Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Вітрук проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska), судді,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 24 серпня 2010 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 26127/03), яку 26 липня 2003 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України пан Микола Анатолійович Вітрук (далі - заявник).

2. Заявника представляв пан М. Стаднюк - юрист, який практикує в м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев з Міністерства юстиції України.

3. Заявник стверджував, зокрема, що його попереднє ув’язнення було незаконним та надмірно тривалим, що національні суди не розглянули належним чином його скарг щодо незаконності тримання під вартою та що тривалість провадження у його кримінальній справі була надмірною.

4. 7 липня 2009 року Суд вирішив повідомити Уряд про заяву. Суд також вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно (пункт 3 статті 29).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник, пан Микола Анатолійович Вітрук, 1979 року народження, є громадянином України та проживає у м. Києві.

6. 8 травня 1999 року прокуратура Ватутінського району м. Києва (далі - прокуратура району) порушила кримінальну справу за фактом вбивства пана С.

7. 10 травня 1999 року було порушено кримінальну справу щодо заявника та двох інших осіб - пана Суптеля-1 і пана Н.

__________

-1 Див. рішення від 19 лютого 2009 року у справі "Суптель проти України" (Suptel v. Ukraine), заява № 39188/04.

8. 13 травня 1999 року заявника було затримано. За твердженнями заявника, працівники міліції сильно били його протягом кількох годин, примушуючи зізнатися у вчиненні вбивства.

9. 14 травня 1999 року заявника оглянув судово-медичний експерт, який встановив, що у заявника було підбите око, а на пальці - кілька подряпин. Експерт зазначив, що заявник міг ушкодити палець ножем, який використовувався при нанесенні ударів потерпілому, пану С. Пізніше, на судовому засіданні заявник стверджував, що він зазнав цього ушкодження під час пересування меблів.

10. 16 травня 1999 року прокурор Ватутінського району м. Києва дав санкцію на тримання заявника під вартою у зв’язку з тим, що він підозрювався у вчиненні тяжкого злочину та ще існував ризик того, що заявник може переховуватися від слідства і суду та перешкоджати встановленню істини у справі.

11. 24 травня 1999 року заявника було допитано в присутності захисника. Заявник стверджував про свою невинуватість. Того ж дня йому було офіційно пред’явлено обвинувачення у вчиненні вбивства.

12. 23 червня 1999 року заявник подав до прокуратури району скаргу, в якій стверджувалося про те, що 13 травня 1999 року він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції.

13. 9 липня та 7 вересня 1999 року військовий прокурор Центрального регіону продовжував строк тримання заявника під вартою до чотирьох і шести місяців відповідно.

14. 22 вересня 1999 року заявник подав до прокуратури району скаргу щодо жорстокого поводження, яке мало місце 13 травня 1999 року.

15. 29 жовтня 1999 року прокуратура району відмовила в порушенні кримінальної справи за скаргами заявника щодо жорстокого поводження. Було встановлено, що синець під оком у заявника виник внаслідок дій працівників міліції, оскільки при затриманні заявник чинив опір. Єдиним іншим ушкодженням були подряпини на пальцях заявника, які виникли до дня його затримання. У постанові також йшлося про те, що батько заявника, який сам був працівником міліції, бачив заявника під час його допиту, і що останній не скаржився йому щодо жорстокого поводження. Того ж дня копія цієї постанови була надіслана заявнику. Із матеріалів справи та тверджень заявника не вбачається, чи оскаржував заявник цю постанову до суду.

16. 5 листопада 1999 року досудове слідство було закінчено, і заявнику було надано можливість ознайомитися з матеріалами справи.

17. 23 листопада 1999 року Ватутінський районний суд м. Києва відмовив у задоволенні скарги заявника щодо санкції на арешт, встановивши, що її було надано відповідно до закону.

18. 19 квітня 2000 року сторона захисту завершила ознайомлення з матеріалами справи.

19. 24 квітня 2000 року кримінальну справу було направлено до Київського міського суду.

20. 10 травня 2000 року в Київському міському суді відбулось розпорядче засідання, за результатами якого було вирішено залишити запобіжний захід щодо заявника без змін.

21. 5 жовтня 2000 року Київський міський суд відмовив у задоволенні клопотання про зміну запобіжного заходу щодо заявника.

22. 31 жовтня 2000 року Київський міський суд визнав заявника винним у вчиненні вбивства та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на 15 років. Суд розглянув скарги заявника щодо жорстокого поводження та визнав їх необґрунтованими через те, що наданий заявником виклад подій не відповідав висновкам судово-медичної експертизи від 14 березня 1999 року. У судовому засіданні судово-медичний експерт підтвердив, що він ретельно оглянув заявника і не виявив жодних інших ушкоджень, окрім тих, які були зазначені у висновку (див. пункт 9 вище).

23. 17 травня 2001 року Верховний Суд України скасував вирок Київського міського суду та повернув справу на додаткове розслідування. Суд залишив запобіжний захід щодо заявника без змін, не зазначивши підстав для такого рішення.

24. 25 червня 2001 року прокурор Ватутінського району продовжив строк тримання заявника під вартою на один місяць - до 25 липня 2001 року.

25. 24 липня 2001 року прокурором було прийнято нове рішення про продовження строку тримання заявника під вартою на один місяць - до 25 серпня 2001 року. 6 серпня 2001 року це рішення було скасоване прокуратурою м. Києва як незаконне.

26. 8 серпня 2001 року прокурор подав до апеляційного суду м. Києва подання про продовження строків тримання заявника під вартою до 9 місяців.

27. 20 серпня 2001 року апеляційний суд м. Києва продовжив строк тримання заявника під вартою до 9 місяців (до 25 вересня 2001 року) у зв’язку з тим, що він вчинив тяжкий злочин і був ризик того, що заявник може переховуватися від слідства і суду та заважати слідству.

28. У період з 18 вересня до 13 грудня 2001 року та з 7 до 13 лютого 2002 року заявник ознайомлювався з матеріалами справи.

29. 21 лютого 2002 року досудове слідство було закінчено, і справу направлено до апеляційного суду.

30. 26 березня 2002 року Шевченківський районний суд м. Києва відмовив у задоволенні скарги заявника до СІЗО № 13 щодо незвільнення його після спливу визначеного судом дев’ятимісячного строку тримання його під вартою. 4 липня 2002 року апеляційний суд скасував рішення від 26 березня 2002 року та закрив провадження у справі, оскільки оскаржувані дії повинні були розглядатися в порядку кримінального, а не цивільного провадження. 24 грудня 2002 року Верховний Суд України залишив рішення апеляційного суду без змін.

31. 10 квітня 2002 року відбувся попередній розгляд справи в апеляційному суді м. Києва, за результатами якого було вирішено повернути її на додаткове розслідування. Суд також залишив запобіжний захід у вигляді тримання заявника під вартою без зміну зв’язку з тим, що він обвинувачувався у вчиненні тяжкого злочину та що існував ризик того, що заявник може ухилятися від слідства та суду та перешкоджати встановленню істини у справі.

32. 13 червня 2002 року Верховний Суд України залишив без змін рішення від 10 квітня 2002 року. Суд зазначив, що рішення про тримання заявника під вартою було законним і належним чином мотивованим.

33. 2 липня 2002 року прокуратура району отримала матеріали справи.

34. 15 липня 2002 року прокурор району продовжив строк досудового слідства на один місяць. У цьому рішенні було зазначено, що строк тримання обвинуваченого під вартою не повинен перевищувати двох місяців і повинен відраховуватися віддати надходження матеріалів справи до прокуратури. Прокурор також зазначив, що зміна запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо заявника та інших обвинувачених була неможливою, оскільки вони вчинили тяжкий злочин і у разі звільнення могли вчинити інший злочин чи переховуватися від слідства.

35. 16 серпня 2002 року додаткове розслідування було закінчено.

36. З вересня 2002 року до 4 жовтня 2002 року заявник ознайомлювався з матеріалами справи.

37. 1 листопада 2002 року справу було направлено до апеляційного суду.

38. 16 грудня 2002 року відбувся попередній розгляд справи в апеляційному суді м. Києва. Суд залишив запобіжний захід щодо заявника без змін у зв’язку з тяжкістю висунутих щодо нього обвинувачень.

39. 25 березня, 10 квітня, 26 червня і 21 жовтня 2003 року апеляційний суд м. Києва відмовляв у задоволенні клопотань заявника про звільнення, посилаючись при цьому на тяжкість висунутих щодо нього обвинувачень і відсутність підстав для зміни запобіжного заходу.

40. 6 листопада 2003 року апеляційний суд м. Києва повернув справу на додаткове розслідування. Суд залишив запобіжний захід щодо заявника у виді тримання під вартою без змін у зв’язку з тяжкістю висунутих щодо нього обвинувачень і ризиком того, що заявник може переховуватися від слідства та суду та заважати слідству.

41. 15 квітня 2004 року Верховний Суд України повернув справу на додаткове розслідування. Суд залишив запобіжний захід щодо заявника у виді тримання під вартою без змін, вказавши, що, враховуючи тяжкість висунутих щодо заявника обвинувачень, немає підстав для зміни запобіжного заходу.

42. 21 липня 2004 року заявника було звільнено прокурором під підписку про невиїзд. У рішенні про зміну запобіжного заходу вказувалося, що немає підстав надалі тримати заявника під вартою і вважати, що він може ухилятися від слідства та суду чи перешкоджати подальшому слідству.

43. 11 жовтня 2006 року провадження у справі було зупинено. Запобіжний захід щодо заявника у виді підписки про невиїзд було залишено без змін. Пізніше, того ж місяця, провадження було відновлено.

44. 28 грудня 2006 року провадження у справі було зупинено.

45. 13 серпня 2007 року Генеральна прокуратура України скасувала постанову від 28 грудня року та повернула справу для організації досудового слідства.

46. 27 серпня 2007 року досудове слідство було відновлено.

47. 11 вересня 2007 прокуратура Деснянського району м. Києва зупинила провадження у справі у зв’язку з неможливістю встановити місцеперебування підозрюваного пана Н.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

48. Відповідне національне законодавство викладено в рішеннях у справах "Шалімов проти України" (Shalimov v. Ukraine), заява № 20808/02, пункти 39-41, від 4 березня 2010 року, "Соловей і Зозуля проти України" (Solovey and Zozulya v. Ukraine), заяви №№ 40774/02 і 4048/03, пункт 43, від 27 листопада 2008 року і "Козинець проти України" (Kozinets v. Ukraine), заява № 75520/01, пункти 39-42, від 6 грудня 2007 року.

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

49. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник подав нові скарги за статтею 3 Конвенції, стверджуючи про погані умови тримання його під вартою і стверджуючи, що він не отримував адекватної медичної допомоги, захворівши на гепатит під час тримання під вартою. Суд зазначає, що ці нові скарги не є уточненням первісних скарг заявника, щодо яких сторони надавали свої коментарі. Таким чином Суд вважає, що недоречно зараз обговорювати ці питання окремо (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

50. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції, що в день затримання він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції і що його, як стверджувалось, тривале незаконне тримання під вартою саме по собі становило нелюдське, чи таке, що принижує гідність, поводження. Стаття 3 Конвенції передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

A. Стверджуване жорстоке поводження щодо заявника

51. Уряд вважав, що скарга заявника щодо стверджуваного жорстокого поводження має бути відхилена, оскільки її було подано із запізненням. Уряд посилався на останнє рішення, в якому розглядалося це питання, винесене Верховним Судом України 13 червня 2002 року, в той час як скаргу було подано 26 липня 2003 року.

52. Заявник не погодився. Він зазначив, що його скарги щодо жорстокого поводження розглядалися судами також і під час інших проваджень у 2003 році, а не в 2002 році, як стверджував Уряд.

53. Суд зазначає, що сторони не погодилися щодо моменту, з якого необхідно починати відлік шестимісячного строку у справі заявника. Сторони посилаються, однак, на кримінальне провадження щодо заявника, в рамках якого розглядалося питання про стверджуване жорстоке поводження щодо нього. Суд зазначає, що розгляд скарг про жорстоке поводження з обвинуваченим в ході судового розгляду кримінальної справи щодо нього може розглядатися як засіб захисту, який слід вичерпати для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції, лише у виняткових випадках (див., для порівняння, рішення у справах "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункт 72, від 25 жовтня 2007 року і "Яременко проти України" (Yaremenko v. Ukraine), заява № 32092/02, пункт 65, від 12 червня 2008 року). Але на цій стадії розгляду справи Уряд може висувати будь-які заперечення щодо вичерпання національних засобів захисту. Незважаючи на це, Суд не вбачає потреби обговорювати ці питання в даній справі, враховуючи те, що ця скарга заявника повинна бути визнана неприйнятною з причин, зазначених нижче.

54. Заявник стверджував, що після затримання його протягом кількох годин сильно били працівники міліції, хоча наступного дня, коли його оглядав судово-медичний експерт, у нього було підбите око та подряпини на пальці. Останнє ушкодження розглядалося правоохоронними та судовими органами як підтвердження його участі у вчиненні злочину, хоча в судовому засіданні заявник стверджував, що отримав його, пересуваючи меблі. Відповідно до висновків судово-медичної експертизи, яка була проведена через кілька годин після стверджуваного жорстокого поводження, і які заявником не оспорювалися, єдиним ушкодженням, яке могло були заподіяно працівниками міліції, був синець під оком, і це ушкодження не співпадає із описом застосованих до заявника заходів жорстокого поводження, зокрема, нанесення йому працівниками міліції сильних ударів по різних частинах тіла. Відповідно державні органи відхилили його скаргу, і при розгляді іі Судом вона залишається необґрунтованою.

55. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена згідно з пунктами 3 і 4 статті 35 Конвенції.

B. Законність і тривалість тримання заявника під вартою

56. Уряд зазначив, що заявник не скаржився щодо умов тримання його під вартою, а лише щодо його незаконності та тривалості. Однак, на думку Уряду, ці питання слід розглядати за статтею 5 Конвенції.

57. Заявник не надав подальших коментарів.

58. Суд, який є головним у наданні юридичної кваліфікації фактів справи, вирішує розглядати ці питання, порушені заявником, за статтею 5 Конвенції, яка є відповідним положенням.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

59. Заявник скаржився за підпунктом "c" пункту 1 статті 5 Конвенції, що він тримався під вартою протягом більше як 5 років без рішення суду про визнання його винним. Заявник скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції, що строк тримання його під вартою продовжувався не судом, як того вимагає національне законодавство. За пунктом 5 статті 5 Конвенції заявник скаржився на безрезультатність поданих ним численних скарг щодо незаконності тримання його під вартою. Він також скаржився, що тримався під вартою незаконно та протягом надмірно тривалого часу, що становить порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

60. Суд нагадує, що стаття 34 Конвенції передбачає право будь-якого заявника вважати себе жертвою "порушення прав, викладених у Конвенції"; вона не вимагає від нього уточнювати, яку саме статтю, пункт чи підпункт або навіть яке саме право мається на увазі. Встановлення жорсткіших вимог призвело б до несправедливих наслідків, бо переважна більшість "індивідуальних" заяв надходить від громадян, які не є фахівцями в галузі права та звертаються до Суду без допомоги юриста (див., mutatis mutandis, рішення від 6 листопада 1980 року у справі "Гуццарді проти Італії" (Guzzardi v. Italy), пункт 61, Series А, № 39).

61. Суд зазначає, що до комунікації заяви Уряду держави-відповідача заявник не мав представника. Суд, який є головним з надання юридичної кваліфікації фактів справи, буде розглядати скарги, подані заявником, за статтею 5 Конвенції, а не за тими положеннями, на які він посилався. Таким чином, Суд вирішив розглядати скарги заявника щодо незаконності його попереднього ув’язнення за підпунктом "c" пункту 1 статті 5 Конвенції, скарги щодо тривалості його попереднього ув’язнення - за пунктом 3 статті 5 Конвенції, а скарги щодо неефективності розгляду його клопотань про звільнення - за пунктом 4 статті 5 Конвенції.

62. Відповідні положення статті 5 Конвенції передбачають таке:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним".

A. Прийнятність

63. Уряд стверджував, що тримання заявника під вартою складалося з двох окремих періодів, які були перервані засудженням заявника 31 жовтня 2000 року. Враховуючи те, що заяву було подано 26 липня 2003 року, на думку Уряду скарги заявника щодо тривалості тримання його під вартою до 31 жовтня 2000 року були неприйнятними через недотримання правила щодо спливу шестимісячного строку.

64. Заявник не надав своїх коментарів.

65. Спершу Суд зазначає, що при визначенні тривалості попереднього ув’язнення за пунктом 3 статті 5 Конвенції період, який має бути взято до уваги, починається з дня затримання особи та закінчується в день засудження, навіть якщо лише судом першої інстанції (див., серед інших джерел, рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пункти 145 і 147, ECHR 2000-IV).

66. Крім того, Суд вважає, що з огляду на сутнісний зв’язок підпункту "c" пункту 1 та пункту 3 статті 5 Конвенції, особу, засуджену судом першої інстанції, не можна вважати особою, яку тримають під вартою "з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення", як це зазначено в підпункті "c" пункту 1 статті 5 Конвенції, адже її статус визначається підпунктом "a" пункту 1 статті 5 Конвенції, який дозволяє позбавлення особи свободи "після засудження її компетентним судом" (див. рішення у справах "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, пункт 104, ECHR 2000-ХI, і "Панченко проти Росії" (Panchenko v. Russia), заява № 45100/98, пункт 93, від 8 лютого 2005 року). Відповідно тримання заявника під вартою у період з 31 жовтня 2000 року (дати винесення судом першої інстанції обвинувального вироку щодо заявника) до 17 травня 2001 року (дати, коли цей вирок було скасовано, а справу повернуто на додаткове розслідування) не може враховуватися для цілей пункту 3 статті 5 Конвенції.

67. Суд також зазначає, що коли наявні два окремих періоди тримання під вартою, як у цій справі, питання про те, чи може Суд розглядати скарги щодо першого періоду, якщо такий період, взятий окремо, не відповідає вимозі спливу шестимісячного строку, залежить від природи цих скарг і характеру стверджуваного порушення. Враховуючи те, що тримання під вартою є триваючим заходом і що Суд неодноразово встановлював, що у тих випадках, коли до розгляду справи судом особа тримається під вартою протягом двох або більше окремих періодів, гарантії пункту 3 статті 5 щодо розумності строку вимагають оцінки цього строку в цілому (див. рішення у справі "Кемаче проти Франції" (Kemmache v. France), заяви № 1 і 2, від 27 листопада 1991 року, пункт 44 Series А № 218; "Ваккаро проти Італії" (Vaccaro v. Italy), заява № 41852/98, від 16 листопада 2000 року, пункти 31-33; "Мітев проти Болгарії" (Mitev v. Bulgaria), заява № 40063/98, від 22 грудня 2004 року, пункт 102, і "Колев проти Болгарії" (Kolev v. Bulgaria), заява № 50326/99, пункт 53, від 28 квітня 2005 року та згадане вище рішення у справі "Соловей і Зозуля проти України" (Solovey and Zozulya v. Ukraine), пункт 56). У цій справі Суд не вбачає жодних підстав відступати від своєї практики. Таким чином, Суд відхиляє заперечення Уряду.

68. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні пункту 3 статті 5 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Таким чином, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Законність тримання під вартою за пунктом 1 "c" статті 5 Конвенції

1. Доводи сторін

69. Заявник скаржився, що тримання його під вартою було незаконним.

70. Уряд стверджував, що підстави для тримання заявника під вартою були чітко визначені та що сам закон був передбачуваним у його застосуванні, відповідаючи вимогам "законності", встановленим Конвенцією. Уряд зазначив, що заявник тримався під вартою на підставі підозри у вчиненні тяжкого злочину та з метою його постійної участі у провадженні. Крім того, тримання заявника під вартою на підставі рішення суду захищало його від "свавільності", що є істотним у розумінні "законності" тримання під вартою для цілей статті 5 Конвенції.