Це рішення стане остаточним відповідно до умов, визначених п. 2 статті 44 Конвенції Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Волохи проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення у нарадчій кімнаті 30 серпня та 9 жовтня 2006 року,

виносить таке рішення, яке було прийняте в той день:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 23543/02), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двома громадянами України - п. Ольгою Волох (далі - заявниця) та п. Михайлом Волохом (далі - заявник) 3 червня 2002 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. В.Лутковською з Міністерства юстиції.

3. 27 червня 2005 року Суд надіслав заяву на комунікацію до Уряду. Відповідно до п. 1 ст. 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви разом.

4. 1 квітня 2006 року ця справа була передана до новоствореної п'ятої секції (п. 5 та п. 1 правил 25 та 52 відповідно).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявники народились у 1933 та 1961 роках відповідно та проживають в м. Полтаві.

А. Накладення арешту на кореспонденцію заявників

6. У травні 1996 року Полтавське міське управління МВС України в Полтавській області (далі - ПМУ МВС України) порушило кримінальну справу відносно п. В. за ухилення від сплати податків. Пан В. є сином заявниці та братом заявника. 28 травня 1996 року відносно п. В. було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.

7. В зв'язку з неявкою пана В. на допит та відсутністю відомостей щодо місця його перебування 4 вересня 1996 року було винесено постанову про взяття п. В. під варту.

8. 6 серпня 1997 року слідчий ПМС МВС України виніс постанову про накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію заявників та її виїмку (далі - постанова про накладення арешту на кореспонденцію), обґрунтовуючи таку дію наступним:

"Приватний підприємець п. В. протягом періоду з 1 січня 1994 року по 1 січня 1996 року умисно не сплатив податки до державного бюджету у сумі 12 889 грн (1), спричинивши державі шкоду та втрати в особливо великих розмірах.

(1) 7045,09 доларів у 1996 році.

28 травня 1996 року відносно п. В. було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Але на виклик слідчого п. В. не з'явився, його місцезнаходження на даний час не відомо. 4 вересня 1996 року відносно п. В. було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

... про місце свого знаходження п. В. може повідомити свою матір та брата, використовуючи поштово-телеграфну кореспонденцію".

В постанові про накладення арешту на кореспонденцію не вказувався строк, на який накладався арешт.

9. 11 серпня 1997 року голова Жовтневого районного суду видав санкцію на накладення арешту. Заявники стверджували, що вони випадково дізнались про постанову в кінці 1998 року.

10. 4 травня 1998 року кримінальну справу, порушену проти п. В., було закрито в зв'язку із закінченням строків давності притягнення до відповідальності.

11. Відповідно до наданої заявниками інформації п. В. з'явився влітку 1998 року та зустрівся із слідчим, призначеним у його справі. Під час цієї зустрічі він дізнався про постанову про накладення арешту на кореспонденцію.

12. 28 травня 1999 року слідчий ПМС МВС України виніс постанову про зняття арешту з поштово-телеграфної кореспонденції заявників у зв'язку із закриттям кримінальної справи проти п. В. та відсутністю необхідності у подальшому перегляді кореспонденції заявників. Того ж дня голова Жовтневого районного суду санкціонував зняття арешту з поштово-телеграфної кореспонденції заявників.

13. Листом від 19 липня 1999 року прокуратура Полтавської області у відповідь на скаргу заявників повідомила, що постанова про накладення арешту на їх кореспонденцію була винесена на підставі закону і, таким чином, підстави для притягнення посадових осіб до відповідальності відсутні.

14. Відповідно до наданої Урядом інформації 14 листопада 1999 року місцезнаходження п. В. було встановлено в ході розслідування.

15. Листом від 6 січня 2000 року у відповідь на скаргу п. В. щодо кримінальної справи, порушеної проти нього, Генеральна прокуратура між іншим (inter alia) повідомила, що постанова про накладення арешту на кореспонденцію була необґрунтованою.

16. Листом від 1 лютого 2000 року заявницю було повідомлено, що 15 серпня 1997 року (відповідно до наданої Урядом інформації 15 вересня 1997 року) адресований їй лист було переглянуто співробітниками правоохоронних органів, але, оскільки він не містив інформації щодо місцезнаходження п. В., його не було вилучено, а було передано до заявниці.

Б. Провадження щодо компенсації

17. 20 січня 2000 року заявники звернулись до начальника ПМУ МВС України, вимагаючи відшкодування шкоди, завданої накладенням арешту на їх кореспонденцію.

18. Листом від 27 січня 2000 року начальник ПМУ МВС України повідомив заявника, що постанова про накладення арешту на кореспонденцію була законною і, таким чином, підстави для відшкодування шкоди відсутні.

19. Листом від 19 листопада 2000 року начальник ПМУ МВС України повідомив заявника, що виїмка кореспонденції відбувалась у відповідності із законом та, оскільки кримінальна справа, порушена відносно його брата, закрита за нереабілітуючими обставинами, заявник не має права на компенсацію.

20. Листом від 21 листопада 2000 року прокуратура Полтавської області повідомила заявника, що питання про відшкодування компенсації належить до компетенції судів.

21. 18 лютого 2000 року заявники звернулись до Ленінського районного суду м. Полтави з позовною заявою до ПМУ МВС України про відшкодування моральної шкоди, завданої винесенням постанови про накладення арешту на їх кореспонденцію. Обґрунтовуючи свої вимоги, заявники посилались на лист Генеральної прокуратури від 6 січня 2000 року, де зазначалось, що постанова про накладення арешту на кореспонденцію була необґрунтованою.

22. 11 жовтня 2001 року Ленінський районний суд відмовив заявникам у задоволенні їх позовних вимог. Суд встановив, що постанова про накладення арешту на кореспонденцію заявників була законною та обґрунтованою і що кримінальну справу відносно п. В. було закрито за нереабілітуючих обставин. Крім того, заявники не довели, що вони зазнали моральної шкоди внаслідок перегляду їх кореспонденції. Суд вирішив, що вимоги заявників були необґрунтовані і що лист Генеральної прокуратури від 6 січня 2000 року не може бути підставою для присудження заявникам будь-якої компенсації. Таким чином, суд відхилив позовні вимоги заявників.

23. 8 січня 2002 року апеляційний суд Полтавської області залишив рішення суду першої інстанції без змін.

24. 9 лютого 2004 року колегія з трьох суддів Верховного Суду України відмовила в задоволенні касаційних скарг заявників.

II. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Конституція України

25. Відповідні положення Конституції України (вперше опублікована у друкованому виданні "Відомості Верховної Ради" від 23 липня 1996 року, N 30) передбачають наступне:

Стаття 31

"Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо".

Стаття 55

"Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

... Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань".

Стаття 56

"Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень".

Глава XV

Перехідні положення

"13. Протягом п'яти років після набуття чинності цією Конституцією зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи".

Б. Кримінально-процесуальний кодекс України

26. Стаття 187 кодексу у редакції від 16 квітня 1984 року, яка була чинна в період, який розглядається (відповідний закон про внесення змін вперше було опубліковано у друкованому виданні "Верховна Рада Української РСР", 1984 року, N 18), передбачала наступне:

Накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах

"Накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах може провадитись тільки з санкції прокурора або його заступника чи за постановою суду.

Про накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію і виїмку її слідчий складає постанову. У цій постанові слідчий пропонує поштово-телеграфній установі затримувати зазначену в постанові кореспонденцію і надсилати йому про це відповідні повідомлення. Виїмка кореспонденції проводиться в присутності двох представників поштово-телеграфної установи, про що складається протокол.

Накладення арешту на кореспонденцію скасовується постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба".

(Ця стаття була суттєво змінена у червні 2001 року)

В. Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року

27. Відповідні положення Закону (вперше опублікований у офіційному виданні "Голос України", від 27 березня 1992 року, N 56) передбачали наступне:

Стаття 6 Підстави для проведення оперативно-розшукової діяльності

"Підставами для проведення оперативно-розшукової діяльності є:

1) наявність достатньої інформації ... про:

- осіб, які готують або вчинили злочин;

- осіб, які переховуються від органів розслідування, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання;...

Забороняється приймати рішення про проведення оперативно-розшукових заходів при відсутності підстав, передбачених у цій статті".

Стаття 8 Права підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність

"Оперативним підрозділам для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності... надається право:

10) контролювати шляхом відбору за окремими ознаками телеграфно-поштові відправлення;..."

Стаття 9 Гарантії законності під час здійснення оперативно-розшукової діяльності

"...Під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб.

Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватись лише за рішенням суду щодо... у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства. ...

При застосуванні оперативно-розшукових заходів працівники оперативних підрозділів зобов'язані враховувати їх відповідність ступеню суспільної небезпеки злочинних посягань та загрозі інтересам суспільства і держави.

У випадках порушення прав і свобод людини або юридичних осіб... Міністерство внутрішніх справ України... зобов'язані невідкладно поновити порушені права і відшкодувати заподіяні матеріальні та моральні збитки в повному обсязі".

Г. Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 року

28. Відповідні положення Закону (вперше опублікований у друкованому виданні "Відомості Верховної Ради України" від 3 січня 1995 року, N 1), передбачали наступне:

Стаття 1

"Відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:

... 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів..."

Стаття 2

"Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:

постановлення виправдувального вироку суду;

закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті;

закриття справи про адміністративне правопорушення".

Стаття З

"У наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються):

5) моральна шкода".

Стаття 4

"... Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру".

29. Заявники скаржились на порушення їх прав на повагу до кореспонденції, що гарантується статтею 8 Конвенції. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, заявники стверджували, що вони не мали ефективних засобів захисту для визнання втручання у їх права незаконним та отримання компенсації. Цими положеннями у відповідній частині передбачають наступне:

Стаття 8

"1. Кожен має право на повагу до... своєї кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

I. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

А. Попередні заперечення Уряду

30. Уряд надав попередні зауваження щодо невичерпання заявниками національних засобів захисту відносно періоду з 4 травня 1998 до 4 травня 1999 років. Він стверджував, що провадження, розпочате заявниками щодо відшкодування шкоди, відносилось тільки до періоду з 6 серпня 1997 року до 4 травня 1998 року, оскільки заявники скаржились не тільки щодо незаконності постанови про накладення арешту на їх кореспонденцію, а й щодо незаконності порушення кримінальної справи, в межах провадження якої і було винесено постанову.

31. Заявники не погодились з цим твердженням.

32. Суд повторює, що Уряд, висловлюючи заперечення щодо вичерпання засобів захисту, має довести Суду, що засіб захисту у відповідний час був ефективним як з теоретичного, так і з практичного погляду, тобто що він був доступним та таким, що може забезпечити відшкодування шкоди, про яку заявляє заявник, і запропонувати розумні перспективи досягнення успіху (див. рішення у справі Selmouni v. France, N 25803/94, п. 76, ЄСПЛ 1999-V).

33. Суд зауважує, що у цій справі Уряд стверджує, що скарги заявників, подані до судових органів, стосувались тільки частини, а не всього періоду, протягом якого діяла постанова про накладення арешту на кореспонденцію. Уряд не навів жодного іншого засобу захисту, окрім того, який був використаний заявниками.

34. На думку Суду, ефективність останнього засобу захисту доцільніше розглядати за статтею 13 Конвенції, на яку посилались заявники.

Б. Відповідність правилу ratione temporis

35. Суд зауважує, що постанова про накладення арешту на кореспонденцію була винесена 6 серпня 1997 року і, таким чином, не підпадає під його юрисдикцію ratione temporis. Проте основний період дії цієї постанови припадав на період після 11 вересня 1997 року, дати набрання Конвенцією чинності для України. Однак Суд, оцінюючи, чи відповідало втручання у право заявників на повагу до кореспонденції вимогам п. 2 статті 8 Конвенції, буде приймати до уваги події, які передували зазначеній даті, включаючи постанову про накладення арешту на кореспонденцію.