Конституційний Суд України Ухвалою від 21 травня 2015 року № 21-у/2015 (далі - Ухвала) відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень підпунктів 2-14 пункту 4, підпунктів 2, 6, 7 пункту 6, пунктів 9, 10, 12, підпункту 3 пункту 18, підпункту 2 пункту 22, пунктів 23, 24, підпунктів 3, 4 пункту 25, пунктів 26, 33, 34 розділу I, пункту 11 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року № 76-VIII (далі - Закон) на підставі пунктів 2, 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, цим законом; непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні.

Не погоджуючись з обґрунтуванням мотивів відмови у відкритті конституційного провадження у справі, викладеним в Ухвалі, вважаю за необхідне висловити окрему думку.

1. У підпункті 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Ухвали зазначено, що народні депутати України не навели правового обґрунтування тверджень щодо неконституційності окремих положень Закону, оскільки порівняння чинних положень законів України та їх попередніх редакцій, цитування деяких приписів Конституції України, правових позицій Конституційного Суду України та оспорюваних норм законів України не є правовим обґрунтуванням неконституційності останніх у розумінні пункту 4 частини першої статті 39, частини першої статті 71 Закону України "Про Конституційний Суд України". При цьому Конституційний Суд України послався не на правову позицію, викладену в його рішенні, а на процесуальні ухвали від 27 грудня 2011 року № 66-у/2011, від 27 березня 2013 року № 10-у/2013.

Виникає питання, що вважати правовим обґрунтуванням тверджень щодо неконституційності правового акта (його окремих положень) і як суб'єкту права на конституційне подання мотивувати таку неконституційність, адже ні в Законі України "Про Конституційний Суд України", ні в Регламенті Конституційного Суду України не закріплено визначення "правового обґрунтування тверджень щодо неконституційності". Немає такого визначення і в рішеннях Конституційного Суду України.

Оспорюваними положеннями Закону (підпункти 2-14 пункту 4 Розділу I) внесено зміни до ряду положень Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" і деякі положення виключено. Суб'єкт права на конституційне подання вважає, що такими змінами звужено зміст і обсяг соціальних прав громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, зокрема права на першочергове щорічне безплатне забезпечення санаторно-курортними путівками або путівками на відпочинок шляхом надання щорічної грошової допомоги для компенсації вартості путівок через безготівкове перерахування санаторно-курортним закладам чи закладам відпочинку, які мають ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, за надання послуг із санаторно-курортного лікування або відпочинку чи одержання, за бажанням, грошової компенсації у розмірі середньої вартості путівки в Україні тощо. Як вважають народні депутати України, звуження змісту та обсягу гарантій на соціальний захист постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, скасування компенсацій і пільг унеможливлює відновлення втраченого здоров'я, належне лікування, оздоровлення постраждалих і суперечить статті 16 Конституції України, згідно з якою забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

Автори клопотання, обґрунтовуючи твердження про неконституційність вказаних положень Закону, навели у конституційному поданні відповідні норми Конституції України (статті 1, 3, 16, 22, 46, 49, 50), правові позиції Конституційного Суду України, викладені в рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, свої висновки щодо звуження Законом обсягу і змісту соціальних прав громадян, а також звернули увагу на міжнародні акти: Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейську соціальну хартію в редакції 1996 року, які після ратифікації стали частиною національного законодавства України (сторінки 2-4, 9-12, 18-20 конституційного подання).

Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію, за якою позбавлення громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, прав на безплатне надання або забезпечення пільговою санаторно-курортною путівкою, грошову компенсацію у розмірі середньої вартості путівки в Україні тощо, суперечить статтям 16, 46, 49 Конституції України (рішення від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008).

В Ухвалі Конституційний Суд України послався на свою правову позицію, згідно з якою Кабінет Міністрів України наділений правом встановлювати порядок та розміри соціальних виплат у випадках, визначених законом; передбачені соціально-економічні права не є абсолютними, а розміри соціальних виплат залежать від соціально-економічних можливостей держави. Однак, у цьому випадку йдеться не лише про звуження обсягу, а й про скасування певного конституційного права, що є неприпустимим, оскільки згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність права на соціальний захист.