Другий сенат Конституційного Суду України у складі:

Мойсик Володимир Романович (голова засідання),

Городовенко Віктор Валентинович (доповідач),

Лемак Василь Васильович (доповідач)‚

Первомайський Олег Олексійович,

Різник Сергій Васильович,

Юровська Галина Валентинівна,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційними скаргами Оніщенка Руслана Ілліча, Гаврилюка Дмитра Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України.

Заслухавши суддів-доповідачів Лемака В.В., Городовенка В.В. та дослідивши матеріали справи, зокрема позиції, що їх висловили: Голова Верховної Ради України Стефанчук Р.О., Прем’єр-міністр України Шмигаль Д.А., науковці: Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого - докторка юридичних наук, професорка Капліна О.В., Державного вищого навчального закладу "Ужгородський національний університет" - кандидат юридичних наук, доцент Горінецький Й.І., Київського національного університету імені Тараса Шевченка - кандидат юридичних наук, доцент Костюченко О.Ю., та спеціальний радник Конституційного Суду України - Александру Тенасе,

Конституційний Суд України

установив:

1. Оніщенко Р.І. звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) частину шосту статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (далі - Кодекс), якою встановлено, що "у разі закінчення строку дії ухвали суду про тримання під вартою та неможливості розгляду судом питання про продовження строку тримання під вартою в установленому цим Кодексом порядку обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою вважається продовженим до вирішення відповідного питання судом, але не більше ніж на два місяці".

1.1. Зі змісту конституційної скарги Оніщенка Р.І. та долучених до неї матеріалів убачається таке.

Оніщенко Р.І. має статус обвинуваченого у кримінальному провадженні, стосовно нього було застосовано запобіжний захід - тримання під вартою; його утримували в дільниці слідчого ізолятора при державній установі "Білоцерківська виправна колонія (№ 35)". Шевченківський районний суд міста Києва ухвалою від 1 лютого 2022 року продовжив строк тримання під вартою Оніщенка Р.І. до 28 березня 2022 року. Шевченківський районний суд міста Києва 17 березня 2022 року ухвалив, що у зв’язку з неможливістю здійснити відеоконференцзв’язок із державною установою "Білоцерківська виправна колонія (№ 35)" для забезпечення участі Оніщенка Р.І. під час розгляду клопотання прокурора, вважати неможливим розгляд судом питання щодо продовження строку тримання Оніщенка Р.І. під вартою у порядку, визначеному оспорюваними приписами Кодексу.

Ухвалою від 18 квітня 2022 року Київський апеляційний суд відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою захисника Костенка В.П. в інтересах Оніщенка Р.І. на підставі того, що ухвали суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, про зміну іншого запобіжного заходу на запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або про продовження строку тримання під вартою, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, підлягають апеляційному оскарженню в порядку, визначеному Кодексом. Водночас цією ухвалою Оніщенку Р.І. не продовжено запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а лише ухвалено рішення про неможливість розгляду судом питання щодо продовження строку тримання під вартою Оніщенка Р.І. у порядку, визначеному Кодексом. За таких обставин, на думку апеляційного суду, захисник Костенко В.П. оскаржує судове рішення, яке відповідно до закону апеляційному оскарженню не підлягає.

Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2022 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника Костенка В.П. на ухвалу Київського апеляційного суду від 18 квітня 2022 року. Верховний Суд виходив із того, що з долученої до касаційної скарги копії оскаржуваного судового рішення вбачається, що захисник подав апеляційну скаргу на ухвалу місцевого суду, яка відповідно до вимог статті 392 Кодексу окремому оскарженню не підлягає. Отже, на думку Верховного Суду, суддя апеляційного суду, установивши, що апеляційну скаргу подано на судове рішення, яке відповідно до вимог Кодексу не підлягає апеляційному оскарженню, правомірно відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою захисника.

Автор клопотання зазначає, що частина шоста статті 615 Кодексу не відповідає приписам частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129 Конституції України, оскільки унеможливлює забезпечення реалізації права на судовий захист незалежним судом, процесуальних гарантій для сторони захисту під час особливої процедури - продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, - що має передбачати ухвалення процесуального рішення, а не вважатися автоматично продовженим у порядку, установленому оспорюваними приписами Кодексу.

Невідповідність оспорюваних приписів Кодексу вимогам частин першої, другої статті 29 Конституції України Оніщенко Р.І. убачає, зокрема, у тому, що ними для продовження найбільш суворого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою встановлено процедуру, яка не передбачає ухвалення вмотивованого рішення суду на підставі та в порядку, визначених кримінальним законом. Зокрема, він зазначає, що частина шоста статті 615 Кодексу, яка визначає позасудове продовження строку тримання під вартою, унеможливлює проведення судового засідання та перевірку судом обґрунтованості підстав для продовження строку тримання під вартою.

Обґрунтовуючи свої твердження щодо неконституційності частини шостої статті 615 Кодексу, Оніщенко Р.І. посилається, зокрема, на окремі приписи Конституції України, Кодексу, а також на рішення Конституційного Суду України, Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022 зі змінами та на судові рішення у його справі.

Отже, головними аргументами, які Оніщенко Р.І. наводить на підтвердження неконституційності частини шостої статті 615 Кодексу, є порушення гарантованих Конституцією України таких людських прав, як право на свободу та особисту недоторканність (частина перша статті 29 ), на судовий захист (частини перша, друга статті 55 ), на професійну правничу допомогу (стаття 59), на захист (частина друга статті 63 ), на реалізацію конституційних прав, визначених її статтями 29, 55, 59, 63 у повному обсязі, які не підлягають обмеженню в умовах воєнного стану (частина друга статті 64 ), на розгляд справи незалежним судом із дотриманням основних засад судочинства (частини перша, друга статті 129 ).

1.2. Зі змісту конституційної скарги Гаврилюка Д.М. та долучених до неї матеріалів убачається таке.

Гаврилюк Д.М. має процесуальний статус обвинуваченого у кримінальному провадженні, йому обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави.

Шевченківський районний суд міста Львова ухвалою від 27 грудня 2023 року продовжив строк тримання під вартою Гаврилюка Д.М. до 24 лютого 2024 року включно, ухвалою від 14 лютого 2024 року - до дати проголошення вироку у справі, але не довше ніж на 60 днів.

Львівський апеляційний суд ухвалою від 15 березня 2024 року апеляційну скаргу Гаврилюка Д.М. залишив без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 14 лютого 2024 року - без зміни, зазначивши, зокрема, що доводи цієї апеляційної скарги є "необґрунтованими, оскільки строк дії запобіжного заходу було продовжено на підставі ч. 6 ст. 615 КПК України, що не є тотожним ухваленню судом на етапі судового розгляду кримінального провадження рішення про продовження тримання особи під вартою".

Автор клопотання зазначає, що внаслідок застосування в судових рішеннях у його справі частини шостої статті 615 Кодексу "непоправно порушуються гарантії, надані Конституцією України, зокрема, право на свободу і особисту недоторканість, принцип дії верховенства права, гарантія того, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави, гарантія захисту судом прав і свобод людини і громадянина, незалежності і недоторканості суду, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом".

На думку Гаврилюка Д.М., "оскаржуване положення призводить до втрати контролю над ув’язненням особи, так як судді не розглядають деталі та продовжують строк дії запобіжного заходу автоматично"; "положення оскаржуваної норми не передбачає дослідження судом обставин наявності ризиків перешкоджанню розслідуванню чи уникнення кримінальної відповідальності та наявності гарантій явки особи у судове засідання. Таким чином, особа утримується під вартою без вмотивованого судового рішення, тобто рішення про утримання особи під вартою не вимагає обґрунтування судом".

1.3. На запит судді-доповідача від 8 грудня 2022 року № 359-005-02/4340 Голова Верховної Ради України висловив позицію стосовно предмета конституційного контролю у цій справі, зазначивши, що оспорювані приписи Кодексу врегульовують продовження строків тримання під вартою в умовах воєнного стану; означене встановлює виняток із загального правила про потребу здійснення судом періодичної перевірки доцільності продовження строку перебування особи під вартою. Крім того, парламент скористався своїм правом на відступ від окремих зобов’язань, визначених приписами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, у порядку її статті 15 (дерогація), ухваливши Постанову від 21 травня 2015 року № 462-VII, якою схвалив Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов’язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод".

2. Розв’язуючи порушені в конституційних скаргах питання, Конституційний Суд України виходить із того, що застосовним у цій справі є встановлений Конституцією України принцип захисту людських прав (частина друга статті 3 ), який, зокрема, втілено в гарантуванні права на свободу та особисту недоторканність (частина перша статті 29 ) та права на судовий захист (частини перша, друга статті 55 ).

2.1. Конституційний Суд України зазначає, що свобода є основоположною конституційною цінністю в Україні, яка дає змогу особі робити вільний вибір із-поміж більшості життєвих питань без утручання держави.

Конституційний Суд України висловлював юридичну позицію, за якою "свобода (вільність) людини а priori є визначальною та пріоритетною для шанування державою загалом, органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб’єктами"; "конституційна презумпція людської свободи обумовлює доконечність потреби обґрунтування будь-якого істотного її обмеження з боку держави" [абзаци четвертий, п’ятий( v005p710-22 ) підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 22 червня 2022 року № 5-р(II)/2022].

З урахуванням того, що Конституція України, як і конституції інших демократичних держав, та універсальні міжнародні документи у сфері прав людини надають свободі чільну позицію з-поміж конституційних цінностей, Конституційний Суд України розрізняє загальну свободу дій, яка поряд із людською гідністю міститься в каталозі конституційних прав людини, є їх сутнісним змістом, і право на свободу та особисту недоторканність (стаття 29 Основного Закону України) як свободу людини від свавільного ув’язнення.

2.2. Водночас Конституційний Суд України зазначає, що закріплення у статті 29 Конституції України гарантій права на свободу та особисту недоторканність ціннісно перебуває серед цивілізаційних здобутків, що їх визнали усі демократичні держави, засновані на повазі до верховенства права. В англо-американській і в європейській континентальній правових традиціях діють конституційні засоби судового контролю тримання під вартою особи - Habeas corpus, Amparo de libertad або еквівалентні інститути, які спрямовані на захист судом особистої свободи людини як одного з найбільш значущих основоположних прав. У нормах англійських актів - Magna Carta 1215 року та Habeas Corpus Act 1679 року - започатковано послідовне розуміння того, що вільна людина не може бути позбавлена свободи без судового рішення, у якому мають бути зазначені підстави ув’язнення. Це процедурне право стало передумовою для розвитку ідеї конституції та ефективних гарантій захисту людської свободи.

3. Відповідно до частини першої статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. За частиною другою статті 29 Основного Закону України,,ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом".

3.1. Конституційний Суд України сформулював юридичні позиції щодо розуміння права на свободу, гарантованого статтею 29 Основного Закону України:

-,,З огляду на викладене та зважаючи на положення частини другої статті 29 Конституції України, Конституційний Суд України вважає, що слід визначити такі обов’язкові вимоги до правомірного арешту або тримання під вартою: по-перше, арешт чи тримання під вартою має здійснюватися виключно на підставі належним чином вмотивованого рішення суду; по-друге, підстави та порядок застосування цих запобіжних заходів мають бути визначені в законі та повинні відповідати конституційним гарантіям справедливої судової процедури та принципу верховенства права.

Оскільки метою статті 29 Конституції України є недопущення свавільного обмеження (позбавлення) свободи чи особистої недоторканності особи, то дотримання зазначених вимог є обов’язковим" (абзаци восьмий, дев’ятий( v001p710-17 ) підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2017 року № 1-р/2017);

-,,отже, обґрунтованість застосування запобіжних заходів, пов’язаних з обмеженням права особи на свободу та особисту недоторканність, зокрема домашнього арешту та тримання під вартою, має піддаватися судовому контролю через певні проміжки часу, періодично об’єктивним та неупередженим судом на предмет перевірки наявності чи відсутності ризиків, за яких вказані запобіжні заходи застосовуються, у тому числі при закінченні досудового розслідування, коли деякі ризики вже можуть зникнути" ( абзац дванадцятий( v001p710-17 ) пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2017 року № 1-р/2017);

-,,тримання під вартою за вмотивованим рішенням слідчого судді, суду у розумінні частини другої статті 29 Конституції України відповідає принципу верховенства права та мінімізує ризик допущення свавілля, чого неможливо досягти, враховуючи виключно тяжкість злочину та не оцінюючи конкретних обставин справи, реальних причин, що обумовлюють необхідність у триманні особи під вартою, неможливість застосування інших, більш м’яких, запобіжних заходів" ( абзац десятий( v007p710-19 ) пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 25 червня 2019 року № 7-р/2019);

-,,визначене частиною першою статті 29 Конституції України право на свободу та особисту недоторканність у сув’язі з іншими приписами цієї статті Конституції України, зокрема, є правом кожної людини на фізичну свободу та означає, що жодну людину не можна в будь-який спосіб свавільно позбавити такої свободи. Свободу й особисту недоторканність природно має кожна людина від народження, без них неможлива справжня і безпечна її життєдіяльність, а неправомірне позбавлення людини свободи може призвести до порушення її інших прав та свобод, оскільки лише вільна людина може їх безперешкодно реалізовувати.

<...> конституційне право на свободу та особисту недоторканність є одним із засадничих прав, невіддільним однаково для кожного, особливо цінним для кожної людини і суспільства загалом, яке потребує посилених гарантій захисту для унеможливлення свавільного позбавлення свободи людини. Тому держава зобов’язана запроваджувати юридичне унормування, яке убезпечить людину від свавільного позбавлення свободи та відповідатиме конституційним нормам і принципам" [абзаци четвертий, п’ятий( v007p710-24 ) підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 червня 2024 року № 7-р (II)/2024].

4. Наведена українська конституційна доктрина розуміння права на свободу та особисту недоторканність (стаття 29 Конституції України) є узгодженою із зобов’язаннями, які Україна взяла на себе за міжнародними договорами з прав людини (pacta sunt servanda ), зокрема Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року (далі - Пакт), Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

4.1. У статті 1 Усесвітньої декларації людських прав 1948 року (далі - Декларація) установлено:,,Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти стосовно одне одного в дусі братерства". У каталозі прав Декларації право на свободу та особисту недоторканність викладене поряд із правом на життя (стаття 3). Особиста свобода та особиста недоторканність є цінними самі собою, вони є значущими також і через те, що вся людська історія, а особливо трагедії, спричинені тоталітарними режимами XX і XXI століть, підтверджують, що порушення права на свободу та особисту недоторканність було основним інструментом для порушення інших людських прав та вчинення злочинів проти людяності.

У статті 9 Пакту встановлено, зокрема, таке: "Кожен, кого заарештовано або затримано за кримінальним звинуваченням, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, уповноваженою приписами права здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення. Тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не має бути загальним правилом, але звільнення може залежати від гарантій явки до суду на будь-якій іншій стадії судового провадження" (пункт 3).

Заснований відповідно до Пакту Комітет з прав людини Організації Об’єднаних Націй на сесії 7-31 жовтня 2014 року ухвалив Загальний коментар № 35 щодо статті 9 Пакту, у якому, зокрема, зазначив:

- арешт або тримання під вартою без будь-якої юридичної підстави також є свавільним; несанкціоноване тримання під вартою ув’язнених понад строк їхнього покарання, а також продовження інших видів тримання під вартою є свавільними й незаконними; тривале тримання під вартою усупереч постанові суду про їх звільнення є свавільним і незаконним (пункт 11);

- після того як особа постала перед суддею, суддя повинен вирішити, чи слід звільнити особу або ж залишити її під вартою задля додаткового розслідування або очікування розгляду справи судом; за відсутності законних підстав для продовження тримання під вартою суддя повинен ухвалити рішення про звільнення; якщо додаткове розслідування або судовий розгляд є слушним, суддя повинен вирішити, чи слід звільнити особу з-під варти (з покладенням обов’язків або без них) для очікування подальшого провадження у справі, оскільки тримання під вартою є непотрібним; запобіжний захід у вигляді тримання під вартою має обумовлювати повернення особи для тримання під вартою не у відділ поліції, а навпаки - в окрему установу, підпорядковану іншому органові влади, у якому ризики стосовно прав затриманої особи можуть бути зменшені (пункт 36);

- затримана особа має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення; ця вимога особливо стосується періодів досудового тримання під вартою, тобто тримання під вартою з моменту арешту до ухвалення вироку судом першої інстанції; занадто тривале досудове тримання під вартою може також поставити під загрозу принцип презумпції невинуватості (пункт 37);

- тримання під вартою до суду має ґрунтуватися на індивідуальному визначенні того, що воно є виправданим і потрібним з урахуванням усіх обставин задля запобігання втечі, втручанню в докази або ж рецидиву злочину; відповідні фактори мають бути визначені приписами права та не мають містити нечітких і широких стандартів, таких як "суспільна безпека"; після того як було ухвалено первинне рішення щодо потреби досудового тримання під вартою, слід періодично перевіряти, чи є воно виправданим і потрібним з урахуванням можливих альтернативних видів (пункт 38) [General comment No. 35 on Article 9, Liberty and security of person. Adopted by the Committee at its 112th session (7-31 October 2014) CCPR/C/GC/35 ].

4.2. Конвенція містить гарантії права на свободу та особисту недоторканність, зокрема її стаття 5 визначає, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність; нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої приписами права: законний арешт або затримання особи, здійснене для доставлення її до компетентного судового органу, за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважають за потрібне запобігти вчиненню такою особою правопорушення чи її втечі після його вчинення ( підпункт "c" пункту 1); кожен, кого заарештовано або затримано згідно з приписами підпункту "c"( 995_004 ) пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій приписами права надано можливість здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження; таке звільнення може бути обумовлене гарантіями присутності на судовому засіданні.

4.3. Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позиції стосовно розуміння підпункту "c" пункту 1 та пункту 3 статті 5 Конвенції. Так, у рішенні у справі Witold Litwa v. Poland від 4 квітня 2000 року (заява № 26629/95) Європейський cуд з прав людини зазначив, що "затримання особи є настільки серйозним заходом, що воно є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи були розглянуті та визнані недостатніми задля обставин захисту індивідуальних або суспільних інтересів, які можуть вимагати затримання відповідної особи. Це означає, що недостатньо, щоб позбавлення волі було виконано відповідно до національних приписів права, але й воно також має бути потрібним за цих обставин" (§ 78).

У рішенні у справі S., V. and A. v. Denmark від 22 жовтня 2018 року (заяви №№ 35553/12, 36678/12, 36711/12) Європейський cуд з прав людини зауважив, що у прецедентній практиці поняття "свавілля" в контексті статті 5 Конвенції певною мірою є різним залежно від виду затримання, а також те, що "будь-який строк тримання під вартою, попри те наскільки він є нетривалим, має бути переконливо доведений органами влади. Вирішуючи питання про звільнення чи затримання особи, органи влади зобов’язані розглянути альтернативні види забезпечення її явки до суду" (§ 75, § 77).

У своїй практиці Європейський суд з прав людини особливе значення приділяв питанню судового контролю за втручанням до права на особисту свободу. Так, у рішенні у справі Brogan and Others v. the United Kingdom від 29 листопада 1988 року (заяви №№ 11209/84, 11234/84, 11266/84, 11386/85) Європейський cуд з прав людини зазначив: "Судовий контроль за втручанням виконавчої влади в право особи на свободу є істотною ознакою гарантії, визначеної пунктом 3 статті 5 Конвенції, який має на меті мінімізувати ризик свавілля. Судовий контроль випливає з правовладдя - "одного з засадничих принципів демократичного суспільства <...> який прямо згадується в преамбулі( 995_004 ) Конвенції"" (§ 58). У цьому ж рішенні Європейський cуд з прав людини також акцентував, зокрема, що "труднощі судового контролю за рішеннями про арешт і затримання підозрюваних у тероризмі, на які посилався Уряд, можуть вплинути на спосіб виконання пункту 3 статті 5", зауваживши, що "однак вони не можуть бути обґрунтовані відповідно до пункту 3 статті 5 повною відмовою від "невідкладного" судового контролю" (§ 61).

У рішенні у справі Mooren v. Germany від 9 липня 2009 року (заява № 11364/03) Європейський cуд з прав людини зазначив, що "тримання заявника під вартою не можна вважати свавільним, якщо національний суд навів певні підстави, що обґрунтовують продовження тримання під вартою <...> якщо тільки наведені підстави не є занадто стислими і не містять посилання на будь-яку юридичну норму, яка б уможливлювала тримання заявника під вартою", а також те, що "швидкість, із якою національні суди замінили постанову про тримання під вартою, строк дії якої закінчився і яка була визнана неправомірною, є ще одним важливим фактором під час оцінювання того, чи слід вважати свавільним тримання особи під вартою" (§ 79, § 80).

Крім того, Європейський cуд з прав людини в рішенні у справі McKay v. the United Kingdom від 3 жовтня 2006 року (заява № 543/03) зауважив, що перегляд має бути обов’язковим і не може залежати від клопотання затриманої особи; перегляд як такий слід відокремлювати від перегляду, зазначеного у пункті 4 статті 5 Конвенції, яка надає затриманій особі право подати клопотання про звільнення. Обов’язковість перегляду потрібна задля виконання мети цього пункту [пункту 3 статті 5 Конвенції], оскільки особа, яка зазнала жорстокого поводження, може бути не у змозі подати заяву з клопотанням про перегляд суддею її тримання під вартою; те саме може стосуватися й інших уразливих категорій заарештованих, таких як психічно хворі чи ті, хто не володіє мовою, якою розмовляє посадова особа суду (§ 34).

5. З огляду на наведене Конституційний Суд України вважає за доцільне перевірити частину шосту статті 615 Кодексу передусім на відповідність вимогам статті 29 Конституції України.

5.1. Водночас Конституційний Суд України бере до уваги, що частина друга статті 29 Основного Закону України акцентує на винятковому характері заходів утручання у право на свободу та особисту недоторканність: "Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом".

У зазначеному приписі Конституції України наголошено на тому, що особиста свобода є природним станом людини, тоді як арешт чи тримання під вартою означає виняткове становище, яке конституційно допускають тимчасово і за наявності в кожному випадку юридичних та фактичних підстав, які мають бути встановлені (перевірені) судом.

Отже, Конституційний Суд України зазначає, що згідно з приписами статті 29 Основного Закону України гарантії права на свободу та особисту недоторканність expressis verbis полягають насамперед у судовому контролі (і за його наслідками - умотивованому рішенні суду), який конституційно уможливлює тримання особи під вартою, а також у тому, що тримання під вартою може бути застосоване лише на підставах і в порядку, установлених законом.

5.2. У частині другій статті 29 Конституції України вказано: "Ніхто не може <…> триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду <…>". У приписах статті 29 Основного Закону України конституцієдавець наголошує на ролі суду і, зокрема, на значенні вмотивованого рішення суду для тримання особи під вартою.

Конституційний Суд України у зв’язку з цим констатує, що реалізація законодавцем припису частини другої статті 29 Конституції України щодо "підстав" і "порядку" тримання особи під вартою передбачає впорядкування ним відповідних процедур, однак таке законодавче регулювання за своїм змістом системно пов’язане із тією частиною цього конституційного припису, яка встановлює потрібність умотивованого рішення суду, а саме "ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду <…>", та в жодному випадку не може суперечити їй.

Конституційний Суд України зауважує, що наведений підхід законодавець визначив у приписах Кодексу, якими встановлено, зокрема, що тримання особи під вартою "є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частинами шостою та восьмою статті 176 цього Кодексу" (частина перша статті 183 ).

Відповідно до статті 177 Кодексу метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується (частина перша); підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених Кодексом ( частина друга( 4651-17 )).