ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 757/37382/18
провадження № 61-7032св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Овчіннікова Антона Анатолійовича та представника ОСОБА_2 - адвоката Жука Андрія Михайловича на рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 квітня 2023 року в складі судді Батрин О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року в складі колегії суддів Слюсар Т. А., Голуб С. А., Таргоній Д. О.
у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Леута Ірина Володимирівна, державний реєстратор Київської філії Комунального підприємства "Реєстрація нерухомості та бізнесу" Гребенюков Костянтин Віталійович, про визнання недійсним договору, скасування запису про державну реєстрацію та
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 03 серпня 2015 року рішенням Солом`янського районного суду міста Києва в справі № 760/10028/15-ц за ОСОБА_4 визнано право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, зобов`язано приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Журавльову Л. М. провести державну реєстрацію права власності на трикімнатну квартиру за ОСОБА_4
19 липня 2018 року постановою Апеляційного суду міста Києва за апеляційною скаргою ОСОБА_3 рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 03 серпня 2015 року скасовано, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Під час розгляду апеляційної скарги ОСОБА_3 суд апеляційної інстанції встановив, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 29 листопада 2011 року в справі № 2-246/11 частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення боргу та штрафних санкцій, стягнено солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 борг за договором позики від 09 квітня 2009 року в розмірі 995 370,00 грн, індекс інфляції за весь час прострочення в розмірі 255 151,32 грн та неустойку в розмірі 3 000 000,00 грн. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2010 року накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, яка згідно з договором дарування від 31 травня 2000 року, реєстровий номер 10-2903, належала на праві приватної власності ОСОБА_2
03 травня 2012 року на виконання вказаного судового рішення видано виконавчий лист, за яким постановою від 21 травня 2012 року головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 та постановою від 25 червня 2012 року накладено арешт на все майно, що належить боржнику - ОСОБА_2 .
Однак позивачу стало відомо, що 24 січня 2018 року державний реєстратор Київської філії Комунального підприємства (далі - КП) "Реєстрація нерухомості та бізнесу" Гребенюков К. В. на підставі ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 19 січня 2018 року № 753/1023/18 прийняв рішення № 39340288 та № 39340578 щодо державної реєстрації припинення обтяжень нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2, накладених ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2010 року № 2-246/11 та постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві № НОМЕР_1 від 25 червня 2012 року.
Водночас згідно з відповіддю Дарницького районного суду міста Києва від 08 травня 2018 року № 5/277/2018 питання про зняття арешту з нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 не розглядалося.
У зв`язку з вказаними обставинами 18 червня 2018 року суддею Комаринцевою Л. В. подано до Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції України повідомлення про вчинення кримінального правопорушення.
Після вчинення реєстраційних дій щодо зняття арешту з нерухомого майна 14 лютого 2018 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу ОСОБА_4 продав квартиру ОСОБА_1, про що прийнято рішення від 14 лютого 2018 року № 39683279 державним реєстратором прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Леутою І. В.
За таких обставин, позивач вважає, що дії ОСОБА_2 за участю ОСОБА_4 були спрямовані на виведення майна з-під арешту з метою уникнення виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 листопада 2011 року в справі № 2-246/11, а тому вказаний договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки він укладений з порушенням статей 18, 22, 24 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", що також створило негативні наслідки для позивача.
Крім того, про фіктивність укладеного правочину свідчить також те, що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані дві особи: ОСОБА_2 та ОСОБА_5, які не є родичами колишнього власника квартири - ОСОБА_4 та нового власника - ОСОБА_1 .
Вважає, що оскільки оскаржувані реєстраційні дії були вчинені на підставі договору купівлі-продажу, який є недійсним, то вони підлягають скасуванню.
Просив суд:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 14 лютого 2018 року квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Леутою І. В.;
- скасувати запис № 24840162 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1, здійснений на підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Леути І. В. від 14 лютого 2018 року № 39683279.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
25 квітня 2023 року рішенням Печерського районного суду міста Києва позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 14 лютого 2018 року квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Леутою І. В. Вирішено питання судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що обставини справи дозволяють кваліфікувати як фраудаторний договір купівлі-продажу від 14 лютого 2018 року, тому він підлягає визнанню недійсним.
Верховний Суд у постановах від 03 серпня 2022 року в справі № 645/3067/19, від 17 серпня 2022 року № 450/441/19, від 22 серпня 2022 року в справі № 597/977/21 виснував, що належними способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав. Із 16 січня 2020 року законодавець виключив такий спосіб захисту порушених речових прав, як скасування запису про державну реєстрацію права, а, отже, спосіб судового захисту шляхом скасування запису про державну реєстрацію права власності на спірне нежитлове приміщення не ґрунтується на вимогах закону.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
03 квітня 2024 року постановою Київського апеляційного суду апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 квітня 2023 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на момент укладення оспорюваного договору від 14 лютого 2018 року ОСОБА_7, хоча і значився номінальним власником квартири АДРЕСА_1, оскільки рішення суду, на підставі якого він набув майно у власність, скасовано пізніше - 19 липня 2018 року, проте розпорядився ним незаконно завдяки підробленому судовому рішенню, коли був чинним арешт на квартиру, накладений ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2010 року та постановою від 25 червня 2012 року Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в м. Києві.
За таких обставин, коли спірне нерухоме майно під час вчинення оспорюваного правочину перебувало під обтяженням, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про визнання недійсним укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 договору купівлі-продажу нерухомого майна у зв`язку з його фраудаторністю.
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги ОСОБА_1
10 травня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Овчінніков А. А. надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення, направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року в справі № 669/927/16-ц, від 02 липня 2019 року в справі № 48/340, від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, від 23 жовтня 2019 року в справі № 922/3537/17, від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17, у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18, від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19, від 08 лютого 2023 року в справі № 359/12165/14-ц, від 11 січня 2024 року в справі № 939/539/21.
Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження за пунктом 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), особа, яка подала касаційну скаргу, вказала, що суди належним чином не дослідили зібрані в справі докази, оскільки вони підтверджують обізнаність ОСОБА_1 на момент укладення договору купівлі-продажу про наявність у позивача невиконаних зобов`язань перед третіми особами.
Заявник зазначив про презумпцію правомірності правочину та що спірний договір був спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ними, воля обох сторін договору відповідала її зовнішньому прояву, тобто сторони, укладаючи договір знали про наслідки його укладення та бажали наслання таких наслідків, тому відсутні підстави визнання договору недійним.
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги ОСОБА_2
16 травня 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Жук А. М. надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 910/17792/17, від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17, від 14 липня 2020 року в справі № 754/2450/18, від 01 березня 2023 року в справі № 757/55549/17-ц.
Послався на те, що оскаржуваними судовими рішеннями фактично встановлено зловживання ОСОБА_2 своїми правами та вчинення дій з метою уникнення звернення стягнення на майно, водночас третя особа взагалі не є стороною оспорюваного договору, а доводи позивача ґрунтуються на припущеннях. Судами не встановлено всіх необхідних елементів, які дають підстави кваліфікувати договір купівлі-продажу від 14 лютого 2018 року як фраудаторний.
Доводи інших учасників справи
У липні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_3 - адвоката Сидоренка В. В., у якому просив касаційні скарги залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення - без змін.
Посилався на те, що у касаційних скаргах не спростовано обставини, які встановлені судам першої та апеляційної інстанцій, та не надано особами, які подали касаційні скарги, належні та допустимі докази, що підтверджують незаконність оскаржуваних судових рішень.
Звертав увагу, що 15 жовтня 2019 року рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва в справі № 826/12567/18, що набрало законної сили, визнано протиправним та скасовано рішення № 39340288 та № 39340578 державного реєстратора Київської філії КП "Реєстрація нерухомості та бізнесу" Гребенюкова К. В. про припинення державної реєстрації обтяжень нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2, проведеної на підставі ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 19 січня 2018 року № 753/1023/18; зобов`язано вчинити дії щодо поновлення записів про державну реєстрацію прав і обтяжень, здійснених на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2010 року та постанови від 25 червня 2012 року Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в м. Києві. Вважав ці обставини преюдиційними.
Рух касаційних скарг в суді касаційної інстанції
03 червня 2024 року ухвалами Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційні провадження у цивільній справі та витребувано її із Печерського районного суду міста Києва.
У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
03 серпня 2015 року рішенням Солом`янського районного суду міста Києва в справі № 760//10028/15-ц позов ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Траєкторія", ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Журавльова Л. М., ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру та нежитлове приміщення, зобов`язання вчинити дії задоволено частково. Визнано за ОСОБА_4 право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, зобов`язано приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Журавльову Л. М. провести державну реєстрацію права власності на трикімнатну квартиру за ОСОБА_4
19 липня 2018 року постановою Апеляційного суду міста Києва за апеляційною скаргою ОСОБА_3 рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 03 серпня 2015 року скасовано, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено (т. 1, а. с. 20-28).
Постановою суду апеляційної інстанції встановлено, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 29 листопада 2011 року в справі № 2-246/11 частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_8, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення суми боргу та штрафних санкцій. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_8, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 борг за договором позики від 09 квітня 2009 року в розмірі 995 370,00 грн, індекс інфляції за весь час прострочення в розмірі 255 151,32 грн та неустойку в розмірі 3 000 000,00 грн.
З метою забезпечення вказаного позову 20 жовтня 2010 року ухвалою Печерського районного суду міста Києва в справі № 2-246/11 накладено арешт на квартиру АДРЕСА_3, яка на праві приватної власності належала ОСОБА_2
03 травня 2012 року на виконання вказаного судового рішення видано виконавчий лист, на підставі якого 21 травня 2012 року постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1. 25 червня 2012 року постановою накладено арешт на все майно, що належить боржнику - ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 34-37).
Відповідно до листа від 08 лютого 2018 року № 1261 Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві 22 серпня 2017 року старшим державним виконавцем Пишним А. В. винесено постанову про повернення виконавчого листа № 2-246/11, виданого 03 травня 2012 року стягувачу. Встановлено, що під час примусового виконання рішення суду 26 жовтня 2012 року державним виконавцем описано квартиру АДРЕСА_3 . 03 серпня 2015 року рішенням Солом`янського районного суду міста Києва визнано право власності іншої особи на вказану квартиру. Під час проведення виконавчих дій встановлено, що у боржника ОСОБА_2 відсутнє будь-яке інше майно, на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення заборгованості (т. 1, а. с. 52).
Із листа від 04 червня 2018 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шевченко І. Л. вбачається, що 24 січня 2018 року державним реєстратором Київської філії КП "Реєстрація нерухомості та бізнесу" Гребенюковим К. В. на підставі ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 19 січня 2018 року № 753/1023/18 прийняті рішення за № 39340288 та № 39340578 щодо державної реєстрації припинення обтяжень нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_3, накладеного ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2010 року № 2-246/11 та постановою від 25 червня 2012 року головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві (т. 1, а. с. 39).
Після вчинення реєстраційних дій щодо зняття арешту з нерухомого майна 14 лютого 2018 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу ОСОБА_4 продав ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 15-19 ).
18 червня 2018 року суддею Дарницького районного суду міста Києва Комаревцевою Л. В. до Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції України подано повідомлення про вчинення кримінального правопорушення, а саме підроблення ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 19 січня 2018 року, на підставі якої скасовано арешт квартири АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 42, 43).
15 жовтня 2019 року рішенням Окружного адміністративного суду в справі № 826/12567/18 позов ОСОБА_3 до державного реєстратора Київської філії КП "Реєстрація нерухомості та бізнесу" Гребенюкова К. В., КП "Реєстрація нерухомості та бізнесу" про визнання протиправними та скасування рішень задоволено. Визнано протиправними та скасовано рішення № 39340288 та № 39340578 державного реєстратора Київської філії КП "Реєстрація нерухомості та бізнесу" Гребенюкова К. В. про припинення державної реєстрації обтяжень нерухомого майна за адресою: квартира АДРЕСА_3, проведену на підставі ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 19 січня 2018 року № 753/1023/18. Зобов`язано КП "Реєстрація нерухомості та бізнесу" вчинити дії щодо поновлення записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, внесених відповідно до ухвали Печерського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2010 року № 2-246/11 та постанови від 25 червня 2012 року Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в м. Києві про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 (т. 2, а. с. 189-191).
Позиція Верховного Суду
Касаційні провадження у справі відкриті з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційних скарг, відзиву та виснував, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).
У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Одним і з визначених у статті 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів можуть бути є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
У статті 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що, оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 ЦК України, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).
Верховний Суд в постановах від 20 серпня 2024 року в справі № 700/337/23 (провадження № 61-6444св24), від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21 (провадження № 61-4014св23), від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20) виснував, що приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, в якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами (позиція Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 14 вересня 2022 року в справі № 369/8077/19).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю "нівелювання" правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/ встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанови Верховного Суду від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21 (провадження № 61-4014св23), від 22 листопада 2023 року в справі № 128/1878/20 (провадження № 61-2477св23)).
У ЦК України закріплений підхід, за якого оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що перебуває в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20, провадження № 61-2612св23).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку, зокрема, посилаються заявники в касаційних скаргах, виснувала, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Тобто Велика Палата Верховного Суду сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:
-фіктивного (стаття 234 ЦК України);
-такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);
-такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
Договір як приватноправова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватноправовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значущих дій.
Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, належать: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов`язань, якщо така процедура визначена законом імперативно.
Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.
Подібні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила і в постанові від 07 вересня 2022 року в справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21).
Отже, Верховний Суд вже сформував усталену судову практику про можливість оскарження такого (фраудаторного) правочину особою (не стороною правочину), чиї майнові інтереси порушує такий правочин, якщо ця особа доведе, що особа, яка уклала договір та відчужила за ним майно, свідомо погіршила свій майновий стан з метою уникнення відповідальності перед кредитором.
У постановах Верховного Суду від 09 серпня 2024 року в справі № 361/155/21 (провадження № 61-3612св24), від 29 червня 2022 року в справі № 750/11492/19 (провадження № 61-4044св21) вказано, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Водночас та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
У справі встановлено, що матеріали справи не містять і судами під час розгляду справи не було надано будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження факту виконання боржником ОСОБА_2 рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 листопада 2011 року в справі № 2-246/11, в якому ОСОБА_3 є стягувачем. Відповідно до листа Відділу примусового виконання рішень управління Державної виконавчої служби від 08 лютого 2018 року № 1261 у ОСОБА_2 відсутнє інше майно, за рахунок якого можна звернути стягнення.
Зміна власника квартири АДРЕСА_1 з ОСОБА_2 на ОСОБА_4 відбулася на підставі рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 03 серпня 2015 року, яке 19 липня 2018 року було скасовано постановою Апеляційного суду міста Києва, а рішення державного реєстратора Гребенюкова К. В. про скасування арешту майна, накладеного на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2010 року № 2-246/11 та завдяки якому відбулося незаконне відчуження спірної квартири на користь ОСОБА_1, визнано протиправним та скасовано рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 жовтня 2019 року.
Тобто ОСОБА_2, бувши боржником перед позивачем ОСОБА_3 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 у період після пред`явлення ОСОБА_3 як стягувачем до Відділу примусового виконання рішень управління Державної виконавчої служби виконавчого документа, виданого на підставі рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 листопада 2011 року в справі № 2-246/11, сприяла вчиненню дій, які можна констатувати як зловживання правом з метою уникнення звернення стягнення на майно на виконання рішення суду.
Завдяки укладеному оспорюваному договору купівлі-продажу фактично було створено переваги одного кредитора перед іншим, що, очевидно, здійснено всупереч принципу добросовісності.
Суди встановили, що на момент укладення оспорюваного договору від 14 лютого 2018 року ОСОБА_7 хоча і значився номінальним власником квартири АДРЕСА_1, оскільки рішення суду, на підставі якого набув таких повноважень, скасовано пізніше - 19 липня 2018 року, проте розпорядився ним незаконно завдяки підробленому судовому рішенню, коли був чинним арешт на квартиру, накладений ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2010 року та постановою від 25 червня 2012 року Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в м. Києві.
За таких обставин, коли спірне нерухоме майно під час вчинення оспорюваного правочину перебувало під обтяженням, колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про визнання недійсним укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 договору купівлі-продажу нерухомого майна у зв`язку з його фраудаторністю.
Такі висновки узгоджуються з правовими висновками, висловленими Верховним Судом в постановах від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18, від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17, від 14 липня 2020 року в справі № 754/2450/18, на які посилаються заявники в касаційних скаргах.
Оскаржувані постанови не суперечать висновку Верховного Суду в постанові від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 про те, що договір, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір, пороте апеляційний суд не перевірив доводів позивача про те, що цивільно-правовий договір (зокрема й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу.
Не суперечать висновки в справі, що переглядається, і постановіВерховного Суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17
Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у межах захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує у межах захисних правовідносин (зобов`язань).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України в попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Доводи касаційних скарг стосуються переоцінки доказів, оцінка яких надана судом апеляційної інстанції як судом факту, а суд касаційної інстанції як суд права позбавлений повноважень встановлювати фактичні обставини справи, досліджувати докази та надавати їм оцінку.
Посилання заявників в касаційних скаргах на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 910/17792/17, від 26 червня 2019 року в справі № 669/927/16-ц, від 02 липня 2019 року в справі № 48/340, від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, від 23 жовтня 2019 року в справі № 922/3537/17, від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17, у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18, від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19, від 08 лютого 2023 року в справі № 359/12165/14-ц, від 11 січня 2024 року в справі № 939/539/21, від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17, від 14 липня 2020 року в справі № 754/2450/18, від 01 березня 2023 року в справі № 757/55549/17-ц, є безпідставним, з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та від 22 лютого 2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово "подібний" в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін "подібні правовідносини" може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.
Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
У справі № 910/17792/17 позивач вважав, що спірні рішення Апеляційної палати Міністерства від 20 червня 2017 року про визнання знака "Корвалол Corvalolum" добре відомим в Україні на ім`я Акціонерного товариства "Фармак" для товарів 5 класу МКТП станом на 01 грудня 2002 року та наказ Міністерства від 19 липня 2017 року № 1037 прийняті з порушенням положень статті 25 Закону України від 15 грудня 1993 року № 3689-ХІІ "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", Порядку визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державного департаменту інтелектуальної власності, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 15 квітня 2005 року № 228, та статті 19 Конституції України.
У справі № 669/927/16-ц позивач просив визнати недійсними договори оренди землі та скасування рішень про державну реєстрацію права оренди з тих підстав, що внаслідок укладення орендодавцем з товариством оскаржених договорів порушені права позивача як орендаря за договорами оренди від 07 травня 2012 року.
У справі № 48/340 позов обґрунтований тим, що майно санаторію імені Першого травня в м. Києві (Пуща-Водиця) є державною власністю та Укрпрофоздоровниці не передавалося, у зв`язку із чим прокурор указував на недійсність договору, за яким Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" відчужило спірне майно на користь Всеукраїнського громадського благодійного фонду "Батьківська турбота", та наявність підстав для повернення такого майна у державну власність.
У справі № 922/35537/17 позивач посилався на те, що оскаржувані електронні торги проведені з порушенням приписів Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5, та всупереч ухвалі Московського районного суду м. Харкова від 24 липня 2017 року в справі № 643/9474/17 про накладення заборони відчуження нежитлового приміщення, зареєстрованого за позивачем.
У справі № 922/2416/17 позивач посилався на те, що не надавав згоди на передачу спірного майна в наступну іпотеку, тому попередня іпотека від 19 квітня 2007 року має вищий пріоритет над наступними, тобто позивач має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок стягнення заборгованості за кредитним договором у судовому порядку.
У справі № 759/24061/19 позивач Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "АРКС" з посиланням на положення статті 993 ЦК України, статті 27 Закону України "Про страхування" просив стягнути з відповідача витрати, пов`язані з виплатою страхового відшкодування.
У справі № 359/12165/14 позивач просив визнати недійсним заповіт та визнати за ним право власності в порядку спадкування з підстав, передбачених статтею 225 ЦК України.
У справі № 939/539/21 встановлено, що відповідач на момент укладення оспорюваних договорів (11 серпня 2020 року) був власником спірних садового будинку та земельної ділянки, мав право розпоряджатися ними на власний розсуд, спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало ні під арештом, ні під заставою.Матеріали даної справи не містять належних та допустимих доказів, які б достовірно підтверджували обізнаність відповідача на момент укладання оспорюваних договорів купівлі-продажу, про наявність невиконаних зобов`язань перед Акціонерним товариством "ПУМБ". Позивач не довів, що оспорювані договори підлягають визнанню недійсними, оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що вказані договори були спрямовані на реальне настання правових наслідків зумовлених ними, воля обох сторін договорів відповідала зовнішньому її прояву, тобто, сторони, укладаючи договори знали про наслідки їх укладення та бажали настання таких наслідків, а тому суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтованого зробили висновок про те, що відсутні правові підстави для визнання вказаних договорів недійсними.
У справі № 757/55549/17 позивач вважав, що оскільки відступлення право вимоги у спірних договорах відбувалося в обмін на грошові кошти за плату у вигляді дисконту, і розмір грошової вимоги значно перевищує ціну відступлення вимоги, а вартість майна, переданого в іпотеку, є значно більшою, ніж розмір заборгованості, визначеної за кредитним договором та договором іпотеки, то оскаржувані договори, на його переконання, є договорами факторингу, афізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.
Тобто у зазначених справах не досліджувалося питання кваліфікації договорів як фраудаторних, тому не можна вважати, що обставини зазначених справ є подібними обставинам справи, що переглядається.
Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01, пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00, пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).