Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Бєляєв та Дігтяр проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (<…>), Голова,

Елізабет Фура (<…>),

Карел Юнгвірт (<…>),

Марк Віллігер (<…>),

Енн Пауер-Форд (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Андре Потоцький (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 24 січня 2012 року

постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:

1. Справу було розпочато за двома заявами (№№ 16984/04 та 9947/05), які 20 квітня 2004 року та 20 серпня 2004 року відповідно подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) два громадяни України - пан Михайло Ігорович Бєляєв (далі - перший заявник) та пан Олександр Володимирович Дігтяр (далі - другий заявник).

2. Заявників, яким було надано юридичну допомогу, представляла пані Р. Овчиннікова - юрист, що практикує у м. Конотопі. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені - пан Ю. Зайцев та пані В. Лутковська.

3. Заявники стверджували, зокрема, що умови їхнього попереднього ув’язнення не відповідали статті 3 Конвенції, що їхнє право на кореспонденцію було порушено всупереч статті 8 Конвенції та що всупереч статті 34 Конвенції їм перешкоджали листуватись із Судом.

4. 12 січня 2010 року Суд оголосив заяви частково неприйнятними та вирішив повідомити про них Уряд. Було також вирішено розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно (пункт 1 статті 29).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявники народилися у 1981 та 1979 роках відповідно та у цей час відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

А. Попереднє ув’язнення заявників

6. Другий заявник тримався у Сумському слідчому ізоляторі № 25 (далі - Сумський СІЗО) з 6 лютого 2001 року до 28 серпня 2004 року, за винятком періоду між 24 липня 2002 року та 12 серпня 2002 року, коли його було переведено в іншу установу попереднього ув’язнення.

7. Перший заявник тримався у Сумському СІЗО з 4 квітня 2002 року до 28 серпня 2004 року, за винятком періоду між 30 серпня 2003 року та 17 вересня 2003 року, коли його було переведено в іншу установу попереднього ув’язнення.

8. 28 серпня 2004 року обидва заявники були переведені до Роменської виправної колонії № 65 для відбування покарання.

1. Листування заявників під час їхнього попереднього ув’язнення

9. 29 січня та 1 липня 2003 року, а також 27 січня 2004 року другий заявник намагався відіслати листи до Суду через канцелярію Сумського СІЗО.

10. 26 листопада 2003 року, а також 2 та 9 лютого 2004 року перший заявник намагався відіслати листи до Суду через канцелярію Сумського СІЗО.

11. Згідно з твердженнями заявників, зазначені листи були прочитані працівниками Сумського СІЗО та до Суду надіслані не були.

12. У той самий спосіб заявники намагалися відіслати листи до інших міжнародних організацій - таких як Комісар Ради Європи з прав людини, Управління Верховного комісара з прав людини, Комітет ООН з прав людини, Комісія ООН з прав людини та Комітет ООН проти катувань.

13. Зазначені листи, як стверджувалося, також перевірялися працівниками Сумського СІЗО та не були відіслані адресатам.

2. Умови попереднього ув’язнення заявників

14. Згідно з твердженнями заявників, умови тримання їх під вартою у Сумському СІЗО були незадовільними. Заявники трималися разом в різних камерах площею 4,5 кв. м з урахуванням санітарного вузла, який займав площу 1,2 кв. м. Отже, житлова площа камери на обох заявників складала тільки 3,3 кв. м, тобто 1,65 кв. м на заявника.

15. Камери були темні, брудні, холодні взимку та спекотні влітку, наслідком чого були різні захворювання. Протягом щонайменше двох років було відсутнє постачання гарячої води. Зимове взуття не надавалося, хоча ув'язненим не дозволялося носити своє власне взуття. Внаслідок цього взимку заявники не могли скористатися своїм правом на прогулянку на свіжому повітрі. Їхня постільна білизна складалася тільки з простирадла. Заявникам не надавалося жодної медичної допомоги у зв’язку з їхніми захворюваннями серця, при цьому зберігання та вживання ліків у камері було заборонено.

16. Заявники скаржилися до національних органів на побутові умови їхнього тримання у Сумському СІЗО. Зокрема, 16 січня, 14 червня та 25 липня 2004 року відповідні скарги передавалися працівникам Сумського СІЗО для подальшого направлення їх до державних органів.

17. Згідно з твердженнями Уряду, камери, в яких трималися заявники, мали площу 5 кв. м та були обладнані необхідними меблями. В кожній камері було вікно, санітарний вузол та вмивальник. Взимку температура була щонайменше 18 °С. Водопостачання, система освітлення та санітарні умови також були належними. Душ можна було приймати раз на тиждень. Одяг осіб, що трималися під вартою, та постільна білизна регулярно мінялися. На підтвердження свого викладу фактів Уряд надіслав звіти, складені у 2010 році особами, відповідальними за експлуатацію вищезазначеної установи.

18. Щодо медичного обслуговування Уряд стверджував, що протягом тримання у Сумському СІЗО перший заявник проходив медичний огляд тридцять один раз, а другий заявник - сорок шість разів. Заявникам регулярно робилася флюорографія для встановлення наявності будь-яких захворювань легень, та надавалося відповідне лікування. Вони також проходили психіатричні огляди. Протягом тримання другого заявника у Сумському СІЗО йому було діагностовано гастрит та надано відповідне лікування. Заявники не подавали жодних скарг щодо стану здоров’я або щодо недостатності медичної допомоги, яка надавалась медико-санітарною частиною вищезазначеної установи. На підтвердження своїх тверджень Уряд надав копії історій хвороб заявників та звіт начальника Сумського СІЗО щодо режиму надання медичної допомоги особам, що тримаються у вищезазначеній установі.

B. Листування другого заявника протягом його ув’язнення в Роменській виправній колонії

19. Під час свого перебування в Роменській виправній колонії другий заявник намагався переслати низку листів, у тому числі таким адресатам:

(i) Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини (листи від 20 грудня 2004 року, 5 січня та 14 лютого 2005 року);

(ii) Генеральній прокуратурі України (листи від 25 жовтня 2004 року, 14 лютого та 14 липня 2005 року);

(iii) Координаційному комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України (листи від 25 жовтня 2004 року та 4 січня 2005 року);

(iv) Європейському суду з прав людини (лист від 26 липня 2005 року); та

(v) Комісару Ради Європи з прав людини (лист від 26 липня 2005 року).

Згідно з твердженнями другого заявника, вищезазначені листи були прочитані працівниками Роменської виправної колонії та повернуті йому.

C. Спроба першого заявника відкликати свою заяву

20. Листом від 12 серпня 2009 року заявник повідомив Суд про те, що він бажає, щоб розгляд його заяви був припинений, стверджуючи, що кошти, які він мав сплатити потерпілим від вчинених ним злочинів, були сплачені державою.

21. Листом від 14 вересня 2009 року заявник повідомив Суд про те, що питання його заборгованості потерпілим від злочинів не було вирішено державою, та коли він просив Суд припинити розгляд його заяви, він був введений в оману державними органами. Отже, він просив Суд не брати до уваги лист від 12 серпня 2009 року та наполягав на продовженні провадження.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Закон України "Про попереднє ув’язнення" від 30 червня 1993 року (у редакції станом на час подій)

22. Статтею 13 Закону, inter alia, передбачалося, що особи, взяті під варту, можуть листуватися з родичами, іншими громадянами та юридичними особами з письмового дозволу органу, в провадженні якого знаходиться їхня кримінальна справа.

Від адміністрації місця попереднього ув’язнення вимагалося переглядати всю кореспонденцію осіб, взятих під варту, за винятком листів до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або прокуратури.

Якщо лист стосувався провадження у кримінальній справі цієї особи, що тримається під вартою, його потрібно було переслати органу, в провадженні якого знаходиться справа. Листи, в яких містилися відомості, розголошення яких могло перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, не повинні були надсилатися за належністю, а передаватися на розгляд органу, в провадженні якого знаходиться справа. Про це повинні були сповіщатися особа, яка перебуває під вартою, та прокурор.

Якщо лист не був пов’язаний з провадженням у кримінальній справі особи, взятої під варту, адміністрація місця попереднього ув’язнення повинна була розглянути його або надіслати за належністю.

B. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року (у формулюванні на час подій)

23. Статтею 113 вищезазначеного Кодексу передбачалося, inter alia, що кореспонденція, яку одержують і надсилають засуджені, підлягає перегляду. Листи на адресу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або прокуратури перегляду не підлягають.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

24. Заявники скаржилися на побутові умови їхнього попереднього ув’язнення та на ненадання медичної допомоги у Сумському СІЗО. Вони посилались на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

25. Уряд стверджував, що заявники не вичерпали національні засоби юридичного захисту щодо своїх скарг за статтею 3 Конвенції. Зокрема, вони повинні були подати ці скарги прокурору та до суду.

26. Щодо стверджуваного ненадання медичної допомоги Уряд заявляв, що заявники ніколи не скаржилися до медико-санітарної частини СІЗО на неадекватність їхнього медичного лікування. Крім того, матеріали справи свідчать, що вони регулярно та відповідним чином оглядалися лікарями та, коли це було необхідно, їм надавали потрібну медичну допомогу. Отже, Уряд вважав, що цей аспект скарг заявників є явно необґрунтованим.

27. Заявники стверджували, що вони достатньо зверталися до державних органів та що їхні скарги належним чином обґрунтовані.

2. Оцінка Суду

28. Що стосується стверджуваного ненадання медичної допомоги, Суд зазначає, що немає підстав вважати, що заявники будь-коли скаржилися медичному персоналу установи попереднього ув'язнення та просили надати їм медичну допомогу. Твердження заявників про те, що їхнє медичне обслуговування було неналежним, не підтверджується будь-якою фактичною інформацією. У той же час матеріали, надані Урядом, свідчать, що заявники проходили регулярні медичні огляди та немає будь-яких ознак недоліків у роботі медико-санітарної частини СІЗО, які б дали підстави для порушення питання за статтею 3 Конвенції (див. також рішення у справах "Вергельський проти України" (Vergelskyy v. Ukraine), заява № 19312/06, пп. 89-91, від 12 березня 2009 року, та "Знайкін проти України" (Znaykin v. Ukraine), заява № 37538/05, п. 41, від 7 жовтня 2010 року). Отже, Суд відхиляє цей аспект справи як явно необґрунтований згідно з підпунктом "a" пункту 3 і пунктом 4 статті 35 Конвенції.

29. Суд також зазначає, що скарги заявників щодо побутових умов попереднього ув’язнення у Сумському СІЗО стосуються періодів, які переривалися періодами їхнього тримання в іншій установі. Отже, Суд вважає, що період тримання під вартою першого заявника до 17 вересня 2003 року та період тримання під вартою другого заявника до 12 серпня 2002 року виходять за межі шестимісячного строку, протягом якого заявник повинен подати скаргу (див., наприклад, рішення від 19 лютого 2009 року у справі "Маленко проти України" (Malenko v. Ukraine), заява № 18660/03, п. 40).

30. Що стосується аргументу Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами на побутові умови тримання заявника під вартою, Суд зазначає, що подібні заперечення були відхилені Судом у низці випадків, коли він встановлював, що такі скарги вказують на існування у національній пенітенціарній системі проблем системного характеру (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності від 18 вересня 2001 року у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99; рішення у справах "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 69-71, від 28 березня 2006 року; "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, п. 86, від 10 грудня 2009 року, та вищезазначене рішення у справі "Знайкін проти України" (Znaykin v. Ukraine), п. 43).

31. У цій справі Суд вважає, що питання, порушені заявниками у цьому контексті, також мають системний характер. Суд зауважує, що державним органам було добре відомо про становище заявників, зокрема, враховуючи той факт, що вони вже зверталися зі скаргою до них з цього приводу (див. пункт 16). Відповідно Суд не може дорікати заявникам за те, що вони не скористалися національними засобами юридичного захисту, про які згадував Уряд, та відхиляє його заперечення у цьому відношенні.

32. Суд також зазначає, що скарги стосовно неналежних побутових умов тримання під вартою не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

33. Заявники стверджували, що побутові умови їхнього тримання під вартою у Сумському СІЗО були неадекватними. Вони ставили під сумнів документи, надані Урядом на спростування їхніх тверджень, зазначаючи, що вони були складені працівниками, відповідальними за експлуатацію вищезазначеної установи.

34. Уряд стверджував, що побутові умови тримання заявників під вартою у вищезазначеній установі були адекватними, ґрунтуючись при цьому на своєму викладі фактів.

35. Суд повторює, що жорстоке поводження підпадає під дію статті 3 Конвенції лише у разі, якщо досягнуто певного мінімального рівня жорстокості. Страждання і приниження у будь-якому випадку мають перевищити той рівень страждань і приниження, який є невід’ємним складником певної форми легітимного поводження чи покарання. Заходи, які позбавляють особу свободи, часто можуть містити такий складник. Згідно із зазначеним положенням держава повинна забезпечувати відповідність умов тримання особи під вартою принципові поваги до людської гідності, з тим, щоб характер і спосіб застосування такого заходу не піддавали її стресу чи випробуванням, інтенсивність яких перевищує той неминучий рівень страждань, що завжди є невід’ємним складником тримання під вартою, і щоб з урахуванням практичних вимог ув’язнення належним чином забезпечувалися охорона здоров’я такої особи та її благополуччя (див. рішення від 20 травня 2010 року у справі "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, пп. 56 та 57 з подальшими посиланнями).

36. У випадках, коли тільки Уряд держави-відповідача має доступ до інформації, яка здатна чітко підтвердити або спростувати твердження, висунуті за статтею 3 Конвенції, ненадання Урядом такої інформації без задовільного пояснення може призвести до висновку щодо обґрунтованості тверджень заявника (див. рішення від 6 квітня 2004 року у справі "Ахмет Озкан та інші проти Туреччини" (<…>), заява № 21689/93, п. 426). У таких випадках Суд зосереджується на оцінці наданих йому фактів, які Уряд держави-відповідача або визнав, або не спростував, не намагаючись при цьому встановити достовірність всіх тверджень без винятку.

37. У цій справі заявники стверджували, що вони тримались у камері площею 4,5 кв. м, санітарний вузол в якій займав 1,2 кв. м. Отже, загального житлового простору в ній залишалось тільки 3,3 кв. м або 1,65 кв. м житлового простору на заявника. Уряд стверджував, що заявники трималися у камерах площею 5 кв. м, не вказуючи при цьому, окремо або разом. За відсутності більш точних відомостей з боку Уряду Суд схильний від дати перевагу поясненням заявників з цього питання та доходить висновку, що навіть якщо припустити, що камери мали площу 5 кв. м, як стверджувалося Урядом, житловий простір, частину якого займав санітарний вузол, був надто малим у перерахунку на одного заявника, щоб відповідати стандартам, що визнаються Судом (див., наприклад, рішення у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, п. 97, ECHR 2002-VI, та зазначене вище рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), п. 47, від 28 березня 2006 року).

38. Суд також зазначає, що документи, надані Урядом, що описують інші побутові умови тримання заявників під вартою, були складені працівниками, відповідальними за утримання зазначеної установи попереднього ув’язнення, отже, могли необ’єктивно відображати дійсний стан справ у вищезазначеній установі. Крім того, зазначені документи були складені у 2010 році, в той час як період, якого стосуються скарги, припадає на 2002-2004 роки. Отже, Суд не може виключати, що твердження заявників щодо неадекватності систем освітлення, опалення та водопостачання, незадовільного забезпечення одягом та постільною білизною, а також невідповідних санітарних умов ґрунтувалися на дійсних обставинах їхнього тримання під вартою. Ці твердження узгоджуються з цілою низкою справ проти України, в яких порушуються питання умов тримання під вартою в українських установах попереднього ув’язнення (див., наприклад, рішення у справах "Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, пп. 86-88, ECHR 2005-II (витяги); "Двойних проти України" (Dvoynykh v. Ukraine), заява № 72277/01, пп. 64-69, від 12 жовтня 2006 року; "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пп. 84-89, від 25 жовтня 2007 року; вищезазначені рішення у справах "Маленко проти України" (Malenko v. Ukraine), п. 52; "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), пп. 98-100; "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), пп. 58-61; рішення від 20 травня 2010 року у справі "Похлєбін проти України" (Pokhlebin V. Ukraine), заява № 35581/06, пп. 48-52, та вищезазначене рішення у справі "Знайкін проти України" (Znaykin v. Ukraine), пп. 49-53).