Це рішення стане остаточним відповідно до умов пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може зазнати редакційної правки.

У справі "Яременко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Райт Маруст (Rait Maruste),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Володимир Буткевич (Volodymyr Butkevych),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva),

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після нарад за зачиненими дверима 13 листопада 2007 року і 20 травня 2008 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

1. Справу розпочато за заявою (N 32092/02) проти України, поданою до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Олександром Володимировичем Яременком (далі - заявник) 13 серпня 2002 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) представляли його уповноважені особи - пані В.Лутковська і п. Ю.Зайцев з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, що під час перебування під вартою в міліції він зазнав поганого поводження і що скарги, з якими він звернувся у зв'язку з цим, не було розглянуто належним чином. Він також скаржився, що під час провадження у справі його позбавили юридичної допомоги захисника, якого він обрав самостійно, і що у зв'язку із порушеннями, зазначеними вище, судовий розгляд його справи не був справедливим.

4. Ухвалою від 13 листопада 2007 року Суд оголосив заяву прийнятною.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився в 1976 році і нині відбуває покарання у вигляді позбавлення волі в м. Житомирі, Україна.

A. Кримінальне провадження у справі заявника

6. 27 січня 2001 року заявника заарештували за підозрою у вчиненні вбивства водія таксі, М., та кількох інших злочинів у 2001 році (далі - злочини 2001 року) і помістили до камери у Харківському РВГУ МВС України в м. Києві.

7. Того самого дня заявник звернувся з клопотанням про призначення пана О.Х. захисником у його справі. Клопотання задовольнили, і захисник був присутній на першому допиті заявника.

8. 28 січня 2001 року заявника, у присутності його захисника, допитав пан Г., слідчий Харківської районної прокуратури м. Києва (далі - Харківська районна прокуратура).

9. 1 лютого 2001 року пан М., працівник Харківського райвідділу міліції м. Києва (далі - райвідділ міліції), який розслідував обставини смерті таксиста Х. улітку 1998 року, допитав заявника з метою встановлення його можливої причетності до вчинення цього злочину. Злочин кваліфікували як заподіяння особі тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило її смерть, і забезпечення підозрюваному у вчиненні такого злочину юридичної допомоги захисника не було обов'язковим. Заявник підписав відмову від захисника. Після цього заявника допитали, і він зізнався в тому, що він разом із С. убив Х. улітку 1998 року (далі - злочин 1998 року). Того самого дня кримінальну справу передали до Харківської районної прокуратури на тій підставі, що дії заявника могли кваліфікуватися як убивство і розслідування такого злочину належало до компетенції прокуратури.

10. 2 лютого 2001 року кримінальні справи стосовно злочинів 1998 і 2001 років об'єднали в одне провадження.

11. Того самого дня заявник брав участь у відтворенні обстановки і обставин подій на місцях вчинення злочинів 2001 року, і цей захід знімали на відеоплівку. Як свідчить протокол цієї слідчої дії, на якій були присутні заявник, його захисник, двоє понятих, слідчий прокуратури Г. і працівник міліції М., який допитував заявника напередодні, заявник дав показання стосовно обставин вчинення злочинів 2001 року, але заперечив свою причетність до злочину 1998 року.

12. 2 лютого 2001 року, після відтворення обстановки і обставин подій на місцях вчинення злочинів, заявник підписав відмову від юридичної допомоги захисника О.Х. на тій підставі, що той застерігав його від зізнання у вчиненні злочину 1998 року. За твердженням заявника, хоч відмова й датована 2 лютого 2001 року, насправді він підписав її пізніше під тиском працівників міліції та слідчого у справі.

13. Після відтворення обстановки і обставин подій на місцях вчинення злочинів, проведених 2 лютого 2001 року, захисник заявника О.Х. клопотав про зустріч із заявником. Однак на його усні звернення та письмові клопотання від 6 і 7 лютого слідчий прокуратури Г. відповів відмовою.

14. 7 лютого 2001 року заявник, якого представляв новопризначений захисник К., узяв участь у відтворенні обстановки і обставин подій на місці вчинення злочину 1998 року і зізнався, що вчинив його разом із С.

15. 8 лютого 2001 року захисник О.Х. поскаржився прокуророві В. на те, що слідчий Г. не відповів на його клопотання про проведення медичного огляду заявника, не дозволяв йому бачитися із заявником і примушував заявника подати клопотання про заміну захисника.

16. 9 лютого 2001 року О.Х. одержав повідомлення про те, що його усунуто від участі у справі, а також відповідну постанову слідчого від 2 лютого 2001 року. У постанові, зокрема, зазначалося, що заявник зізнався у вчиненні злочину 1998 року, але згодом, за порадою О.Х., заявив про свою невинуватість. Тому слідчий вирішив усунути О.Х. від участі у справі на підставі статей 61 і 130 Кримінально-процесуального кодексу.

17. 9 лютого 2001 року заявникові, якого представляв уже інший захисник, М., офіційно пред'явили обвинувачення у вчиненні злочинів 1998 і 2001 років, вручили постанову про притягнення як обвинуваченого і допитали як обвинуваченого.

18. Листом від 10 лютого 2001 року прокурор В. повідомив захисника О.Х. про неможливість задовольнити його клопотання від 2, 6 і 7 лютого, оскільки О.Х. усунуто від участі у справі заявника.

19. У скарзі, поданій 12 лютого 2001 року (див. пункт 36 нижче), дружина заявника скаржилася, зокрема, на незаконне, як вона стверджувала, усунення О.Х. від участі у справі її чоловіка.

20. 14 лютого О.Х. поскаржився прокуророві В. на рішення про усунення від участі у справі і попросив скасувати це рішення. Листом від 19 лютого 2001 року прокурор В. повідомив О.Х., що усунення його від участі у справі було цілком обґрунтованим і відповідало статті 61 Кримінально-процесуального кодексу. Він також посилався на те, що, порадивши клієнтові заявити про свою невинуватість і відмовитися від частини своїх попередніх зізнань, захисник порушив норми професійної етики.

21. У листі від 4 березня 2001 року до Генеральної прокуратури (див. пункт 39 нижче) заявник скаржився, що відмову від юридичної допомоги О.Х. його примусили підписати працівники міліції та слідчий.

22. 6 березня 2001 року О.Х. подав скаргу на усунення його від участі у справі до Київської прокуратури. У відповіді Київської прокуратури від 13 квітня 2001 року зазначалося, що рішення про усунення захисника від участі у справі обґрунтоване і, більше того, в матеріалах кримінальної справи міститься підписана заявником відмова від цього захисника.

23. 10 березня 2001 року заявник звернувся до слідчого прокуратури Г. з клопотанням, у якому просив замінити захисника М. першим захисником у його справі, О.Х.

24. 24 квітня 2001 року Харківська районна прокуратура відповіла на лист заявника від 4 березня 2001 року. Вона повідомила його, що захисника у справі було замінено на його прохання, що адвокатові О.Х. дозволено повернутися до ведення справи і що прокуратура не встановила ніяких порушень кримінально-процесуального законодавства в розслідуванні кримінальної справи заявника.

25. 27 травня 2001 року заявник звернувся до слідчого прокуратури Г. з проханням провести очну ставку між ним та С., співобвинуваченим у його справі, оскільки пред'явлені заявникові обвинувачення ґрунтувалися здебільшого на показаннях С.

26. 1 червня 2001 року слідчий прокуратури Г. відповів, що очна ставка буде проведена у тому разі, якщо під час додаткового допиту С. буде виявлено будь-які розбіжності між показаннями заявника і С.

27. 8 червня 2001 року заявника допитали у присутності його першого захисника О.Х. Він підтвердив усі свої показання стосовно злочинів 2001 року, які він дав під час допиту 27 січня 2001 року. Крім того, він знову заявив про свою непричетність до злочину 1998 року, стверджуючи, що зізнатися в цьому злочині його примусили під тиском працівники райвідділу міліції.

28. 24 червня 2001 року слідчий прокуратури Г. повідомив заявника, що його клопотання про проведення очної ставки відхилено, оскільки розбіжностей між показаннями заявника і С. не виявлено.

29. Того самого дня слідчий прокуратури Г. виніс нову постанову про притягнення заявника в якості обвинуваченого, яку було вручено заявникові наступного дня.

30. 20 листопада 2001 року Київський апеляційний суд, розглянувши справу як суд першої інстанції, визнав заявника і С. винними у вчиненні злочинів 1998 і 2001 років і засудив їх до покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Інших трьох підсудних у цій справі також було засуджено до позбавлення волі - від трьох до шести років. Факт усунення захисника від участі у цій справі в рішенні суду не згадувався. Суд також не взяв до уваги заперечення заявника і С. щодо своєї причетності до вчинення злочину 1998 року, вважаючи, що їх зізнання у вчиненні цього злочину, надані під час досудового слідства, були докладними і послідовними.

31. 18 квітня 2002 року Верховний Суд України залишив рішення апеляційного суду без зміни. У відповідь на скаргу заявника про порушення його права на захист Верховний Суд у своєму рішенні від 18 квітня 2002 року зазначив про відсутність доказів порушення права на захист або якогось іншого серйозного порушення кримінально-процесуального законодавства, які могли б бути підставою для скасування рішення апеляційного суду.

В. Скарги на погане поводження і розслідування цих скарг

32. Після того, як заявника доправили до Харківського райвідділу міліції (за інформацією Уряду - 30 січня 2001 року), його оглянув фельдшер, за висновком якого стан здоров'я заявника був задовільним.

33. За твердженням заявника, 1 лютого 2001 року працівники райвідділу міліції побили його кийками по зап'ястях і плечах і примусили його підписати відмову від права на юридичну допомогу захисника та зізнання у вчиненні злочину 1998 року, якого він не вчиняв і про який нічого не знав.

34. 2 лютого 2001 року заявник поінформував свого захисника О.Х. про події 1 лютого 2001 року. Захисник порадив йому заявити про свою невинуватість і поскаржитися на погане поводження. Зі свого боку, захисник звернувся до органів влади з офіційним клопотанням про проведення медичного обстеження заявника. Це клопотання передали слідчому прокуратури Г., який підтвердив факт його одержання, підписавши відповідну копію. Слідчий Г. надіслав О.Х. відповідь (дата невідома), у якій зазначив, що клопотання не може бути задоволене, оскільки О.Х. усунуто від участі у справі (див. пункт 16 вище).

35. Наприкінці допиту 9 лютого 2001 року (див. пункт 17 вище) слідчий прокуратури Г. запитав заявника, чи має він тілесні ушкодження; заявник відповів, що жодних ушкоджень на той момент у нього не було.

36. 12 лютого 2001 року дружина заявника пані С. звернулася до Київської міської прокуратури (далі - Київська прокуратура) зі скаргою, стверджуючи, що слідчий Г. Харківської районної прокуратури та працівники райвідділу міліції (прізвищ не зазначено) піддали заявника поганому поводженню, щоб отримати від нього зізнання стосовно злочину 1998 року. Вона також написала, що під час слідчих дій 2 лютого 2001 року заявник відмовився від свого зізнання і що захисник О.Х. звертався з клопотанням про медичне обстеження заявника. Крім того, вона скаржилася, що слідчий прокуратури Г. погрожував і їй. 14 лютого 2001 року Київська прокуратура передала цю скаргу до Харківської районної прокуратури.

37. Тим часом, 13 лютого 2001 року заявника перевели до слідчого ізолятора. Коли заявник прибув до СІЗО, його оглянув лікар, за висновком якого стан заявника був задовільний. На погане поводження заявник не скаржився.

38. 28 лютого 2001 року прокурор В., який очолював Харківську районну прокуратуру, видав постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за скаргами на завдання заявникові тілесних ушкоджень. Прокурор послався на те, що заявник заперечував застосування до нього будь-якого фізичного насильства, та на відсутність доказів про неправомірні дії працівників міліції. Проте він не згадував скарги дружини заявника стосовно його підлеглого, слідчого прокуратури Г. 2 березня 2001 року цю постанову надіслали пані С. разом із супровідним листом, у якому зазначалося, що заявник заперечив застосування до нього будь-якого насильства.

39. 4 березня 2001 року заявник надіслав письмову скаргу до Генеральної прокуратури України. У скарзі він стверджував, що 28 січня 2001 року працівники райвідділу міліції примусили його зізнатися у вчиненні злочину 1998 року, якого він не вчиняв, що 2 лютого 2001 року його примусили підписати відмову від захисника О.Х. і що слідчий прокуратури Г. та працівники райвідділу міліції погрожували, що, відмовившись виконати їхні вимоги, він матиме проблеми. Заявник просив Генеральну прокуратуру забезпечити безсторонній підхід до вирішення його справи та поновити О.Х. захисником у його справі. 23 березня 2001 року Київська прокуратура передала скаргу до Харківської районної прокуратури. 26 березня 2001 року слідчому прокуратури Г. доручили перевірити скаргу в контексті розслідування кримінальної справи заявника.

40. За інформацією Уряду, до допиту, що проводився 8 червня 2001 року, заявник не називав прізвищ працівників райвідділу міліції, які, за його словами, погано поводилися з ним.

41. 21, 23 і 24 червня 2001 року слідчий прокуратури Г. допитував трьох працівників міліції, яких назвав заявник. Усі троє заперечували чинення тиску та вчинення будь-яких інших неправомірних дій зі свого боку.

42. У рішенні Київського апеляційного суду від 20 листопада 2001 року зазначено, що суд, розглянувши відмову заявника від свого зізнання та його скарги на погане поводження, вважає їх безпідставними. Суд виходив з того, що під час розслідування заявник не скаржився на погане поводження, що свою першу скаргу на погане поводження він подав 4 березня 2001 року - тобто більш як через два місяці після арешту, а також з того факту що працівники міліції та слідчий прокуратури заперечували твердження заявника про таке поводження з ним. Суд також зазначив, що заявник був поінформований про своє право мати адвоката.

43. Заявник порушив питання про застосування до нього сили в касаційній скарзі до Верховного Суду.

44. У своєму рішенні від 18 квітня 2002 року Верховний Суд зазначив, що не виявив ніяких доказів того, що заявник зазнав поганого поводження.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A. Конституція України

45. У відповідних положеннях Конституції сказано:

Стаття 28

"Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню..."

Стаття 59

"Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура".

Стаття 63

"Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист..."

B. Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) (станом до 29 червня 2001 року)

46. Згідно зі статтею 4 Кодексу суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, винних у ньому осіб та їх покарання.

47. Стаття 22 забороняє домагатися зізнання від обвинуваченого та інших учасників провадження у справі шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

48. Стаття 28 Кодексу передбачає, що особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, має право пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов.

49. Згідно зі статтею 46 КПК у чинній на той час редакції підозрюваний, обвинувачений і підсудний мали право відмовитися від захисника. Відмова допускалася лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи самого підсудного.

Така відмова не допускалася у випадках, якщо відповідна особа не досягла повнолітнього віку (18 років), якщо здійснювати право на захист своїх інтересів особа була не в змозі через фізичні чи психічні вади або якщо вона не володіла мовою, якою здійснювалося провадження у справі.

Відмова від захисника також не могла бути прийнята у справі, в якій можливою мірою покарання могла бути смертна кара (згодом - довічне ув'язнення), або у справі, пов'язаній із застосуванням примусових заходів медичного характеру.

50. В останньому абзаці статті 48 КПК зазначалося, що слідчий, прокурор або суд не можуть видавати постанову стосовно юридичного статусу захисника у справі.

51. Згідно зі статтею 61 КПК у чинній на той час редакції захисником не може бути особа, яка вже брала участь у цьому самому кримінальному провадженні в іншому статусі, яка є родичем судді, цивільної сторони або свідка, або яка раніше надавала юридичну допомогу іншій особі, інтереси якої суперечать інтересам підзахисного, або родич якої бере участь у цьому самому кримінальному провадженні як посадова особа.

У таких випадках особа має відмовитися від доручення про надання юридичної допомоги або її може бути усунуто від участі у справі постановою слідчого, прокурора або судді.

52. Згідно зі статтею 130 під час провадження у справі слідчий може приймати рішення процесуального характеру.

C. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 року про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування (з наступними змінами і доповненнями; скасована 11 лютого 2005 року)

53. У відповідній частині цієї постанови (в редакції від 4 червня 1993 року) зазначено:

"7. ...Особливу увагу слід приділяти перевірці заяви про недозволені методи слідства та інші порушення законності, які могли потягти самообмову чи дачу інших неправдивих показань.

Коли при судовому розгляді з'ясується, що доводи підсудного про застосування до нього незаконних заходів не позбавлені підстав і суд не може їх перевірити, справа підлягає поверненню на додаткове розслідування з мотивів однобічності, неповноти чи необ'єктивності проведеного дізнання або попереднього слідства з вказівкою про необхідність перевірки такої заяви прокурором".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

A. Стверджуване погане поводження у райвідділі міліції

54. Заявник стверджував, що, перебуваючи під вартою, він зазнав поганого поводження. Він посилався на статтю 3 Конвенції, в якій зазначено:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

1. Подання сторін

55. Уряд стверджував, що доказів, які підтверджували б скарги на погане поводження, немає. Протягом періоду, про який ідеться, заявника двічі оглядав лікар і, разом зі свідками та захисником, брав участь у слідчих діях, які знімалися на відеоплівку. Він не звернувся зі скаргою безпосередньо після стверджуваних подій, а зробив це через місяць. Він також заперечував погане поводження з ним, коли його запитували про це під час допиту 9 лютого 2001 року.

56. Заявник це заперечував. Він наполягав, що підтвердити правдивість його скарг могло б лише медичне обстеження, проведене одразу після стверджуваного поганого поводження. Захисник заявника О.Х. звернувся з таким клопотанням 2 лютого 2001 року, але в його задоволенні було відмовлено на тій підставі, що захисника усунуто від участі у справі.

2. Оцінка Суду

57. Суд неодноразово зазначав, що стаття 3 Конвенції проголошує одну з основоположних цінностей демократичного суспільства і, по суті, беззастережно забороняє катування та нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання (див., наприклад, рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey) від 18 грудня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions, 1996-VI, с. 2278, п. 62, та у справі "Айдин проти Туреччини" (Aydin v. Turkey) від 25 вересня 1997 року Reports 1997-VI, п. 81). Суд також зазначає, що - як він уже чимало разів наголошував - органи влади зобов'язані забезпечити захист фізичної недоторканності осіб, які перебувають під вартою, і що при оцінюванні доказів він, як правило, послуговується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом" (див. рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, серія A, N 25, с. 64-65, п. 161). Така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту. Коли вся або значна частина інформації про події у справі відома виключно органам влади, як це має місце у справі осіб, узятих під варту, які перебувають під їхнім контролем,- тоді у разі виникнення тілесних ушкоджень у таких осіб під час перебування під вартою з'являються відповідні обґрунтовані презумпції факту.

58. Суд бере до уваги той факт, що заявник скаржився на погане поводження під час перебування його під вартою в Харківському райвідділі міліції. На підтвердження своїх слів заявник послався на те, що подане його захисником клопотання про медичне обстеження заявника не задовольнили і що його примусили відмовитися від захисника, якого він вибрав на власний розсуд, і свідчити проти себе.

59. Суд бере до уваги той факт, що спеціального медичного обстеження саме у зв'язку зі скаргами на погане поводження, які надійшли від заявника та його захисника, проведено не було. Жодних доказів того, що заявник справді зазнав поганого поводження, немає. Суд вважає, що події, пов'язані з перебуванням заявника під вартою в Харківському райвідділі міліції, і, зокрема, те, що він несподівано відмовився від свого зізнання одразу після прибуття захисника, до певної міри спонукають підозрювати, що на початку лютого на нього чинився фізичний або психологічний тиск, хоча 13 лютого під час медичного огляду не було виявлено ознак тілесних ушкоджень. Але цей медичний огляд, на відміну від огляду, про який ідеться у справі Алтая (див. "Алтай проти Туреччини" (Altay v. Turkey), N 22279/93, пп. 13-14, від 22 травня 2001 року), не мав конкретної мети перевірити достовірність скарг на погане поводження. Це був звичайний огляд, який проходить кожний новоприбулий до пенітенціарної установи. Більше того, на момент проведення огляду минуло вже дванадцять днів відтоді, як мало місце стверджуване погане поводження. У будь-якому разі Суд вважає, що існуючі докази не дають змоги довести - за належним критерієм доведеності - той факт, що під час перебування під вартою в міліції заявник зазнав поганого поводження на порушення статті 3 Конвенції.