Конституційний Суд України Рішенням від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 (далі - Рішення) визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення частини другої статті 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - Кодекс).

Керуючись статтею 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" , висловлюю окрему думку щодо Рішення.

Не заперечую правильність резолютивної частини Рішення щодо неконституційності положень частини другої статті 171-2 Кодексу , але не погоджуюсь з обраною концепцію мотивування, вважаючи її униканням оцінки змін до законів в аспекті вимог частини третьої статті 22 Конституції України , за якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

1. На підставі положень частини другої статті 171-2 Кодексу (в редакції Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI) осіб, які беруть участь в адміністративній справі, позбавлено встановленого пунктом 8 частини третьої статті 129 Основного Закону України конституційного права на оскарження в апеляційному і касаційному порядку судових рішень. До внесення змін до Кодексу, зокрема доповнення його цією статтею, таке право у вказаних осіб існувало майже п'ять років.

Відповідно до положень Кодексу у первісній редакції від 6 липня 2005 року, що діяла до внесення вказаних змін, постанова суду першої інстанції у адміністративній справі за адміністративним позовом фізичних чи юридичних осіб до суб'єктів владних повноважень з приводу їх рішень, дій чи бездіяльності у справах про притягнення до адміністративної відповідальності (пункт 2 частини першої статті 18) могла бути оскаржена в апеляційному і касаційному порядках (частини друга, третя статті 20).

Конституційний Суд України у своїх рішеннях під різним кутом розглядав питання, пов'язані з приписом частини третьої статті 22 Конституції України , відповідно до якої при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, тобто тих прав і свобод, які людина і громадянин мали на підставі раніше чинних законів (рішення від 6 липня 1999 року № 8-рп/99, 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, 1 грудня 2004 року № 20-рп/2004, 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, 28 квітня 2009 року № 9-рп/2009, 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010, 6 жовтня 2010 року № 21-рп/2010 тощо). Склалася правова позиція Конституційного Суду України, за якою "звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики" (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 ).

У Рішенні від 28 квітня 2009 року № 9-рп/2009 Конституційний Суд України, вказуючи на недопустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, що об'єктивно призведе до погіршення становища особи в суспільстві через їх обмеження, зробив концептуальне застереження органам державної влади про те, що невиконання державою своїх зобов'язань призводить до порушення принципів правової держави, ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави (абзац п'ятий пункту 5 мотивувальної частини).

Вказані концептуальні позиції стосуються й сфери прав, пов'язаних із доступом до правосуддя, зокрема процесуальних прав сторін судового процесу, які вже були раніше врегульовані, проте їх змінили не на користь людини і громадянина. Саме тому Конституційний Суд України в Рішенні від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010 , визнаючи неконституційним внесення певних змін до Кодексу адміністративного судочинства України і Цивільного процесуального кодексу України, констатував, що законодавець звузив раніше встановлені законом процесуальні права та гарантії особи, а механізм судового захисту її прав став менш ефективним і доступним (абзац сьомий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини).