Вищий господарський суд України, здійснивши узагальнення питань щодо застосування у вирішенні спорів деяких норм процесуального права, вважає за доцільне довести свої правові позиції із зазначених питань до відома господарських судів України.

1. Справи зі спорів про спростування недостовірної інформації, сторонами в яких є особи, зазначені в статті 1 ГПК, належать до підвідомчості господарських судів.

Господарським судом на підставі статей 1, 12, пункту 1 частини першої статті 62 ГПК було відмовлено в прийнятті позовної заяви про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації з тих мотивів, що господарським судам непідвідомчі спори про спростування відомостей.

Касаційна інстанція, скасувавши відповідне судове рішення з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції, зазначила, зокрема, про таке.

Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу і, зокрема, визначати відповідача за своїми вимогами тощо.

Таким чином, обраний позивачем у цій справі спосіб захисту його порушеного права відповідає способу, що встановлений у статті 277 ЦК України.

У пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 N 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" зазначено, зокрема, що відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що порочать позивача.

Позивачами і відповідачами в судовому процесі у господарських судах можуть бути підприємства та організації, зазначені в статті 1 ГПК України, у тому числі підприємства, установи, організації, інші юридичні особи.

Відповідно до статті 2 ГПК господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Згідно із статтею 12 ГПК господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, за винятком спорів, зазначених в абзацах другому-шостому пункту 1 частини першої цієї статті. При цьому спори про спростування недостовірної інформації до числа таких винятків не віднесено.

У пункті 9 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28.03.2007 N 01-8/184 "Про деякі питання практики застосування господарськими судам законодавства про інформацію" йдеться про те, що за змістом приписів статті 91 ЦК України право на спростування недостовірної інформації, передбачене статтею 277 цього Кодексу, належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, що шкодить діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця).

2. Ліквідаційна комісія не може бути учасником судового процесу й виступати в ньому від власного імені.

Відповідно до частин першої і другої статті 1 ГПК:

- підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням;

- у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Згідно з частиною першою статті 21 ГПК сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу.

Ліквідаційна комісія не має статусу ні юридичної, ні фізичної особи, ані державного чи іншого органу, а тому не може бути стороною (і взагалі учасником) судового процесу й виступати в ньому від власного імені.

За приписом частини третьої статті 105 Цивільного кодексу України з моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, і названа комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

Юридична особа є ліквідованою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (частина п'ята статті 111 названого Кодексу).

Частиною сьомою статті 59 Господарського кодексу України також передбачено, що суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності, а такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог цього Кодексу.

Відтак у період роботи ліквідаційної комісії підприємство, яке ліквідується, не втрачає статусу юридичної особи і отже може бути учасником процесу на загальних підставах. Таку правову позицію викладено і в абзаці другому пункту 21 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12.09.1996 N 02-5/334 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств". Таким чином, підприємство чи організація до дня внесення до єдиного державного реєстру запису про його (її) припинення не позбавлено права брати участь в судовому процесі. Відповідні процесуальні документи (заяви, скарги, відзиви тощо) підписуються особами, повноваження яких визначено законодавством або установчими документами; зокрема, такою особою може бути й голова ліквідаційної комісії.

3. Апеляційна і касаційна інстанції не вправі розглядати збільшений розмір позовних вимог, який не був заявлений позивачем в установленому порядку в суді першої інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 22 ГПК позивач вправі, зокрема, збільшити розмір позовних вимог до прийняття рішення у справі.

Отже, якщо збільшені за розміром позовні вимоги не заявлені в установленому порядку в суді першої інстанції, вони не підлягають розглядові в апеляційній і в касаційній інстанціях.

4. Неподання або несвоєчасне подання стороною у справі доказів з неповажних причин, спрямоване на затягування судового процесу, може розцінюватися господарським судом як зловживання процесуальними правами.

Відповідно до частини другої статті 22 ГПК сторони мають право, зокрема, подавати докази та брати участь в їх дослідженні.

Водночас частиною першою статті 33 ГПК передбачено обов'язок доказування кожною стороною тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а статті 38 і 65 названого Кодексу уповноважують господарський суд в разі недостатності доказів витребувати їх, у тому числі в порядку підготовки справи до розгляду.

До того ж згідно з частиною третьою статті 22 ГПК сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Неподання або несвоєчасне подання доказів з неповажних причин, спрямоване на штучне затягування судового процесу, суперечить, зокрема, вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

Відповідні дії або бездіяльність з урахуванням обставин конкретної справи може розцінюватись господарським судом як зловживання процесуальними правами і тягти за собою, зокрема, такі наслідки:

- покладення на особу, що припустилася зловживання, державного мита незалежно від результатів вирішення спору (частина друга статті 49 ГПК);

- стягнення штрафу з винної сторони в доход державного бюджету України (пункт 5 статті 83 ГПК);

- винесення у встановленому порядку окремої ухвали (стаття 90 ГПК).

5. У разі якщо позивач у судовому засіданні змінив підставу або предмет позову, збільшив розмір позовних вимог, а відповідач, належним чином повідомлений про час і місце судового розгляду, в судове засідання не з'явився, розгляд справи слід відкласти.

Такий розгляд підлягає відкладенню на підставі частини першої частини першої статті 77 ГПК, зокрема, пункту 1 цієї частини, оскільки інше означало б порушення засад рівності всіх учасників процесу перед законом і судом і змагальності в судочинстві (статті 4-2 і 4-3 ГПК).

6. Залучення до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, громадянина, що не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності, не впливає на підвідомчість справи господарським судам.

У справі зі спору між підприємствами про визнання недійсним ліцензійного договору та про визнання права попереднього користування торговельною маркою господарський суд з посиланням на припис пункту 1 частини першої статті 80 ГПК припинив провадження у справі. Таке припинення мотивувалося тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, оскільки власником свідоцтв на спірні знаки для товарів і послуг (торговельні марки) є громадянин В. (що не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності), за заявками якого й здійснено державну реєстрацію цих торговельних марок та з яким відповідач зі справи уклав ліцензійний договір на їх використання.

Водночас позов у справі не містить будь-яких вимог до фізичної особи (осіб).

Суд касаційної інстанції, зазначаючи про неправильне застосування судом нижчої інстанції пункту 1 частини першої статті 80 ГПК та безпідставність припинення провадження у справі, звернув увагу на таке.

Згідно із статтею 1 та частиною першою статті 21 ГПК сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути юридичні особи та громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, а також у випадках, передбачених законодавчими актами України, - фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Однак третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, хоча й наділяється процесуальними правами (за певними винятками) і несе процесуальні обов'язки сторони (стаття 27 ГПК), не є стороною (позивачем чи відповідачем) зі справи, а виступає як окремий учасник судового процесу поряд зі сторонами, прокурором, іншими особами, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК (стаття 18 цього Кодексу).

Таким чином, господарський суд мав можливість залучити громадянина В. до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, що не вплинуло б на підвідомчість справи цьому суду.

7. Відособлений підрозділ юридичної особи може здійснювати повноваження сторони або третьої особи у справі від імені юридичної особи лише за умови, якщо таке право надано йому установчими або іншими документами.

Відповідачем і третьою особою в розглянутій господарським судом справі було визначено філії організацій - юридичних осіб.

Згідно ж з частиною четвертою статті 28 ГПК повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Господарським судом не було перевірено, чи надано згаданим філіям право здійснювати повноваження відповідно сторони та третьої особи в судовому процесі, і якщо надано, то згідно з якими документами.

Наведене стало однією з причин скасування судового рішення зі справи та передачі останньої на новий розгляд.

8. Призначивши судову експертизу зі справи, господарський суд не повинен самостійно робити висновок про неможливість надання експертного висновку в ній, оскільки це належить до повноважень судового експерта.

Господарський суд, призначивши у справі судову експертизу та зупинивши у зв'язку з цим провадження зі справи, в подальшому поновив таке провадження з мотивів наявності обставин, які, на думку суду, унеможливлюють проведення експертизи і надання експертом відповідного висновку.

Суд касаційної інстанції, переглядаючи судове рішення, прийняте за результатами розгляду справи, звернув увагу, зокрема, на таке.

За приписами статті 41 ГПК України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.

Суд не повинен перебирати на себе не притаманні йому функції експерта.

Згідно з підпунктом 2.2.2 пункту 2.2 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 N 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 30.12.2004 N 144/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 03.11.1998 за N 705/3145, експерт має право порушувати клопотання відповідно до процесуального законодавства про надання додаткових та інших матеріалів, необхідних для вирішення поставлених питань.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про судову експертизу" якщо судову експертизу необхідно провести на місці події або за місцезнаходженням об'єкта дослідження, особа або орган, який її призначив, повинні забезпечити судовому експертові безперешкодний доступ до об'єкта дослідження і належні умови праці.

Пунктом 4.10 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз передбачено, що висновок експерта (повідомлення про неможливість надання висновку) розглядається керівником експертної установи (або його заступником) і направляється особі або органу, яка призначила експертизу. Такий висновок складається експертом за правилами, передбаченими пунктом 4.20 названої Інструкції.

Отже, господарський суд, призначивши судову експертизу відповідно до вимог процесуального законодавства, повинен був забезпечити експертові можливість вивчити матеріали справи і подати суду або експертний висновок, або повідомлення про неможливість надання висновку, а потім оцінювати всі докази зі справи в їх сукупності. На порушення ж наведених приписів законодавства суд самостійно зробив висновок про неможливість надання експертного висновку і, виходячи з цього, прийняв рішення у справі. Таке рішення було скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

9. Ухвала місцевого господарського суду про призначення судової експертизи та про зупинення у зв'язку з цим провадження у справі може бути переглянута в апеляційному чи касаційному порядку лише в частині зупинення провадження.

Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін постановою апеляційної інстанції, у справі було призначено судову експертизу та провадження у справі зупинено на підставі пункту 1 частини другої статті 79 ГПК.

Ці ухвалу та постанову було оскаржено в касаційному порядку.

Відповідно до частини першої і другої статті 41 ГПК для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу, а остаточне коло таких питань встановлюється господарським судом в ухвалі.

У зазначеній статті та інших нормах цього Кодексу не передбачено можливості оскарження відповідної ухвали.