Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Іззетов проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (<…>), Голова,

Елізабет Фура (<…>),

Карел Юнгвірт (<…>),

Марк Віллігер (<…>),

Ізабель Берро-Лефевр (<…>),

Енн Пауер (<…>), судді,

Михайло Буроменський (<…>), суддя ad hoc,

а також Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції, після обговорення за зачиненими дверима 23 серпня

2011 року

постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:

1. Справу було розпочато за заявою (заява № 23136/04), яку 22 червня 2004 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України пан Рефат Хайрійович Іззетов (далі - заявник).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев з Міністерства юстиції України.

3. Заявник стверджував, зокрема, що умови його попереднього ув'язнення були принижуючими, що він тримався під вартою незаконно та що тримання його під вартою та судовий розгляд його кримінальної справи були надмірно тривалими.

4. 24 вересня 2009 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити Уряд про заяву. Було також вирішено розглянути питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно (пункт 1 статті 29 Конвенції).

5. Пані Г. Юдківська, суддя, обрана від України, не могла брати участь у розгляді справи (правило 28 Регламенту Суду). Голова палати вирішив призначити в якості судді ad hoc пана Михайла Буроменського (підпункт "b" пункту 1 правила 29).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1971 році та проживає у с. Трудолюбове, Автономна Республіка Крим (далі - АРК).

А. Тримання заявника під вартою та кримінальне провадження щодо нього

7. 28 листопада 1998 року було порушено кримінальну справу (№ 91241) за фактом вимагання грошей у сім'ї І.

8. 2 серпня 1999 року заявника - на той час працівника міліції - було затримано за підозрою у співучасті у вчиненні зазначеного злочину.

9. 5 серпня 1999 року заявнику було пред'явлено обвинувачення у вчиненні розбійного нападу на сім'ю І., хоча офіційно справи про розбійний напад порушено не було, а справу про вимагання не було офіційно закрито. Того ж дня прокурор АРК постановив тримати заявника під вартою строком на два місяці.

10. 7 жовтня 1999 року прокуратура АРК продовжила тримання заявника під вартою ще на три місяці, посилаючись на потребу здійснити додаткові слідчі дії.

11. 2 січня 2000 року прокуратура АРК продовжила тримання заявника під вартою ще на один місяць.

12. 27 січня 2000 року Генеральна прокуратура України продовжила тримання заявника під вартою ще на шість місяців. Постанова стосувалася продовження строку тримання під вартою тринадцяти осіб, включаючи заявника, з посиланням на іншу справу (№ 8229), яка стосувалася розбійних нападів та організації банди паном С.П. - іншим працівником міліції. На той час заявник не мав офіційного процесуального статусу у цій, останній, справі.

13. 20 березня 2000 року справа № 91241 та справа № 8229 були об'єднані.

14. 19 травня 2000 року прокуратура АРК відмовила у задоволенні клопотання заявника про звільнення, посилаючись на потребу здійснити додаткові слідчі дії.

15. Протягом досудового слідства слідчі органи допитали близько 120 свідків з приводу приблизно тридцяти чотирьох епізодів вчинення злочинів, здійснили близько двадцяти відтворень обстановки та обставин події та призначили проведення великої кількості експертиз.

16. 20 липня 2000 року досудове слідство було завершене, та справу заявника і вісімнадцяти інших осіб, яким інкримінувалась участь у банді, було передано до Верховного Суду Автономної Республіки Крим (зрештою перейменований на апеляційний суд АРК, далі - апеляційний суд АРК).

17. 4 травня 2001 року після ознайомлення підсудних з матеріалами справи та завершення інших процесуальних формальностей апеляційний суд АРК провів розпорядче засідання у справі та призначив розгляд справи по суті на 5 червня 2001 року.

18. Провівши між червнем та груднем 2001 року близько вісімнадцяти засідань, апеляційний суд АРК відклав розгляд справи у зв'язку з клопотанням одного з підсудних про здійснення запису засідань, для чого на той момент не було технічних можливостей.

19. 15 травня 2002 року апеляційний суд АРК продовжив розгляд справи та до 22 травня 2004 року провів близько 150 засідань.

20. Згідно зі словами заявника, епізод, в якому його було обвинувачено (розбійний напад на сім'ю І.), розглядався судом тільки у лютому 2003 року впродовж п'яти засідань.

21. Декілька разів на стадії розгляду справи судом заявник безуспішно намагався домогтися порушення кримінальної справи щодо слідчого Д., стверджуючи, що вона порушила його право на здійснення свого захисту особисто, приховавши той факт, що вона призначила проведення десяти експертиз у справі, результати яких стали йому відомі тільки після закінчення досудового слідства.

22. У невизначену дату заявник також намагався особисто домогтися порушення кримінальної справи щодо слідчих органів за незаконне тримання його під вартою. Зокрема, під час затримання вони, як стверджувалося, не взяли до уваги його серйозне захворювання (плеврит); в межах справи про вимагання грошей пред'явили йому обвинувачення у розбійному нападі та продовжили строк його тримання під вартою у рамках справи, в якій він на той час не мав процесуального статусу.

23. 8 листопада 2002 року прокуратура АРК відмовила у порушенні кримінальної справи, встановивши, проте, що слідчий Ч., який на час подій здійснював розслідування справи, порушив статті 26 та 156 Кримінально-процесуального кодексу України під час розслідування справи. Зокрема, він був зобов'язаний об'єднати справи до продовження строку тримання під вартою.

24. Декілька разів під час судового провадження заявник клопотав про звільнення його з-під варти у зв'язку зі стверджуваною незаконністю постанов щодо тримання його під вартою, постановлених протягом досудового слідства. Апеляційний суд АРК відмовив у задоволенні його клопотань, зазначивши, що на час подій усі недоліки у розслідуванні справи, якщо такі мали місце, були виправлені, а серйозність обвинувачень, пред'явлених заявнику, виключала можливість звільнення його з-під варти.

25. 17 листопада 2004 року апеляційний суд АРК оголосив свій вирок (обсягом приблизно 200 сторінок), яким заявника було визнано винним в участі у банді та у розбійному нападі на сім'ю І. та призначено йому покарання у вигляді шести з половиною років позбавлення волі.

26. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що суд першої інстанції неправильно оцінив факти та застосував законодавство, а також не викликав свідка, запропонованого заявником. Як стверджувалося, заявник клопотав, щоб у касаційному провадженні його представляло громадське об'єднання студентів-юристів "Юстіс". У задоволенні цього клопотання було відмовлено.

27. 2 лютого 2006 року заявника було звільнено, оскільки строк позбавлення його волі закінчився.

28. 16 березня 2006 року Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника.

В. Умови тримання заявника під вартою

29. Після затримання 2 серпня 1999 року заявника було поміщено в Ізолятор тимчасового тримання Сакського міського відділу ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим (далі - ІТТ). Згідно зі словами заявника, його тримали в одній камері з рецидивістами, незважаючи на те, що він був працівником міліції. Також він не отримував медичної допомоги у зв'язку з його серйозним захворюванням (плеврит).

30. 9 серпня 1999 року заявника було переведено до Сімферопольського слідчого ізолятора № 15 (далі - СІЗО), де він залишався до звільнення у лютому 2006 року.

31. Згідно зі словами заявника, камери у СІЗО були надзвичайно переповнені, оскільки на одного затриманого у камері припадало від 1,5 до 1,9 квадратних метрів простору. Затримані перебували у своїх камерах більшу частину дня. Серед затриманих були поширені туберкульоз та інші інфекційні захворювання. Загалом у СІЗО було близько 230 камер та тільки двадцять чотири прогулянкові дворики, що унеможливлювало регулярні прогулянки на свіжому повітрі для кожного затриманого. Санвузли були у неналежному стані, аби затримані могли підтримувати чистоту.

32. Уряд стверджував, що протягом тримання під вартою заявник тримався у семи різних камерах, розрахованих на тримання до десяти осіб. Житловий простір на особу складав від 1,2 до 3,6 квадратних метрів. Певний проміжок часу заявник тримався в одиночній камері площею 8,2 квадратних метри. Кожна з камер мала вікно, яке забезпечувало доступ свіжого повітря та сонячного світла. Усі камери були обладнані примусовою вентиляцією, системою водопостачання та каналізації, столом, стільцями, металевою шафою для зберігання продуктів харчування та радіоточкою. Камери були обладнані системою центрального опалення. Увечері камери освітлювалися електричною лампою, що дозволяла затриманим вільно читати і писати без шкоди для зору. Кожна камера мала відгороджений санітарний вузол, і щоранку затриманим видавався дезінфекційний розчин для прибирання. Також затриманим за державний кошт видавалася постільна білизна; раз на тиждень вони мали можливість митися. Щоденно затриманих виводили у дворики СІЗО на прогулянку тривалістю одна година, де вони мали можливість займатися спортивними вправами, оскільки дворики були обладнані спортивним інвентарем.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

33. Відповідні положення національного законодавства наведено у рішенні від 6 листопада 2008 року у справі "Єлоєв проти України" (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, п. 35.

34. Відповідні положення Доповіді Європейського комітету із запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню та покаранню можуть бути знайдені у рішенні від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України" (Dvoynykh v. Ukraine), заява № 72277/01, пп. 39-40).

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

35. Заявник скаржився, що умови тримання його під вартою у Сімферопольському СІЗО № 15 не відповідали статті 3 Конвенції. Зазначене положення передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

А. Прийнятність

36. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту щодо вищезазначеної скарги. Зокрема, він міг ініціювати провадження у національних судах трьох інстанцій (у цьому відношенні Уряд посилався на статтю 55 Конституції України, статтю 248-1 Цивільного процесуального кодексу України та на статтю 2 Кодексу адміністративного судочинства) або звернутися до прокуратури. Уряд також стверджував, що у будь-якому випадку скарги заявника були загальними, нечіткими та необґрунтованими.

37. Заявник не погодився. Він стверджував, що умови його тримання під вартою були принижуючими з огляду на переповненість камер, антисанітарні умови та відсутність можливості для прогулянок, а також, що державні органи були добре обізнані про його ситуацію та не вжили будь-яких дій для її виправлення.

38. Суд зауважує, що він вже неодноразово відхиляв аргументи щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, подібні до тих, що були наведені Урядом у цій справі, у справах, в яких скарги стосувалися проблем системного характеру у національній пенітенціарній системі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, від 18 вересня 2001 року; рішення у справах "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 69-71, від 28 березня 2006 року; "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, п. 86, від 10 грудня 2009 року; та "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, п. 57, від 14 жовтня 2010 року). Суд не вбачає жодної причини для того, щоб відійти у цій справі від свого попереднього підходу. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду стосовно невичерпання національних засобів юридичного захисту.

39. Що стосується аргументу Уряду про загальний характер скарги заявника, Суд вважає, що деталей, наведених заявником (див. пункт 31 вище), достатньо для того, щоб вимагати розгляду його скарги по суті. Суд вважає, що цей аспект скарги не є явно необґрунтованим у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що він не є неприйнятним з будь-яких інших підстав. Отже, він має бути визнаний прийнятним.

В. Суть

40. Заявник стверджував, що умови його тримання під вартою були принижуючими з огляду на переповненість камер, відсутність санітарних умов та можливості прогулянок на свіжому повітрі.

41. Уряд заперечував цю точку зору. Він стверджував, що умови тримання заявника під вартою були адекватними та відповідали його основним потребам.

42. Суд зауважує, що скарги заявника про побутові умови тримання його під вартою у СІЗО належать до періоду між 2 серпня 1999 року та 2 лютого 2006 року. Суд повторює, що він уже встановлював порушення статті 3 Конвенції у низці заяв, поданих особами, що трималися під вартою у тій же установі у різні проміжки часу, але в ті ж роки (див., наприклад, вищезазначене рішення у справі "Двойних проти України" (Dvoynykh v. Ukraine), пп. 64-69, та рішення у справах "Знайкін проти України" (Znaykin v. Ukraine), заява № 37538/05 пп. 49-53, від 7 жовтня 2010 року, і "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, пп. 58-61, від 20 травня 2010 року). Суд зазначає, що питання, що призвели до встановлення порушення у вищезазначених справах, подібні до тих, що описуються заявником у цій справі. Суд не вбачає жодної причини для того, щоб відійти у цій справі від свого попереднього підходу при оцінці цих питань, та вважає, що побутові умови тримання заявника під вартою були принижуючими.

43. Відповідно мало місце порушення статті 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПІДПУНКТУ "С" ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

44. Заявник також скаржився за підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції про те, що взяття його під варту та тримання під вартою до засудження були свавільними та не відповідали застосовному національному законодавству. Зазначене положення у відповідній частині передбачає таке:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

…

с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

…"

A. Прийнятність

45. Уряд не надав будь-яких коментарів щодо прийнятності цієї скарги.

46. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.