Дані судової статистики свідчать, що конфіскація майна застосовується судами України в середньому до 1/5 від загальної кількості всіх засуджених. Найчастіше вона призначається за розкрадання державного, колективного і приватного майна за наявності кваліфікуючих ознак цих злочинів.

Привертає увагу той факт, що до значної частини засуджених за найбільш небезпечні злочини проти власності, за вчинення яких призначення конфіскації майна є обов'язковим, це додаткове покарання не було застосовано, зокрема: до 9,6 тис. (майже 1/3) засуджених за розкрадання державного і колективного майна в особливо великих розмірах; до 2,1 тис. (1/7) - за розбій за обтяжуючих обставин із посяганням на приватну власність громадян; до 600 (1/4) засуджених - за вимагательство за наявності зазначених обставин.Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП) та Митним кодексом України (далі - МК) передбачено конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного чи митного правопорушення.

Аналізом статистичних даних установлено, що конфіскація знарядь і предметів правопорушень застосовується до 7-8 % від загальної кількості осіб, на яких накладено адміністративні стягнення, і, як правило, у випадках, коли вона за законом є обов'язковою.

У переважній більшості справ про вчинення митних правопорушень, за які конфіскація їх предметів і знарядь є факультативним стягненням, суди також застосовують останнє.

Разом з тим викликає стурбованість зменшення частки осіб, щодо яких застосовано конфіскацію знарядь і предметів правопорушень, коли за одними нормами КпАП вона є обов'язковим стягненням, а за іншими - факультативним.

Відповідно до статей 23 і 35 КК конфіскація майна як різновид додаткового кримінального покарання полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого, а також належної йому частки в спільній власності. До складу майна входять речі, предмети, грошові кошти, вклади в банку, акції, облігації, векселі, чеки, сертифікати та інші цінні папери.

При застосуванні конфіскації майна суди мають на меті посилення кримінального покарання за вчинення переважно корисливих злочинів.

Для застосування даного додаткового покарання закон установлює певні обмеження: воно призначається лише у випадках, передбачених статтями Особливої частини КК, і може бути звернено тільки на особисту власність засудженого та його частку в спільній з іншими особами власності.

При вирішенні питань про призначення конфіскації майна суди переважно додержують вимог ст. 39 КК щодо врахування в кожному конкретному випадку суспільної небезпечності вчиненого злочину, ступеня вини та даних, що характеризують особу винного. Узагальнення показало, що суди України при вирішенні зазначених питань у цілому правильно керуються нормами кримінального закону, які регулюють даний правовий інститут. Разом з тим встановлено численні випадки формального підходу судів до питань про застосування чи незастосування конфіскації майна як додаткового покарання.

Конфіскація майна інколи призначається за вчинення злочину, який не являє великої суспільної небезпечності, за наявності даних, що позитивно характеризують особу підсудного, коли не було потреби в застосуванні цього додаткового покарання.

Ковпаківський районний суд м. Сум призначив Ж. за ст. 17 і ч. 2 ст. 81 КК покарання у вигляді одного року позбавлення волі з конфіскацією 1/2 належного йому майна з відстрочкою виконання основного покарання і сплатою 200 грн. штрафу. Ухвалою судової колегії Сумського обласного суду від 4 червня 1998 р. вирок районного суду змінено, виключено з покарання застосування конфіскації майна, оскільки її призначено без урахування конкретних обставин справи і даних, що позитивно характеризують особу підсудного. Ж. вчинив тільки замах на крадіжку, викрадене повернено підприємству, він є пенсіонером, хворіє, сім'я його перебуває в скрутному матеріальному становищі.

Разом з тим є випадки незастосування конфіскації майна в разі, коли з урахуванням характеру і суспільної небезпечності вчиненого злочину, даних, що негативно характеризують особу винного, обставин, які обтяжують її відповідальність, призначення даного додаткового покарання є необхідним.

Вироком Гадяцького районного суду Полтавської області від 29 червня 1998 р. П. і З. засуджено за ч. 3 ст. 142 КК із застосуванням ст. 44 КК на три роки позбавлення волі кожного без конфіскації майна. Як видно з вироку. П. і З. 1 січня 1998 р. проникли в будинок М., котрого жорстоко побили й відібрали в нього гроші в сумі 100 грн., 4 ордени і 8 медалей, якими його було нагороджено за бойові заслуги у Великій Вітчизняній війні. У зв'язку з тим що П. і З. було вчинено тяжкий і зухвалий злочин щодо інваліда війни, судова колегія Полтавського обласного суду визнала незастосування конфіскації майна необгрунтованим, тому скасувала вирок за м'якістю призначеного покарання. При новому розгляді справи зазначені особи засуджені із застосуванням конфіскації майна.

Помилки у вирішенні питань щодо конфіскації майна пов'язані, як правило, з неналежним виконанням норм закону, що регулюють призначення цього додаткового покарання. За змістом закону у випадках, коли санкцією статті КК передбачено конфіскацію майна як факультативне (необов'язкове) додаткове покарання, суд повинен обговорити питання про можливість його застосування, навівши у вироку мотиви прийнятого рішення. Однак не всі суди роблять це.

Президією Одеського обласного суду скасовано за м'якістю призначеного покарання вирок Київського районного суду м. Одеси у справі щодо М., засудженого за ч. 2 ст. 141 КК з відстрочкою виконання вироку без конфіскації майна, оскільки районний суд не навів у вироку будь-яких мотивів прийнятого рішення.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. N 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання" (далі - постанова Пленуму від 22 грудня 1995 р. N 22), у випадках, коли санкція закону передбачає обов'язкове застосування конфіскації майна, незастосування цього додаткового покарання можливе лише за наявності умов, передбачених ст. 44 КК, з обов'язковим наведенням мотивів такого пом'якшення та з посиланням на цю норму закону в резолютивній частині вироку.

Таким чином, незастосування конфіскації майна в таких випадках допускається за наявності виняткових обставин справи, які істотно зменшують суспільну небезпечність вчиненого злочину, або даних про особу винного, що свідчать про невелику суспільну її небезпечність.

Із повідомлень обласних і прирівняних до них судів видно, що при незастосуванні конфіскації майна, яка за законом є обов'язковим покаранням, найчастіше враховуються такі виняткові обставини справи і дані про особу винного: недоведення злочину до кінця з причин, не залежних від волі винного; відсутність тяжких чи шкідливих наслідків злочину; відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину або добровільне відшкодування заподіяної шкоди; другорядна роль підсудного у вчиненні злочину; тривала затримка у виплаті заробітної плати чи пенсії, що сприяло вчиненню корисливого злочину; неповнолітній або похилий вік підсудного, наявність у останнього тяжкої хвороби; скрутне матеріальне становище підсудного чи його сім'ї; перебування на утриманні підсудного неповнолітніх або непрацездатних членів сім'ї; тяжкі захворювання членів сім'ї, які потребують догляду з боку підсудного; позитивна характеристика підсудного, зокрема його участь у захисті Батьківщини, ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Ухвалюючи рішення про незастосування конфіскації майна, яка є обов'язковим покаранням, суди враховують, як правило, сукупність ряду пом'якшуючих відповідальність обставин із числа перелічених. Така практика є правильною. Проте трапляються випадки, коли винному у вчиненні корисливого злочину тільки з огляду на деякі обставини, що характеризують його особу (перша судимість, щиросерде розкаяння, наявність неповнолітніх дітей тощо), конфіскація майна не застосовується. При цьому не враховується, що цей злочин є тяжким, потерпілому заподіяно значну шкоду, яку винним не відшкодовано.

Військовим судом Західного регіону за касаційним поданням прокурора скасовано вирок військового суду Ужгородського гарнізону від 12 серпня 1998 р. у справі щодо військовослужбовців контрольно-пропускного пункту "Закарпаття" Б. і А., засуджених за ч. 3 ст. 81 і п. "а" ст. 250 КК, Б., крім того, за п. "а" ст. 254 і ч. 1 ст. 222 КК, кожного із застосуванням статей 44 і 45 КК на чотири роки позбавлення волі умовно зі сплатою штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян без конфіскації майна. Підставою для скасування цього вироку було призначення засудженим занадто м'якого покарання, зокрема необгрунтоване звільнення їх від конфіскації майна.

Як зазначено в касаційній ухвалі, гарнізонний суд при призначенні покарання не врахував характеру і суспільної небезпечності вчинених Б. і А. злочинів - неодноразового викрадення із залізничного рухомого складу вантажів у великому розмірі - на суму 3,5 тис. грн. При цьому Б., який був старшим контролером відділення прикордонного контролю, використав свої посадове становище для організації викрадення вантажів із залученням підлеглих йому військовослужбовців. Завдані державі збитки винними не відшкодовано.

Усупереч закону і роз'ясненням, що містяться в постанові Пленуму від 22 грудня 1995 р. N 22, деякі суди у вироках не наводять мотивів незастосування конфіскації майна при засудженні за статтями КК, санкціями яких вона передбачена як обов'язкове додаткове покарання не посилаються на ст. 44 КК.

Є випадки, коли суд при незастосуванні конфіскації майна послався у вироку на ст. 44 КК, але не навів мотивів прийнятого рішення або навпаки - відповідні мотиви навів, але не послався на дану статтю.

Згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму від 22 грудня 1995 р. N 22 конфіскація майна як додаткове покарання не може бути призначена при умовному засудженні особи. Проте суди не завжди враховують ці роз'яснення і застосовують конфіскацію майна щодо умовно засуджених, що зумовлює зміну вироків та виключення зазначеного додаткового покарання.

В окремих справах вироки скасовано за м'якістю призначеного покарання у зв'язку з необгрунтованим застосуванням ст. 45 КК.

Наприклад, ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 13 травня 1999 р. скасовано за м'якістю призначеного покарання вирок Харківського обласного суду в справі щодо П., Б. та інших осіб, засуджених за ч. 3 ст. 168, ч. 4 ст. 84, ч. 3 ст. 81 КК, тобто за вчинення тяжких злочинів, до різних строків позбавлення волі умовно з конфіскацією майна. При новому розгляді справ винним у вчиненні злочинів призначено реальне позбавлення волі й застосовано конфіскацію майна.

Невиконання вимог кримінального закону в частині застосування конфіскації майна певною мірою пов'язано з істотними упущеннями, що мають місце при слідчому провадженні справ про корисливі злочини, за вчинення яких передбачено це додаткове покарання. Зокрема, не завжди виконуються вимоги статей 125 і 126 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) про забезпечення можливої конфіскації майна шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного.

Як показало узагальнення, при провадженні попереднього слідства майно обвинувачених (підозрюваних) описується та арештовується переважно у випадках, коли було заявлено цивільний позов про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином. Разом з тим у більшості справ опис і арешт майна тільки з метою забезпечення можливої конфіскації провадяться неоперативне або зовсім не провадяться. Це дає можливість обвинуваченим (підозрюваним) чи їх родичам приховувати майно, яке підлягає опису, у зв'язку з чим складаються протоколи про його відсутність.

Із повідомлення Волинського обласного суду вбачається, що перевірка наявності в обвинуваченого (підозрюваного) майна з метою забезпечення його можливої конфіскації під час слідчого провадження більшості справ здійснюється перед закінченням попереднього слідства. Тому є випадки, коли майно не виявляється та складається протокол про його відсутність.

Суди повинні враховувати, що невиявлення у винного майна на час розгляду справи само по собі не є підставою незастосування конфіскації майна, оскільки майно, яке підлягає конфіскації, може бути виявлено при виконанні вироку.

Згідно зі ст. 19 Положення про порядок і умови виконання в Українській РСР кримінальних покарань, не зв'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених (затверджено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 червня 1984 р. N 7193-X), суд може застосувати конфіскацію майна і в тому разі, коли опис останнього не провадився.

Встановлено випадки, коли наявність у підозрюваного чи обвинуваченого майна при слідчому провадженні не перевіряється взагалі. Натомість слідчий складає протокол про відсутність у зазначених осіб майна, що слід кваліфікувати як фальсифікацію процесуального документа.

Не всі суди належно виконують вимоги ст. 247 КПК, це призводить до того, що при виконанні вироків у частині конфіскації державні виконавці не виявляють у засуджених майна, яке за законом може бути конфісковане, тому складають акти про його відсутність.

Разом з тим не всі суди при судовому провадженні справ ретельно перевіряють, чи є заарештоване майно дійсно особистою власністю підсудного або спільною з іншими особами власністю.

Запорізьким обласним судом при розгляді справи щодо Р. та інших установлено, що п'ять автомобілів, заарештованих слідчим, не є власністю підсудних. У справі по обвинуваченню К. та інших установлено, що три автомобілі, описані під час слідчого провадження справи, належали іншим особам. У зв'язку з цим обласним судом у зазначених справах автомобілі були звільнені від арешту (вироки відповідно від 26 жовтня та 8 грудня 1998 р.).

Арешт майна є істотним обмеженням права власності, тому важливо, щоб він накладався на законних підставах і тільки на майно, що належить на праві власності відповідно підозрюваному, обвинуваченому, підсудному або засудженому.

Проте узагальнення показало, що через формальне ставлення деяких слідчих і працівників органів дізнання до службових обов'язків нерідко до протоколу опису вноситься майно осіб, які не були притягнуті до кримінальної відповідальності, або осіб, що не причетні до злочину. При цьому не враховується положення закону, згідно з яким у випадку арешту та опису майна, яке не належить підсудному, якщо власником такого майна позов про звільнення останнього від арешту (виключення його з опису) не заявлено, суд із власної ініціативи зобов'язаний винести ухвалу (суддя - постанову) про зняття арешту і повернення майна законному володільцю.

Привертає увагу й те, що протоколи опису та арешту майна часто складаються слідчими і працівниками органів дізнання недбало, без зазначення індивідуальних ознак описаного майна (зокрема, ваги чи інших чинників виміру, вартості з урахуванням ступеня зношеності речей, кольору, номера, виробничої марки, дати випуску або продажу тощо) та без його оцінки. Внаслідок таких упущень зацікавлені особи мають змогу підмінювати цінні речі малоцінними. Крім того, зазначені упущення створюють труднощі при виконанні вироків у частині конфіскації майна та інколи призводять до помилок у вирішенні позовів про звільнення від арешту (виключення майна з опису).

Мають місце факти передачі описаного майна на зберігання самим обвинуваченим або їхнім близьким родичам, переважно похилого віку, які практично не можуть забезпечити його збереження, внаслідок чого таке майно зацікавленими особами приховується або реалізовується, втрачається реальна можливість виконання вироку в частині конфіскації майна.

Суди при віддані обвинувачених до суду та розгляді справ не завжди вживають заходів до усунення порушень, майже не реагують на зазначені факти шляхом постановлення окремих ухвал.

Кримінальний закон передбачає як повну конфіскацію майна (при вилученні всього належного засудженому майна), так і часткову (при вилученні частки майна).

При повній конфіскації вилучається в натурі й звертається у власність держави все майно, належне засудженому на праві власності, а також його частка в спільній з іншими особами власності.

За змістом закону неприпустимою є заміна конфіскації майна на сплату його вартості. Це, по суті, було б відкупом у держави майна, яке підлягає конфіскації. Винятком з цього правила є випадки, коли підсудний має частку у спільній власності господарського товариства, яку виділити в натурі конкретним майном неможливо. У такому разі конфіскація може бути застосована в належній засудженому частці у вартісному еквіваленті. При цьому повинні враховуватись права і законні інтереси співвласників майна.

При частковій конфіскації у власність держави безоплатно переходить певна частина майна засудженого. У такому випадку суд у вироку повинен чітко визначити, яка саме його частина (1/2, 1/3, 1/4 тощо) або які предмети, сума грошей, акції, інші цінні папери підлягають конфіскації.

Суди Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя, більшості областей додержують встановлених ч. 3 ст. 35 КК правил з даного питання. Поряд із цим районними (міськими) судами ряду областей та гарнізонними судами Західного і Південного регіонів допускаються випадки, коли в резолютивній частині вироку чітко не зазначається розмір конфіскації майна засудженого, що викликає сумніви та неясності при виконанні вироків.

Визнавши підсудного винним у вчиненні кількох злочинів, відповідальність за які передбачено різними статтями КК, частинами або пунктами статті КК, суд повинен призначити додаткове покарання, у тому числі конфіскацію майна, окремо за кожний злочин, після чого остаточно визначити додаткове покарання за сукупністю злочинів (абзац 1 п. 9 постанови Пленуму від 22 грудня 1995 р. N 22.

Узагальнення показало, що деякі суди допускають порушення даних вимог закону (Автономна Республіка Крим, Волинська, Дніпропетровська, Житомирська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Чернігівська області, м. Київ).

Наприклад, Олександрійський районний суд (вирок від 8 червня 1998 р.), засудивши М. за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 81 і ч. 2 ст. 140 КК на чотири роки позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, не призначив конфіскації майна за кожною із цих статей. Тому судова колегія Кіровоградського обласного суду змінила вирок та виключила з нього вказівку про конфіскацію майна. Отже, через недодержання вимог ст. 42 КК покарання М. фактично було послаблено.

Трапляються випадки неправильного застосування конфіскації майна за кількома вироками (ст. 43 КК). Не завжди враховується положення закону про те, що додаткове покарання може бути призначено за кількома вироками лише тоді, коли воно не відбуто за попереднім вироком або не призначено за новий злочин. Помилки з цих питань допускають, зокрема, деякі суди Миколаївської області.

К., раніше засуджений за ч. 3 ст. 140 КК із застосуванням ст. 45 КК на три роки позбавлення волі умовно, в період іспитового строку знову вчинив крадіжку, за що Доманівським районним судом був засуджений за ч. 2 ст. 140 КК на два роки позбавлення волі. За ст. 43 КК суд частково приєднав невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточно визначив покарання у вигляд трьох років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. Проте за попереднім і новим вироками конфіскація майна не призначалася. Допущені порушення ст. 43 КК були підставою скасування вироку і направлення справи на новий розгляд.

Привертають увагу порушення ст. 335 КПК, коли в резолютивній частині вироку неточно формулюється рішення суду про призначення конфіскації майна, що при виконанні вироку викликає сумніви щодо розміру конфіскації чи переліку предметів, що підлягають конфіскації, а також при застосуванні конфіскації за сукупністю статей або вироків.

Від конфіскації майна як виду додаткового покарання необхідно відрізняти конфіскацію предметів, які фактично використано як знаряддя злочину і визнано такими у встановленому законом порядку. Така конфіскація в науковій літературі називається спеціальною. Полягає вона у вилученні у засудженого і безоплатному зверненні зазначених предметів у доход держави.

Застосування спеціальної конфіскації регулюється ст. 81 КПК, яка передбачає вирішення питань про долю речових доказів. Згідно з цією статтею: знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються (п. 1); гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави (п. 4); гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо останнього не встановлено, то ці гроші, цінності та речі переходять у власність держави (п. 5).

Майно, предмети, речі, одержані внаслідок вчинення злочину, за законом також підлягають вилученню в будь-якого володільця і зверненню в доход держави. При цьому обов'язковою умовою є їх визнання речовими доказами в справі.

Санкціями ряду статей Особливої частини КК, а саме 76, 80, 160 - 163-1, 199, 201, 211 і 211-1, передбачено спеціальну конфіскацію знарядь і предметів злочину (судна, валютних цінностей, засобів лову і плавучих засобів, рушниць та інших засобів мисливства, всього незаконно добутого, інших предметів, використаних для вчинення злочину). Проте застосування спеціальної конфіскації, на відміну від конфіскації як додаткового покарання, може мати місце в будь-якій іншій кримінальній справі, коли санкцією статті КК її непередбачено. У цих випадках суд керується ст. 81 КПК.

Конфіскація знарядь і предмета злочину допускається при умовному засудженні, у той час як додаткове покарання у вигляді конфіскації майна при застосуванні ст. 45 КК не може мати місця.

Вирішуючи питання про конфіскацію знарядь і предметів злочину, суди переважно додержують зазначених положень кримінально-процесуального закону і ухвалювали рішення про конфіскацію знарядь та предметів злочину тільки у випадках, коли вони визнані такими постановою слідчого.

Прикладами є дві справи, вирішені Харківським обласним судом: щодо Ч. і Б; засуджених за ч. 2 ст. 80 КК, та В-л. В-й і Л., засуджених за частинами 1 і 2 т. 194 КК (вироки відповідно від 6 листопада 1998 р. та 5 вересня 1999 р.). Під час слідчого провадження цих справ було вилучено валютні цінності, які визнано речовими доказами і передано на зберігання у фінансові підрозділи органів внутрішніх справ, а після набрання вироками законної сили - конфісковано в доход держави.

Мають місце випадки, коли при провадженні попереднього слідства не вирішується питання про визнання предмета злочину речовим доказом і долучення його до справи.

У справі щодо Р. і Г., які обвинувачувалися в порушенні правил про валютні операції, слідчим ухвалено постанову про внесення вилучених доларів США на депозитний рахунок районного відділу внутрішніх справ. У іншій справі щодо Ф. і О., які обвинувачувались у вчиненні такого самого злочину, складено лише протокол про огляд і вилучення доларів США. Постанови про визнання речовими доказами вилучених валютних цінностей не ухвалювались (Хмельницька область).

Якщо слідчим при провадженні попереднього лідства не визнано знаряддям злочину предмет, який використано для досягнення злочинної мети, дане питання вирішується за ініціативою суду в стадії віддання обвинуваченого до суду. Про таку практику повідомили, зокрема, Волинський, Кіровоградський, Миколаївський, Полтавський і Чернівецький обласні суди.

При розгляді справи суд зобов'язаний перевірити, чи дійсно знаряддя злочину належить на праві власності підсудному, оскільки згідно з п. 1 ст. 81 КПК воно підлягає конфіскації тільки в цьому разі.

Не всі суди додержують даних вимог закону, внаслідок чого інколи приймаються рішення про конфіскацію предметів як знарядь злочину, що не належали підсудному на праві власності.

Маловисківським районним судом Кіровоградської бласті (вирок від 21 грудня 1998 р.) засуджено: Б. та С. за ч. 2 ст. 140 і ч. 3 ст. 82 КК та К. за ст. 19 і ч. 2 ж 140, ч. 3 ст. 82 КК до різних строків позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є їх особистою власністю. Судом також прийнято рішення про конфіскацію автомобіля БМВ-320 як знаряддя злочину.

Судова колегія Кіровоградського обласного суду визнала рішення щодо конфіскації автомобіля помилковим, оскільки останній належить Ш., який до злочинів, вчинених Б., С. і К., непричетний.

Трапляються випадки, коли предмети, які були знаряддям злочину, передаються на зберігання близьким родичам підозрюваних чи обвинувачених, що негативно позначається на результатах вирішення справи і виконанні вироку в частині конфіскації знарядь злочину.

У справах щодо порушення правил про валютні операції судами вирішується питання про конфіскацію валютних цінностей, що були використані винними особами як засіб незаконного платежу, а щодо незаконного заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом - про конфіскацію всього незаконно добутого, а також знарядь лову та плавучих засобів з їх приналежностями. Оскільки риба є продуктом, що швидко псується, органи дізнання згідно з ч. 4 ст. 80 КПК, як правило, здають її на реалізацію відповідним торговельним організаціям, а суди приймають рішення про звернення в доход держави виручених від продажу риби коштів.

У справах про злочини, передбачені ст. 80 КК, мають місце випадки, коли валютні цінності, що були засобом платежу, не виявлено. У такому разі суди вирішують питання про стягнення із засуджених суми в грошовому еквіваленті в гривнях за курсом Національного банку України на час постановлення вироку. Така практика відповідає вимогам чинного законодавства.

Залишається неясним, як слід вирішувати питання про долю речей, незаконно придбаних за валюту і визнаних речовими доказами. Суди Хмельницької області в таких випадках письмово повідомляють прокурора, який звертається до суду з позовом, про визнання угоди купівлі-продажу речей недійсною і звернення речей в доход держави або стягнення їх вартості, якщо речі не вилучено. З такою практикою можна погодитись, оскільки вона відповідає вимогам ст. 49 Цивільного кодексу України (далі - ЦК).

Суди в цілому правильно вирішують питання про конфіскацію автомобіля, мотоцикла чи іншого транспортного засобу як знаряддя злочину, якщо в справі доведено, що такий засіб використано в процесі вилучення або заволодіння майном, за умови належності його засудженому на праві власності. Така практика відповідає роз'ясненням, що містяться в ряді постанов Пленуму Верховного Суду України: від 27 березня 1987 р. N 2 "Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна на підприємствах і в організаціях агропромислового комплексу", п. 17; від 26 січня 1990 р. N 1 "Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи", п. 14; від 25 грудня 1992 р. N 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності", п. 37.

Правильною є точка зору тих суддів, які вважають, що автомобіль або інший транспортний засіб може визнаватися знаряддям злочину, якщо він був одним із необхідних засобів розкрадання, коли значна кількість товару або речей могла бути вилучена і переміщена тільки за його допомогою.

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України, обласні та прирівняні до них суди при касаційному і наглядному розгляді справ перевіряють законність та обгрунтованість вироків судів першої інстанції в частині застосування конфіскації майна засуджених, знарядь і предметів злочину, та вживають заходів до захисту майнових прав громадян, юридичних осіб і держави, якщо ці питання порушено в скаргах зацікавлених осіб, поданнях чи протестах прокурорів. Як показало вивчення справ, судові колегії обласних судів за своєю ініціативою зазначені заходи вживають порівняно рідко.