Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у параграфі 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Романченко проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи Палатою, до складу якої увійшли:

пан Ж.-П.Коста (Mr J.-P.Costa), Голова,

пан І.Кабрал Баррето (Mr I.Cabral Barreto),

пан В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

пані А.Мулароні (Mrs A.Mularoni),

пані Е.Фура-Сандстрьом (Mrs E.Fura-Sandstrom),

пані Д.Йочєнє (Ms D.Jociene),

пан Д.Поповіч (Mr D.Popovic), судді,

та пані С.Доллє (Mrs S.Dolle), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 3 листопада 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте у той день:

1. Справа порушена за заявою N 5596/03, поданою до Суду проти України громадянкою України Лідією Григорівною Романченко (далі - заявниця) 28 січня 2003 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людиниі основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - пані Валерією Лутковською.

3. 21 січня 2005 року Суд вирішив направити заяву на комунікацію Урядові. Суд відповідно до параграфа 3 ст. 29 Конвенції вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви разом.

4. Заявниця народилась у 1947 році і проживає у с. Миколаївка Донецької області, Україна.

5. У 2000 році заявниця звернулась до Слов'янського міського суду (далі - міський суд) з позовною заявою про стягнення заборгованості з заробітної плати з її роботодавця - державного підприємства "Слов'янський керамічний комбінат" (далі - СКК). 6 вересня 2000 року міський суд присудив заявниці заборгованість з заробітної плати та компенсацію шкоди у загальній сумі 3485,10 грн. (приблизно 569,49 ЄВРО).

6. Декілька разів державна виконавча служба повідомляла заявницю, що рішення не може бути виконано в зв'язку з великою кількістю виконавчих проваджень щодо стягнення з боржника і що примусовий продаж майна, що належить боржнику, було зупинено в зв'язку з прийняттям Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 26 листопада 2001 року.

7. У 2002 році заявниця звернулась до міського суду зі скаргою на державну виконавчу службу в зв'язку з невиконанням рішення від 6 вересня 2000 року. 23 травня 2003 року міський суд відхилив скаргу заявниці як необгрунтовану. Суд вирішив, що державному виконавцю було заборонено накладати арешт на майно боржника і, таким чином, він не може нести відповідальність за невиконання рішення.

8. У серпні 2004 року розпочато ліквідацію боржника. 7 грудня 2004 року виконавча служба передала виконавчі листи ліквідаційній комісії.

9. Рішення від 6 вересня 2000 року, винесене на користь заявниці, залишається невиконаним.

10. Національне законодавство викладене у рішенні по справі "Ромашов проти України" (N 67534/01, пп. 16-18, від 27 липня 2004 р.).

11. Заявниця скаржилась на неспроможність державних органів виконати винесене на її користь рішення міського суду від 6 вересня 2000 року. Вона посилалась на параграф 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Протоколу N 1, які у відповідних частинах передбачають таке:

Стаття 6 параграфа 1 "Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом (...)". Стаття 1 Протоколу N 1 "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

А. Попередні заперечення Уряду

12. Уряд наголошував, що заявниця не вичерпала національних засобів захисту щодо дій виконавчої служби та прискорення провадження. Далі Уряд зазначав, що заявниця могла вимагати компенсацію за затримку у виконанні рішення. Він надав декілька прикладів з національної практики, відповідно до яких особи отримували компенсацію від виконавчої служби за такі затримки.

13. Заявниця не погодилась з цим твердженням, наполягаючи на відсутності ефективних засобів захисту, які б вона могла вичерпати у її ситуації, оскільки невиконання рішення, винесеного на її користь, було спричинено законодавчими обмеженнями, а не діями виконавчої служби.

14. Суд зазначає, що схожі зауваження вже були відхилені ним у ряді рішень (див. рішення у справах "Войтенко проти України" (N 18966/02, пп. 29-31, від 29 червня 2004 року), "Черняєв проти України" (N 15366/03, п. 25, від 26 липня 2005 року). У таких справах Суд вирішував, що заявники були вільними від використання засобів захисту, на які посилався Уряд. Внутрішня судова практика, надана Урядом, не демонструє достатню стійкість, яка б могла переконати Суд дійти іншого висновку щодо ефективності засобів у справах такого роду.

15. З огляду на вищевказане Суд відхиляє попередні заперечення Уряду.

Б. Скарги заявниці

16. У світлі зауважень, наданих сторонами, Суд доходить висновку, що скарга заявниці порушує серйозні питання фактів та права відповідно до Конвенції, визначення яких вимагає розгляду по суті. Суд не знаходить підстав для проголошення цієї частини заяви неприйнятною. З тих же підстав скарга заявниці за статтею 1 Протоколу N 1 не може бути проголошена неприйнятною.

А. Скарги заявниці за статтею 6 параграфа 1 Конвенції

17. Уряд зауважував, що затримка у виконанні рішення була спричинена складним фінансовим станом боржника та провадженням у справі про банкрутство останнього. Далі Уряд зазначав, що виконавча служба здійснила всі необхідні дії для виконання рішення, і, відповідно, не може нести відповідальність за затримки. Уряд стверджував, що параграф 1 статті 6 Конвенції порушено не було, оскільки тривалість виконавчого провадження не перевищила вимогу "розумного строку".

18. Заявниця зауважила, що виконавче провадження було занадто тривалим. Таким чином, її права були порушені.

19. Суд зазначає, що рішення від 6 вересня 2000 року залишається невиконаним більш ніж п'ять років та два місяці.

20. Суд зазначає, що, допустивши таку тривалу затримку у виконанні рішення у справі заявниці, державні органи позбавили положення параграфа 1 статті 6 Конвенції їх корисної дії. Суд вирішує, що Уряд не надав будь-якого переконливого виправдання такій затримці (див. рішення у справі "Шмалько проти України", N 60750/00, від 20 липня 2004 року, п. 45).