження строку тримання під вартою особи без забезпечення судового контролю, що є недопустимим. Суд уже вказував, що "засадничий судовий захист особи від свавілля під час позбавлення її свободи не може бути обмежений за жодних обставин, навіть в умовах воєнного стану" [ пункт 5 мотивувальної частини Рішення від 19 червня 2024 року № 7-р(ІІ)/2024]. Підтримуючи наведене, Суд у Рішенні також слушно наголосив, що "згідно з приписами статті 29 Основного Закону України гарантії права на свободу та особисту недоторканність expressis verbis полягають насамперед у судовому контролі (і за його наслідками - умотивованому рішенні суду), який конституційно уможливлює тримання особи під вартою, а також у тому, що тримання під вартою може бути застосоване лише на підставах і в порядку, установлених законом" ( абзац третій підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини).

Поділяючи зазначені ідеї, вважаю, що мотивувальна частина Рішення є конституційно-контроверсійною та непослідовною щодо забезпечення засадничого судового захисту людини від свавільного позбавлення свободи, передусім її підпункт 5.3 пункту 5, в якому Суд дійшов висновку, що частина шоста статті 615 Кодексу суперечить приписам статті 29 Конституції України, оскільки законодавче врегулювання питання продовження строку тримання під вартою особи у разі закінчення строку дії ухвали суду про тримання під вартою "потребує конкретизації поняття "неможливість судового розгляду" безпосередньо в контексті обставин, що виникли через широкомасштабну збройну агресію Російської Федерації проти України, а також запровадження вимоги щодо розв’язання питання про продовження строку тримання особи під вартою невідкладно з моменту усунення обставин, які унеможливлювали судовий розгляд, але в будь-якому випадку протягом строку, що не перевищує сімдесяти двох годин, установлених частиною третьою статті 29 Конституції України, після закінчення строку тримання під вартою, визначеного вмотивованим рішенням суду".

1.1. Відповідно до частини третьої статті 29 Конституції України "у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою".

Суд у Рішенні від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011 наголошував, що "у частині третій статті 29 Конституції України визначено максимально допустимий строк затримання особи без вмотивованого рішення суду <...>. З аналізу наведеного конституційного положення вбачається, що в цьому випадку йдеться про затримання особи як про винятковий тимчасовий запобіжний захід, максимальна тривалість якого без вмотивованого рішення суду не повинна перевищувати сімдесяти двох годин" (перше речення абзацу першого, абзац другий підпункту 3.5 пункту 3 мотивувальної частини). До того ж у цьому рішенні Суд поширив вказану конституційну норму саме на адміністративне затримання, зазначивши, що таке затримання без вмотивованого рішення суду не може тривати довше, ніж затримання в кримінальному процесі, тобто адміністративне затримання особи без вмотивованого рішення суду не може перевищувати сімдесяти двох годин (абзац четвертий, друге речення абзацу п’ятого підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини).

Зважаючи на зазначене та зміст частини третьої статті 29 Конституції України в контексті визначеної в ній "нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити", ця конституційна норма не залишає жодного сумніву, що в ній ідеться саме про первинне короткострокове позбавлення особи свободи без вмотивованого рішення суду, оскільки таку особу затримують уповноважені на те законом органи і після цього її мають доставити до суду, щоб той перевірив правомірність такого затримання, але не пізніше сімдесяти двох годин. Забезпечення судового контролю за затриманням особи є невіддільним складником Habeas corpus, що, як наголошував Суд, спрямований "на захист судом особистої свободи людини як одного з найбільш значущих основоположних прав" (друге речення підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

Наведений зміст частини третьої статті 29 Конституції України знайшов своє відображення і в приписах Кодексу, за якими "кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обгрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою" (частина друга статті 12 ); строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду не може перевищувати сімдесяти двох годин з моменту затримання, тобто коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою (стаття 209, частина перша статті 211 ). До того ж відповідно до абзацу одинадцятого частини першої статті 615 Кодексу строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду не може перевищувати строк, визначений статтею 211 Кодексу.

Варто звернути увагу, що хоча приписи статті 29 Конституції України подібні до приписів статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), проте зазначеною статтею Конвенції не визначено максимально допустимого строку затримання особи без вмотивованого рішення суду, як це встановлено частиною третьою статті 29 Конституції України. Водночас Європейський суд із прав людини наголошував, що відповідно до українського законодавства позбавлення свободи без вмотивованого рішення суду є можливим лише в обмеженій кількості ситуацій, які достатньо чітко визначені, і стаття 29 Конституції України дає можливість застосувати такий захід на максимальний строк до трьох днів, але лише у разі нагальної потреби попередити чи припинити злочин.-1

Отже, максимально допустимий строк "протягом сімдесяти двох годин", визначений частиною третьою статті 29 Конституції України, є, з одного боку, оригінальною конституційною гарантією від свавільного первинного короткострокового позбавлення особи свободи, яке не може тривати без вмотивованого рішення суду більше сімдесяти двох годин, з іншого боку, таке тримання під вартою особи взагалі без вмотивованого рішення суду є конституційним винятком. Тому вказана конституційна норма не стосується питання продовження строку тримання особи під вартою, коли такий запобіжний захід вже був обраний на підставі вмотивованого рішення суду, оскільки Конституцією України не визначено такого конституційного винятку, як повторне тримання особи під вартою без вмотивованого рішення суду, навіть "протягом сімдесяти двох годин".

Суд у підпункті 5.3 пункту 5 мотивувальної частини Рішення викладає юридичну позицію, за якою, в аспекті вимог до законодавчого врегулювання конкретизації поняття "неможливість судового розгляду", що його містить частина шоста статті 615 Кодексу, визначає максимально допустимий строк для розв’язання питання про продовження строку тримання особи під вартою, що не може перевищувати сімдесяти двох годин, установлених частиною третьою статті 29 Конституції України, після закінчення строку тримання особи під вартою, визначеного вмотивованим рішенням суду. Однак із вказаної норми Кодексу вбачається, що лише вже обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на підставі вмотивованого рішення суду вважають продовженим у разі неможливості судового контролю. Тому Суд наведеною юридичною позицією фактично легітимізує за частиною шостою статті 615 Кодексу можливість повторного тримання особи під вартою без вмотивованого рішення суду, яке не допустиме відповідно до частини третьої статті 29 Конституції України. Отже, намагаючись використати максимально допустимий строк затримання особи без вмотивованого рішення суду, що визначений вказаною конституційною нормою, як запобіжник від свавільного продовження строку тримання особи під вартою без забезпечення судового контролю, Суд, на жаль, надав можливість недоброчесним працівникам правоохоронних органів перетворити таку оригінальну конституційну гарантію в "плацдарм" для свавілля, уможлививши зазначене тримання під вартою взагалі без вмотивованого рішення суду.

Ураховуючи наведене, в зазначеній юридичній позиції Суду тлумачення частини третьої статті 29 Конституції України виглядає як викривлення сутнісного змісту цієї конституційної норми, що фактично здатне підірвати загалом концепт Рішення щодо надважливості забезпечення засадничого судового захисту людини від свавільного позбавлення свободи.

1.2. На мій погляд, підпункт 5.3 пункту 5 мотивувальної частини Рішення є непослідовним, оскільки Суд, висновуючи про суперечність частини шостої статті 615 Кодексу приписам статті 29 Конституції України, іншим конституційним нормам, принципам, фактично репрезентував цим підпунктом законодавчу ваду вказаної норми Кодексу та застосованого в ній поняття "неможливість судового розгляду". Однак, щоб обґрунтувати такі висновки, вказану законодавчу ваду потрібно було розглянути в аспекті дотримання принципу юридичної визначеності.

За усталеною практикою Суду згідно з принципом юридичної визначеності "законодавець повинен прагнути чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа залежно від обставин повинна мати можливість орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних юридичних наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права" ( абзац шостий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року № 1-р/2020).

Цей принцип є надважливим щодо питання позбавлення свободи. На ньому акцентував увагу і Європейський суд із прав людини та зазначав, зокрема, що "пункт 1 статті 5 Конвенції не лише відсилає до національних приписів права <...> цей пункт також стосується "якості приписів права". "Якість приписів права" в цьому сенсі означає, що якщо національні приписи права визначають позбавлення волі, приписи мають бути достатньо доступними, точними і передбачними у застосуванні, щоб уникнути будь-якого ризику свавілля. Чинники, які дають можливість оцінити "якість приписів права" (в деяких випадках називають "гарантіями проти свавілля"), охоплюють наявність чітких юридичних приписів, що регулюють порядок тримання під вартою, його продовження та встановлення граничних строків тримання під вартою <...> та наявність дієвого засобу юридичного захисту, завдяки якому заявник може оскаржити "законність" і "тривалість" його тримання під вартою"-2. Цей суд також зазначав, що приписи, які національна влада витлумачує непослідовно та у спосіб, коли вони суперечать один одному, також не відповідатимуть стандарту "якості приписів права", що його вимагають відповідно до Конвенції-3.

Аналіз частини шостої статті 615 Кодексу, ураховуючи обставини появи цієї норми в Кодексі, її місце в ньому та системний зв’язок з іншими приписами цієї статті Кодексу, дає підстави стверджувати, що законодавець, унормовуючи саме особливий режим кримінального провадження в умовах воєнного стану, визначив екстраординарний порядок продовження тримання під вартою, з якого прямо не вбачається, що у разі закінчення строку дії ухвали суду про тримання під вартою та неможливості розгляду судом питання про продовження строку тримання під вартою у порядку, встановленому Кодексом, строк тримання під вартою "автоматично" вважається продовженим до вирішення відповідного питання судом, але не більше ніж на два місяці. Та, дійсно, цей порядок є незрозумілим та нечітким принаймні в унормуванні таких питань: