Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Зосимов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ханлар Гаджієв (<…>),

Ерік Мьосе (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Мартіньш Мітс (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 14 червня 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 4322/06), яку 21 січня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Ігор Вікторович Зосимов (далі - заявник).

2. Інтереси заявника представляла пані Н.М. Перестюк - юрист, яка практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляла на останніх етапах провадження виконувач обов’язків Урядового Уповноваженого пані О. Давидчук.

3. Заявник скаржився, зокрема, на те, що працівники міліції незаконно провели обшук в його офісі, автомобілі та гаражі; вилучили його майно та використали його як речовий доказ у кримінальному провадженні, в якому він не був стороною. Заявник також скаржився на надмірну тривалість провадження та на відсутність у нього ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку із зазначеними скаргами та щодо повернення його вилученого майна.

4. 02 січня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. У 1996 році заявник разом з дружиною започаткували сімейний бізнес, який включав, серед іншого, тиражування звуко-, відеозаписів і програмного забезпечення та торгівлю носіями інформації без запису. У якості офісу, в якому було встановлене устаткування для копіювання інформації, вони використовували квартиру матері заявника, що знаходилась на пр. П. у м. Києві.

A. Слідство за фактом стверджуваного порушення авторського права

6. 20 серпня 2002 року працівниками УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві (далі - працівники міліції) у присутності заявника та його дружини було проведено огляд офісу заявника, розташованого на пр. П.

7. Того ж дня працівниками міліції був проведений огляд гаража та автомобіля заявника.

8. У ході огляду працівниками міліції було вилучено сім комп’ютерів, шістдесят шість пристроїв для відтворення комп’ютерних програм на оптичних носіях інформації, принтер, модем, понад три тисячі оптичних носіїв інформації з записами, близько тридцяти тисяч оптичних носіїв інформації без запису та близько семи тисяч примірників поліграфічних обкладинок для компакт-дисків. Огляд був задокументований у трьох стандартних формах (по одній на кожний оглянутий об’єкт), які містили наступний попередньо заповнений друкований текст:

Акт огляду та вилучення

"Початок перевірки: _________ [год., хв.]

Кінець перевірки: ___________ [год., хв.]

Мною (нами), ___________ УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві в приміщенні __________ [місце] ... у громадянина ___________ [ім’я, адреса місця проживання, місце роботи особи, чиє майно було об’єктом вилучення] було оглянуто та вилучено наступне ___________ [перелік вилученої продукції].

Вилучена продукція буде знаходитись в УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві до вирішення питання по суті.

Акт складено в 2-х примірниках, прочитано. ...".

9. З актів вбачається, що огляд офісу розпочався о 19 год. 30 хв. та закінчився о 07 год. 30 хв. наступного ранку, 21 серпня 2002 року. Огляд інших приміщень проводився у той же час: автомобіль оглядався з 19 год. 30 хв. до 01 год. 34 хв., а гараж - з 22 год. 25 хв. до 23 год. 45 хв.

10. Згідно з твердженнями заявника, працівники міліції всю ніч допитували його, його дружину та членів їх великої родини, які знаходилися у приміщеннях. Питання стосувалися сімейного бізнесу заявника та дотримання авторського права під час використання програмного забезпечення у підприємницькій діяльності та діяльності, пов’язаній із тиражуванням.

11. 22 серпня 2002 року на сайті Міністерства внутрішніх справ було оприлюднене повідомлення, в якому стверджувалося, що працівниками столичного Управління по боротьбі з економічними злочинами:

"... було затримано злочинну групу з двох чоловік. Ці двоє влаштували в своєму офісі ціле підпільне виробництво. За допомогою комп’ютерної техніки вони тиражували CD-ROMи з різними програмами та іграми. …".

12. У повідомленні також містилася непідписана фотографія дружини заявника і перелік вилученого майна та стверджувалося, що вартість вилученого комп’ютерного обладнання складала 117000 грн (UAH).

13. 15 листопада 2002 року постановою слідчого СУ ГУМВС України в м. Києві О.К. було порушено кримінальну справу за фактом "порушення авторського права" за ознаками злочину, передбаченого ст. 176 ч. 1 Кримінального кодексу України, без зазначення підозрюваних. У постанові слідчий посилався на огляд офісу заявника та його дружини та вилучення 20 серпня 2002 року належного їм майна. Крім того, він зазначив, що було встановлено, що вони не укладали ліцензійної угоди з юридичною фірмою С., яка є офіційним представником корпорації "Майкрософт", чиє програмне забезпечення вони використовували під час ведення свого бізнесу, завдавши, таким чином, шкоди власнику авторських прав на програмне забезпечення.

14. 20 листопада 2002 року постановою слідчого О.К. вилучене у заявника та його дружини майно було долучене до справи в якості речових доказів та поміщене на збереження в УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві до вирішення питання згідно закону.

15. 21 листопада 2002 року Шевченківський районний суд м. Києва (далі - районний суд) ухвалив дві постанови про проведення обшуків за місцем проживання заявника та його дружини, встановивши, що вони підозрювалися у порушенні кримінального законодавства щодо захисту авторських прав.

16. 23 листопада 2002 року відповідно до зазначених постанов у цих квартирах були проведені обшуки. З матеріалів справи вбачається, що за результатами обшуків нічого вилучено не було.

17. Згідно із зауваженнями заявника, після цих обшуків та декількох допитів провадження у справі залишалося без руху, а працівники міліції не висували обвинувачень заявнику або будь-якій іншій особі.

18. Заявник неодноразово звертався до правоохоронних органів та до прокуратури із заявами про повернення вилученого майна. У різні дати (зокрема, 24 лютого 2003 року, 11 серпня 2003 року та 13 травня 2005 року) відповідні органи влади відмовляли у задоволенні його заяв, повідомляючи, що його вилучене майно є речовими доказами у кримінальній справі, що його утримання в розпорядженні органів влади було виправдано необхідністю проведення судових експертиз та що, в цілому, відповідно до статті 81 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК) долю майна буде вирішено при прийнятті остаточного рішення у справі.

19. Листом прокуратури м. Києва від 27 вересня 2004 року заявнику було відмовлено у задоволенні його заяви про направлення кримінальної справи, в рамках якої було вилучено його майно, до суду для вирішення питання про її закриття у зв’язку з закінченням строків давності. Прокуратурою було зазначено, зокрема, що з таких підстав підлягають закриттю лише кримінальні справи, у яких конкретній особі були пред’явлені обвинувачення.

20. Листом від 25 лютого 2005 року працівником СУ ГУМВС України в м. Києві заявнику було відмовлено у задоволенні його заяви про закриття кримінальної справи у зв’язку з відсутністю в діях складу злочину, оскільки закриття справи на цій підставі також передбачало встановлення обвинуваченого.

21. Листом від 04 квітня 2004 року, у відповідь на скаргу заявника щодо ненадання йому статусу у кримінальному провадженні, в якому, на його думку, він de facto розглядався в якості підозрюваного, працівником СУ ГУМВС України в м. Києві було повідомлено про відсутність підстав для порушення кримінальної справи щодо нього. Не було зібрано достатньо доказів незаконного тиражування ним матеріалів, захищених авторським правом, або розповсюдження контрафактної продукції.

22. Станом на березень 2006 року кримінальне провадження все ще тривало. Щодо заявника не здійснювалося жодних слідчих дій. Його майно залишалось у правоохоронних органів в якості речових доказів по справі.

23. У своїх подальших зауваженнях - останні листи від представника заявника та Уряду надійшли у березні та червні 2013 року, відповідно - сторони не надали відомостей про результат або статус вищезазначеного кримінального провадження та долю вилученого майна.

B. Скарги та позови заявника до правоохоронних органів

1. Провадження про спростування відомостей, що не відповідають дійсності та принижують честь, гідність та ділову репутацію

24. У невстановлену дату заявник і його дружина подали до суду позов до ГУВД МВС України в м. Києві про спростування відомостей, що не відповідають дійсності та принижують честь, гідність та ділову репутацію, у зв’язку з публікацією недостовірних відомостей щодо злочину на їхньому сайті (див. п. 11), вимагаючи спростування зазначеної інформації.

25. 27 жовтня 2003 року районний суд задовольнив позов.

26. З матеріалів справи вбачається, що це рішення не було оскаржене та набуло законної сили.

2. Скарга на дії працівників міліції

27. Постановою від 22 серпня 2003 року прокуратурою були залишені без задоволення вимоги заявника про порушення кримінальної справи щодо трьох працівників УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві, які приймали участь в огляді його офісу, автомобіля і гаража та вилучили його майно. У відповідній постанові було зазначено, зокрема, що працівники міліції проводили не "обшук", а "огляд" офісу заявника та інших приміщень. Огляд був законним, оскільки проводився у межах повноважень працівників міліції здійснювати оперативно-розшукові заходи з метою виявлення злочинів у розумінні Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" та за згодою заявника і його дружини.

28. 13 жовтня та 04 грудня 2003 року, відповідно, Печерський районний суд м. Києва та Апеляційний суд м. Києва (далі - Апеляційний суд) залишили скарги заявника на зазначену постанову без задоволення.

3. Цивільне провадження про повернення вилученого майна

29. У невстановлену дату заявник ініціював цивільне провадження у Шевченківському районному суді м. Києва, щоб повернути своє комп’ютерне устаткування, оптичні диски та інше майно, вилучене працівниками міліції.

30. 10 жовтня 2003 року суд виніс ухвалу про зупинення провадження у цій справі (див. пп. 13-23) до вирішення кримінальної справи, в рамках якої майно залишалось у правоохоронних органів.

4. Провадження за статтею 234 ЦПК

31. У квітні 2003 року заявник звернувся до районного суду зі скаргою на постанову слідчого управління ГУМВСУ у м. Києві. Посилаючись спочатку на статтю 248 Цивільного процесуального кодексу 1963 року , що діяв на той час, він стверджував, зокрема, що огляд його офісу, обшук і вилучення його майна у серпні 2002 року, а також порушення кримінальної справи 15 листопада 2002 року були незаконними.

32. У судовому засіданні заявник уточнив свої позовні вимоги. Посилаючись на статтю 234 КПК України (див. п. 46), він стверджував, що не було законних підстав для порушення кримінальної справи за фактом стверджуваного порушення авторського права. Він просив скасувати постанову слідчого від 15 листопада 2002 року (див. п. 13). У зв’язку з цим заявник стверджував, зокрема, що 20 та 21 серпня 2002 року працівники УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві провели незаконний обшук та вилучення майна без відповідної постанови суду або інших законних підстав для вчинення таких дій. Заявник стверджував, що не було жодних підстав підозрювати про скоєння злочину, виправдовуючи цим обшук та вилучення його майна; що, в порушення вимог чинного законодавства, дії проводилися у нічний час; що одні й ті ж самі особи були вказані понятими у всіх трьох місцях, в яких одночасно проводились обшуки; та що після порушення кримінальної справи він жодного разу не викликався для участі у будь-яких слідчих діях. Зазначена кримінальна справа була порушена безпідставно з метою позбавлення його можливості звернутися до суду із позовом про повернення вилученого майна та приховати незаконні дії працівників УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві.

33. 26 червня 2003 року районний суд встановив, що порушене у скарзі заявника питання регулюється статтею 234 КПК (не статтею 248 Цивільно-процесуального кодексу 1963 року ). Суд відмовив у задоволенні скарги та постановив, що заявник не мав процесуальних гарантій ініціювати таке провадження. Зокрема, оскаржувана кримінальна справа була порушена "за фактом", а не "щодо заявника" (див. п. 46, з посиланням на статтю 98 Кримінально-процесуального кодексу ), який не мав у цій справі ані статусу підозрюваного, ані статусу обвинуваченого. Відтак він не міг стверджувати про порушення своїх прав внаслідок порушення кримінальної справи. Щодо його скарг на стверджувані незаконні дії працівників міліції, згідно зі статтею 234 Кримінального процесуального кодексу, ці скарги можуть бути подані лише в рамках вищезазначеної кримінальної справи та мають бути розглянуті судом, що буде розглядати цю справу, або при попередньому розгляді справи, або при розгляді її по суті.

34. Заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, зокрема, що de facto він мав статус підозрюваного в зазначеному провадженні. Оскільки йому не було надано статус підозрюваного, він не міг належним чином захищати себе. Крім того, оскільки провадження штучно затягувалось, він був позбавлений можливості повернути своє вилучене майно до вирішення справи по суті.

35. 17 вересня 2003 року апеляційний суд скасував постанову районного суду та вирішив закрити провадження у справі. Як і суд першої інстанції, він встановив, що заявник не мав процесуальних гарантій ініціювати таке провадження, та що взагалі дії працівників міліції можуть бути оскаржені лише в суді, що розглядає кримінальну справу, після того, як було закінчене відповідне слідство та справу було передано до суду для розгляду по суті. За цих умов, замість відхилення скарг заявника щодо суті, необхідно було закрити провадження у справі.

36. Заявник подав касаційну скаргу.

37. 13 липня 2004 року Верховний Суд України скасував попередні рішення та направив справу до суду нижчої інстанції на новий розгляд. Суд зазначив, зокрема, що 30 січня 2003 року Конституційний суд України визнав неконституційними положення статті 234 КПК , які унеможливлювали окреме оскарження постанов органів досудового слідства про порушення кримінальної справи (див. п. 47). Зазначене рішення також передбачало, що суди мають приймати до розгляду скарги на інші процесуальні дії, рішення або бездіяльність органів досудового слідства, які можуть спричинити непоправні або грубі порушення конституційних прав фізичних осіб у випадку затримки судового розгляду. Верховний Суд також зазначив, що були достатні підстави вважати, що заявник зазнав значного впливу від кримінального провадження, що розглядається, зокрема, у зв’язку з обшуком його приміщень і вилученням та збереженням його майна. Суд зауважив, що, як видається, провадження безпідставно затягується, та надав вказівку суду нижчої інстанції перевірити, чи не вказує поведінка органів досудового слідства на приховані мотиви, спрямовані на прикриття власних незаконних дій.

38. 14 жовтня 2004 року районний суд задовольнив скаргу заявника та скасував постанову від 15 листопада 2002 року. Беручи до уваги підстави для винесення такої постанови, справу слід було порушувати щодо заявника, який de facto мав статус підозрюваного у порушенні авторського права. Порушення кримінальної справи "за фактом", а не щодо конкретної особи, було штучним і обмежувало процесуальні права заявника. Дії працівників міліції, які слугували підставою для порушення справи, були проведені з порушенням вимог процесуального законодавства, зокрема, безпідставним оглядом приміщення у нічний час за відсутності його власника (матері заявника), а також інших численних процесуальних порушень.

39. 03 листопада 2004 року прокуратура м. Києва оскаржила цю постанову.

40. 24 грудня 2004 року апеляційний суд скасував постанову районного суду та направив кримінальну справу за фактом умисного порушення авторського права для проведення подальшого слідства. Оцінюючи законність процесуальних дій, районний суд порушив питання допустимості доказів, яке може бути вирішене лише під час розгляду кримінальної справи по суті. Крім того апеляційний суд встановив, що порушення кримінальної справи "за фактом", а не "щодо заявника" не завдало невиправної шкоди конституційним правам заявника, яка вимагала б скасування відповідної постанови судом. Будь-які недоліки формулювання постанови про порушення кримінальної справи можуть бути виправлені шляхом відповідного реагування з боку органів прокуратури.

41. Заявник оскаржив цю ухвалу, стверджуючи, зокрема, що прийнявши до розгляду апеляційну скаргу прокуратури, апеляційний суд порушив процесуальні норми.

42. 25 липня 2005 року суддя Верховного Суду В.П. відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника, зазначивши, що до компетенції Верховного Суду не входить перегляд рішень апеляційного суду з зазначених питань, тільки якщо вони не стосуються справ, по яких закінчено провадження.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України 1996 року

43.Статтею 30 передбачено таке:

Стаття 30

"Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.".

B. Цивільний процесуальний кодекс України 1963 року

44. Відповідні положення Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, чинного на момент подій, узагальнені в ухвалі Суду щодо прийнятності у справі "Ульянов проти України" ((Ulyanov v. Ukraine), заява № 16472/04, від 5 жовтня 2010 року).

C. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі - КПК)

45. Відповідні положення статей 110, 177 та 179 КПК узагальнені у згаданій ухвалі Суду щодо прийнятності у справі "Ульянов проти України" (Ulyanov v. Ukraine).

46. Інші відповідні положення КПК передбачають таке:

Стаття 81.

Вирішення питання про речові докази

"Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи...".

Стаття 98.

Порядок порушення справи

"... Якщо на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, кримінальну справу повинно бути порушено щодо цієї особи. ...".

Стаття 180.

Час проведення обшуку і виїмки

"Обшуки і виїмки, крім невідкладних випадків, повинні провадитись удень.".

Стаття 234.

Оскарження дій слідчого

"Дії слідчого можуть бути оскаржені прокуророві...

Дії слідчого можуть бути оскаржені до суду.

Скарги на дії слідчого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом.".

D. Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року

47. Відповідні частини рішення передбачають таке:

"… Постанова про порушення кримінальної справи щодо певної особи, винесена з недодержанням вимог КПК України, ... може, ... завдати такої шкоди конституційним правам і свободам [цієї особи] внаслідок несвоєчасного судового контролю, що поновлення їх буде нездійсненим.

Унеможливлення розгляду судом скарги на постанову про порушення кримінальної справи щодо певної особи на стадії досудового слідства, [і] відкладення її перевірки судом на стадію попереднього розгляду кримінальної справи або на стадію розгляду її по суті, відстрочка судового контролю обмежують конституційне право людини на судовий захист, який є гарантією всіх [інших] прав і свобод людини і громадянина.

...

Скарги до суду на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи повинні розглядатися судом за чинним законодавством у порядку кримінального судочинства. При цьому суд, розглядаючи такі скарги на стадії досудового слідства, перевіряє наявність приводів і підстав для винесення зазначених постанов і не повинен розглядати та вирішувати заздалегідь ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінальної справи по суті, оскільки це буде порушенням конституційних засад правосуддя.

...

Конституційний Суд України

...

2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення … статті 234 … Кримінально-процесуального кодексу України , які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого … стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи…".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

48. Заявник скаржився на незаконне та свавільне проведення працівниками міліції обшуку в його офісі, автомобілі та гаражі. Він посилався на статтю 8 Конвенції, відповідні пункти якої передбачають таке:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

A. Прийнятність

49. Уряд стверджував про недотримання правила щодо подачі заяви у шестимісячний строк. На думку Уряду, цей строк почався з дати стверджуваного втручання (20 серпня 2002 року), оскільки на час подій не було ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарги заявника. Серед іншого, в ситуації заявника не було ефективного механізму, відповідно до якого він міг би вимагати відшкодування шкоди, завданої діями працівників міліції.

50. Заявник погодився з тим, що усі національні засоби юридичного захисту, якими він намагався скористатися, виявилися неефективними для його справи. Проте, на його думку, з самого початку не було очевидним, що його дії виявляться неефективними. Отже, заявнику не можна дорікати за спробу скористатися цими засобами. Щодо грошової компенсації, то це питання було для нього другорядним, оскільки його першочергова мета полягала у визнанні дій працівників міліції незаконними та знятті з себе будь-яких обвинувачень у вчиненні злочину.

51. Суд нагадує, що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції він може прийняти справу до розгляду тільки протягом шести місяців від дня ухвалення остаточного рішення та при вичерпанні всіх національних засобів юридичного захисту. У разі відсутності засобів юридичного захисту або їх неефективності, шестимісячний строк, у принципі, починається з дати вчинення оскаржуваної дії (див., серед інших джерел, рішення у справі "Володимир Поліщук і Світлана Поліщук проти України" (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine), заява № 12451/04, п. 38, від 30 вересня 2010 року). Якщо заявник намагався скористатися юридичним засобом захисту, який Суд вважає неналежним, витрачений для цього час не перериватиме перебіг шестимісячного строку, і в результаті заяву може бути відхилено як таку, що подана невчасно (див., серед інших джерел, згадану ухвалу про прийнятність у справі "Ульянов проти України" (Ulyanov v. Ukraine)). Проте, якщо заявник використовує існуючий засіб юридичного захисту і лише згодом дізнається про обставини, які обумовлюють його неефективність, у цілях пункту 1 статті 35 виправданим може бути відлік строку з дати, коли заявник вперше дізнався або міг дізнатися про такі обставини (див., зокрема, рішення у справі "Варнава та інші проти Туреччини" (Varnava and Others v. Turkey) [ВП], №№ 16064/90, 16065/90, 16066/90, 16068/90, 16069/90, 16070/90, 16071/90, 16072/90 і 16073/90, п. 157, ECHR 2009; рішення у справі "Волохи проти України" (Volokhy v. Ukraine), заява № 23543/02, п. 37, від 2 листопада 2006 року; і рішення у справі "Ратушна проти України" (Ratushna v. Ukraine), заява № 17318/06, п. 62, від 2 грудня 2010 року).

52. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що заява була подана у 2006 році, а стверджуване порушення прав заявника за статтею 8 Конвенції мало місце у 2002 році.

53. Заявник вжив ряд дій з метою отримання компенсації на національному рівні. Наприклад, його твердження, що стали основою скарги за статтею 8 Конвенції до цього Суду, були прийняті до розгляду національними судами відповідно до статті 234 Кримінально-процесуального кодексу 1960 року , який діяв на той час. З огляду на суперечливі позиції національних судів при розгляді цієї скарги, і, зокрема, на позицію Верховного Суду України, викладену в ухвалі від 13 липня 2004 року, та позицію районного суду, викладену в постанові від 14 жовтня 2004 року (див. пп. 37 і 38), Суд не може прийти до висновку, що заявник намагався скористатися явно неефективним засобом юридичного захисту (див., для порівняння та в якості протилежного прикладу, вищезгадану ухвалу про прийнятність у справі Ульянов (Ulyanov).

54. Суд також зазначає, що вищезгадані судові провадження потенційно могли призвести до скасування постанови про порушення кримінальної справи, в якій заявник вважав себе de facto підозрюваним, та визнання порушення його прав, що є невід’ємним елементом відшкодування у розумінні статті 35 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Чентро Еуропа 7 С.р.л. і Ді Стефано проти Італії" (Centro Europa 7 S.r.l. and Di Stefano v. Italy) [ВП], заява № 38433/09, пп. 83 та 88, ECHR 2012). З огляду на вищезазначене, та зважаючи на фактичний результат цих проваджень, Суд не вважає за потрібне розглядати аргумент Уряду щодо стверджуваної відсутності у заявника можливості отримати грошову компенсацію у цих або будь-яких інших провадженнях на національному рівні.

55. Відповідно Суд визнає, що заявник обґрунтовано порушив питання за статтею 8 на національному рівні, та що відповідні процесуальні дії не можуть бути підставою для негативного вирішення питання про прийнятність відповідної скарги за Конвенцією. Ця заява була подана 21 січня 2006 року, тобто протягом шести місяців після закінчення провадження на національному рівні 25 липня 2006 року (див. п. 42). Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо недотримання правила шестимісячного строку для подання заяви.