Згідно з ч.1 ст.62 Конституції України та ст.15 КПК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ця вимога покладає на суди всю повноту відповідальності за правильне застосування до осіб, які вчинили злочини, кримінального покарання.

Забезпечуючи в основному виконання законодавства, що регламентує призначення кримінального покарання, суди в окремих випадках допускають помилки, які негативно впливають на ефективність виправлення і перевиховання засуджених та на стан правопорядку в державі.

З метою правильного і однакового застосування законодавства, забезпечення законності та правопорядку, усунення недоліків і помилок, які допускають суди при призначенні покарання, Пленум Верховного Суду України

1. Звернути увагу, що суди повинні суворо додержувати вимог ст.39 Кримінального кодексу України (далі - КК) з тим, щоб при призначенні покарання у кожному конкретному випадку враховувались характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

2. Визначаючи ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву й цілі, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, кількості епізодів, наявних кваліфікуючих ознак, ролі кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб), тяжкості наслідків, що настали тощо.

З'ясовуючи дані про особу підсудного, суд повинен досліджувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину в побуті та за місцем роботи чи навчання, його минуле (судимості, адміністративні стягнення, якщо вони мали місце), дані про сім'ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх здоров'я, матеріальний стан сім'ї) тощо.

При нез'ясуванні органами попереднього слідства даних про особу обвинуваченого, які мають істотне значення для кваліфікації вчиненого чи призначення покарання, і неможливості одержати їх у судовому засіданні справу належить повернути на додаткове розслідування.

Наведений у ст.41 КК перелік обставин, що обтяжують відповідальність особи, є вичерпним, тому суд у вироку не вправі посилатися на інші обтяжуючі обставини, не передбачені цією статтею (невизнання підсудним своєї вини, невідшкодування шкоди тощо).

Якщо ту чи іншу обставину, передбачену в ст.40, чи ст.41 КК, вказано в диспозиції статті Особливої частини кримінального закону як ознаку злочину, вона не повинна додатково враховуватись як пом'якшуюча чи обтяжуюча обставина при призначенні покарання за такий злочин.

3. Згідно з законом суд може призначити покарання в межах санкції статті, нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перейти до більш м'якого виду покарання.

Призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду покарання, може мати місце лише за наявності виняткових обставин справи або виняткових даних про особу винного. У кожному такому випадку суд зобов'язаний в мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає винятковими, а в резолютивній частині послатись на застосування ст.44 КК.

Строк покарання, призначеного судом із застосуванням ст.44 КК, не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну межу відповідного виду покарання, тобто меншим трьох місяців позбавлення волі, двох місяців виправних робіт тощо.

При застосуванні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, до особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначити таке покарання за один із них або окремо за кожний і остаточно визначити покарання за правилами ст.42 КК. Застосування ст.44 КК щодо покарання, визначеного за сукупністю злочинів, є неприпустимим. Це правило стосується як основних, так і додаткових покарань, за винятком випадків призначення штрафу відповідно до ст.45 чи ст.46-1 КК.

4. Призначене покарання має бути належним чином мотивоване у вироку.

У випадках, коли санкція закону, за яким особа засуджується, передбачає альтернативні покарання, суд повинен зазначити, чому саме він призначає більш або менш суворе покарання.

5. Враховуючи, що ч.1 ст.46-1 КК може бути застосована лише до особи, яка вперше засуджується до позбавлення волі, суд не вправі відстрочити виконання вироку особі, яка раніше вже засуджувалась до позбавлення волі строком до трьох років, в тому числі умовно, умовно з обов'язковим залученням до праці чи з відстрочкою виконання вироку, якщо судимість не знята або не погашена у встановленому законом порядку.

Разом з тим відповідно до ч.3 ст.46-1 КК попередня судимість вагітної жінки і жінки, яка має дитину віком до трьох років, сама по собі не є перешкодою для застосування відстрочки виконання вироку. Таким жінкам виконання вироку може бути відстрочено при засудженні їх на строк до п'яти років позбавлення волі або до більш м'якого виду покарання за вчинення тяжкого злочину, а за нетяжкий злочин - незалежно від строку або виду покарання.

Судам слід мати на увазі, що ч.1 ст.46-1 КК передбачено відстрочку виконання вироку особі, яка засуджується лише до позбавлення волі, а тому суд не вправі відстрочити виконання вироку особі, яка засуджується до інших видів покарання.

За змістом ч.1 ст.46-1 КК суд може застосувати відстрочку виконання вироку щодо осіб, які вперше (окрім жінок, що є вагітними або мають дітей у віці до трьох років) засуджуються до позбавлення волі на строк до трьох років, лише одночасно з призначенням штрафу в межах від десяти до двохсот, а за корисливі злочини - в межах від сорока до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

При відстрочці виконання вироку суд, крім передбаченого ч.1 ст.46-1 КК штрафу, може призначити додаткові покарання у вигляді конфіскації майна, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового або спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу, позбавлення батьківських прав.

Відповідно до вимог ч.2 ст.46-1 КК виконання вироку щодо особи, засудженої до основного й додаткового покарань, може бути відстрочено як щодо основного й додаткового (крім штрафу) покарань, так і лише щодо основного покарання з обов'язковим зазначенням про це в резолютивній частині вироку. Відстрочка виконання вироку лише щодо додаткових покарань, а також щодо штрафу, призначеного на підставі ч.1 ст.46-1 КК, не допускається.

Приймаючи рішення про відстрочку виконання вироку, суд може покласти на засудженого передбачені ст.46-1 КК обов'язки. Перелік цих обов'язків є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.

Відстрочка виконання вироку може бути застосована і до тієї особи, яка засуджується за злочин, вчинений до винесення вироку, виконання якого відстрочено на підставі ст.46-1 КК, якщо строк покарання, призначеного за правилами ч.3 ст.42 КК, не перевищує строків, передбачених ст.46-1 КК, і є інші підстави для її застосування.

Рішення про відстрочку виконання вироку має бути належним чином мотивоване.

Позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку не повинно призначатись підсудним, до яких з урахуванням обставин справи і даних про особу може бути застосовано покарання без позбавлення волі (наприклад, виправні роботи, штраф тощо).

Слід мати на увазі, що справа про новий злочин, вчинений після закінчення строку відстрочки виконання вироку (ст.46-1 КК) чи строку відстрочки відбування покарання (ст.46-2 КК) може бути розглянута судом лише за наявності даних про звільнення засудженого від покарання або про направлення його для відбування призначеного вироком позбавлення волі. У зв'язку з цим суди повинні вимагати від органів розслідування приєднання до справи відповідного судового рішення. За відсутності таких даних і неможливості їх одержання в судовому засіданні справа про новий злочин повинна бути повернута на додаткове розслідування.

Якщо постановою судді, що набрала законної сили, засуджений направлений для відбування позбавлення волі, призначеного вироком, виконання якого чи відбування покарання за яким було відстрочено, суд, призначивши покарання за новий злочин, зобов'язаний остаточно визначити покарання за кількома вироками. Якщо ж засуджений звільнений від покарання, то правила ст.43 КК не застосовуються.

5-1. Роз'яснити судам, що іспитовий строк при умовному засудженні та строк відстрочки виконання вироку обчислюються з дня проголошення вироку незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст.45 чи ст.46-1 КК.

5-2. Застосування ст.45 чи ст.46-1 КК без призначення додаткового покарання у вигляді штрафу або з призначенням його в менших розмірах, ніж передбачено цими статтями, може мати місце лише за наявності підстав, визначених ст. 44 КК.

5-3. Вирок суду, за яким штраф призначено в порядку, передбаченому ст.45 чи ст.46-1 КК, виконується відповідно до вимог чинного законодавства щодо виконання судових рішень.

Роз'яснити судам, що під ухиленням від сплати штрафу як підставою для скасування умовного засудження чи відстрочки виконання вироку необхідно розуміти такі дії чи бездіяльність засудженого, які свідчать про його намір уникнути цього покарання за наявності реальної можливості сплатити штраф (відмова від внесення коштів або невнесення їх без поважних причин, приховування місця роботи, майна, джерел доходів тощо).

Питання про скасування умовного засудження або відстрочки виконання вироку у зв'язку з ухиленням від сплати штрафу суди можуть вирішувати лише за умови, що особа вчинила це діяння до закінчення іспитового строку чи строку відстрочки виконання вироку.

Розглядаючи після скінчення строку відстрочки виконання вироку подання органів, які здійснюють контроль за поведінкою засуджених, суди повинні враховувати, що тільки несплата штрафу, яка мала місце з поважних причин (за відсутності даних про ухилення), не є достатньою підставою для направлення засудженого для відбування позбавлення волі, призначеного вироком. Питання про звільнення засудженого від покарання або про направлення його для відбування призначеного вироком позбавлення волі вирішується судом відповідно до ч.8 ст.46-1 КК залежно від ставлення засудженого до праці чи навчання та його поведінки протягом відстрочки виконання вироку.

6. Звернути увагу судів на те, що виправні роботи без позбавлення волі можуть бути призначені, як правило, особам, котрі вчинили менш небезпечний злочин, зайняті суспільнокорисною працею і не потребують ізоляції від суспільства.

Відповідно до ст.29 КК виправні роботи без позбавлення волі призначаються з відбуванням за місцем роботи засудженого або в інших місцях, що визначаються органами, які відають застосуванням виправних робіт, але в районі проживання засудженого, тому суд повинен зазначати у вироку, до якого виду виправних робіт особа засуджується. Невиконання цієї вимоги закону або відсутність у вироку вказівки про розмір відрахувань у доход держави є підставою для скасування вироку.

Суди, як правило, не повинні призначати виправні роботи з відбуванням їх за місцем роботи особам, які вчинили злочини, пов'язані з виконанням ними службових або професійних обов'язків, коли залишення винного на тій самій роботі може призвести до послаблення виховного і запобіжного впливу покарання.

При призначенні покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі на підставі ст.42 КК за сукупністю злочинів суди повинні мати на увазі, що в такому випадку допускається поглинення, часткове або повне складання як строків виправних робіт, так і розмірів відрахувань у доход держави із заробітку засудженого. Разом з тим, при призначенні покарання у вигляді виправних робіт за кількома вироками (ст.43 КК), складатися можуть лише строки виправних робіт. В таких випадках, призначивши за новий злочин виправні роботи із зазначенням розміру відрахувань із заробітку в доход держави, суд повністю або частково приєднує строк виправних робіт за попереднім вироком, залишивши для приєднаного строку попередній розмір відрахувань.

7. Судам необхідно мати на увазі, що штраф як основне покарання призначається у випадках, коли він передбачений в санкції статті Кримінального кодексу. Якщо санкція статті не передбачає штрафу, він може бути призначений як основне покарання лише в порядку переходу до більш м'якого виду покарання за наявності підстав, передбачених ст.44 КК.

8. Передбачені статтями 31, 35, 37, 38 КК додаткові покарання: конфіскація майна, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військових, спеціальних звань, рангів, чинів кваліфікаційних класів та позбавлення батьківських прав - поряд з основними покараннями надають судам можливість повної реалізації принципу індивідуального підходу до призначення винним покарання.

У зв'язку з цим судам необхідно посилити увагу до питань призначення додаткових покарань.

Судам слід мати на увазі, що конфіскація майна і штраф як додаткові покарання можуть бути призначені лише у випадках, коли вони передбачені санкцією кримінального закону, за яким підсудний визнаний винним, а штраф, передбачений статтями 45 і 46-1 КК, - і при застосуванні цих статей. Інші встановлені кримінальним законодавством України види покарань, які можуть застосовуватись як додаткові, суд може призначити й тоді, коли вони не вказані в санкції закону або названі в ній як основне покарання, але в даному випадку як такі не призначаються. В цьому разі рішення про призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, повинно містити посилання на статтю Загальної частини Кримінального кодексу, яка передбачає умови і порядок застосування даного виду покарання.

Коли згідно з законом, за яким засуджується винний, призначення додаткового покарання є обов'язковим, незастосування його можливе лише за наявності умов, передбачених ст.44 КК, з обов'язковим наведенням мотивів такого пом'якшення та з посиланням на цю норму закону в резолютивній частині вироку.

9. Визнавши підсудного винним у вчиненні кількох злочинів, відповідальність за які передбачена різними статтями Кримінального кодексу чи частинами або пунктами статті, суд повинен призначити додаткове покарання окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити його за сукупністю злочинів на підставі ст.42 КК. Призначення додаткового покарання, як і основного, лише за сукупністю злочинів, є неприпустимим.