Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Хрус та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви, подані у різні дати, зазначені у таблиці в додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) вказаними у ній заявниками (далі — заявники),

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про наведені у пунктах 1 і 2 скарги, а також визнати решту скарг у заявах № 38328/14 і № 28546/16 неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 02 лютого 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявники скаржилися, зокрема, за статтею 3 Конвенції, на те, що вони зазнали жорстокого поводження з боку працівників правоохоронних органів, а ефективного розслідування їхніх відповідних скарг проведено не було. Деякі заявники також посилалися на статтю 3 та/або статті 6 і 13 Конвенції у зв’язку з тими ж скаргами.

2. Пан О.В. Хрус (заява № 38328/14) додатково посилався на пункт 1 статті 5 Конвенції, скаржачись на те, що його затримали 02 вересня 2011 року близько 18 год. 25 хв., тоді як протокол про затримання був складений лише 03 вересня 2011 року о 02 год. 00 хв. Крім того, він скаржився за статтею 6 Конвенції на те, що тривалість кримінального провадження, порушеного щодо нього, була надмірною, а його свобода пересування була обмежена на необґрунтовано тривалий період з огляду на підписку про невиїзд, яку він був зобов’язаний дати національним органам влади у вересні 2011 року.

3. Відповідні факти індивідуальних заяв детально наведені в таблицях у додатку.

4. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

5. Заявники скаржилися, посилаючись на різні положення Конвенції, на жорстоке поводження з ними працівників міліції та непроведення належного розслідування їхніх відповідних скарг. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див., серед інших джерел, рішення у справі "Баришева проти України" (Barysheva v. Ukraine), заява № 9505/12, пункт 45, від 14 березня 2017 року), вважає, що відповідні скарги мають розглядатися лише за статтею 3 Конвенції.

6. Уряд стверджував, що скарги, висунуті п. О.В. Хрусом (заява № 38328/14), були явно необґрунтованими. Уряд також стверджував, що п. М.М. Грищук (заява № 28546/16) подав свої скарги поза межами встановленого шестимісячного строку, який обраховувався з 26 грудня 2014 року — дня, коли Хмельницький міськрайонний суд залишив без задоволення його апеляційну скаргу на останню постанову про закриття кримінального провадження у зв’язку з його твердженнями про жорстоке поводження (див. конкретні відомості у таблиці 2 у додатку). Уряд також доводив, що п. Р.С. Затолокін (заява № 31750/16) не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки не оскаржив постанову від 21 грудня 2016 року про закриття кримінального провадження у зв’язку з його твердженнями про жорстоке поводження. Насамкінець Уряд стверджував, що скарги п. О.П. Стрілецького (заява № 16810/17) та п. О.В. Попурія (заява № 38328/17) були передчасними, оскільки відповідні розслідування на національному рівні все ще тривали.

7. Розглянувши ці зауваження у контексті наявних документів і встановлених у його практиці принципів (див., зокрема, рішення у справах "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 91–98 і 172–180, від 15 травня 2012 року, та "Бєлоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 48–49 і 56–58, від 07 листопада 2013 року), Суд вважає, що вони мають бути відхилені. Зокрема, він вважає, що п. М.М. Грищуку, який подав свою заяву 12 травня 2016 року, тобто протягом шести місяців після повідомлення його про остаточне рішення у його кримінальній справі (13 листопада 2015 року), не можна дорікнути тим, що він чекав закінчення судового розгляду, перш ніж подати свої скарги до Суду. Суд також вважає, що решта заявників надали національним органам влади відповідні можливості для розгляду їхніх тверджень, таким чином виконавши свій обов’язок вичерпання національних засобів юридичного захисту. Крім того, Суд вважає, що скарги, висунуті всіма заявниками, не є ані явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

8. Розглядаючи факти цієї справи у контексті встановлених у його практиці загальних принципів (див. рішення у справі "Буїд проти Бельгії" [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81–90 та 114–123, ЄСПЛ 2015), Суд вважає, що на національному рівні заявники висунули правдоподібні скарги на жорстоке поводження. Ці скарги призвели до виникнення зобов’язання національних органів влади провести ефективне та ретельне розслідування для встановлення походження стверджуваних тілесних ушкоджень заявників, а також встановлення та покарання винних осіб, якщо твердження про жорстоке поводження виявляться правдивими.

9. З наявних у Суду документів вбачається, що проведені на національному рівні розслідування не вказували на серйозні спроби встановити відповідні факти (див. конкретні відомості в таблицях у додатку).

10. Суд зазначає, що в згаданому рішенні у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), пункти 173–180, він встановив, що небажання органів державної влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг на жорстоке поводження працівників правоохоронних органів становило системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції. З огляду на обставини цих заяв і свою попередню практику Суд вважає, що ці заяви є ще одним прикладом такого незабезпечення оперативного та ретельного розслідування.

11. Суд також вважає, що наведені заявниками описи обставин стверджуваного жорстокого поводження з ними є детальними та послідовними. Тоді як деякі скарги не підтверджені медичними або іншими об’єктивними доказами, результати розслідувань з огляду на їхні численні недоліки не спростували скарги заявників, що вони стали потерпілими від жорсткого поводження працівників правоохоронних органів. За цих обставин і з огляду на обов’язок держави надати переконливі пояснення щодо тілесних ушкоджень, яких особи зазнали, перебуваючи під контролем працівників міліції (див. згадане рішення у справі "Буїд проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium), пункт 83, а також, наприклад, рішення у справах "Аднаралов проти України" (Adnaralov v. Ukraine), заява № 10493/12, пункт 45, від 27 листопада 2014 року, "Кулік проти України" (Kulik v. Ukraine), заява № 10397/10, пункт 59, від 19 березня 2015 року, та "Ярошовець та інші проти України" (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інші заяви, пункт 85, від 03 грудня 2015 року), Суд доходить висновку, що держава несе відповідальність за жорстоке поводження із заявниками.

12. Цих висновків достатньо для встановлення Судом, що заявники зазнали жорстокого поводження, яке має бути кваліфіковане як нелюдське та таке, що принижує гідність.

13. Отже, Суд доходить висновку, що ці скарги свідчать про порушення як процесуального, так і матеріального аспектів статті 3 Конвенції у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням із заявниками.

14. Пан О.В. Хрус (заява № 38328/14) подав додаткові скарги, які також порушували питання за пунктом 1 статті 5 і пунктом 1 статті 6 Конвенції з огляду на відповідну усталену практику Суду (див. конкретні відомості в таблиці 1 у додатку).

15. Розглянувши всі наявні у нього матеріали, Суд доходить висновку, що ці скарги є прийнятними та свідчать про такі порушення:

(a) порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку зі скаргою заявника на затримку в оформленні документів щодо його затримання 02 вересня 2011 року у контексті висновків Суду в рішеннях у справах "Смолік проти України" (Smolik v. Ukraine), заява № 11778/05, пункти 45–48, від 19 січня 2012 року, "Гриненко проти України" (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, пункти 74–78, від 15 листопада 2012 року, та в згаданому рішенні у справі "Бєлоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), пункт 85); і

(b) порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю кримінального провадження щодо нього у контексті висновків Суду в рішеннях у справах "Пелісьє та Сассі проти Франції" [ВП] (Pelissier and Sassi v. France) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-ІІ, "Фрідлендер проти Франції" [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII, та "Меріт проти України" (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року.

16. Стосовно іншої скарги, поданої п. О.В. Хрусом за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, беручи до уваги, що заявник не спростував відповідними документами пояснення Уряду про скасування оскаржуваної підписки про невиїзд у 2016 році, а також з огляду на його численну практику з цього питання (див. рішення у справах "Іванов проти України" (Ivanov v. Ukraine), заява № 15007/02, від 07 грудня 2006 року, "Нікіфоренко проти України" (Nikiforenko v. Ukraine), заява № 14613/03, від 18 лютого 2010 року, та, в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі "Копитець і Штопко проти України" [Комітет] (Kopytets and Shtopko v. Ukraine) [Committee], заяви № 9706/19 і № 9709/19, від 17 жовтня 2019 року, а також той факт, що скарга заявника на тривалість кримінального провадження, яка пов’язана з цією скаргою, вже була розглянута за пунктом 1 статті 6 Конвенції, Суд вважає, що немає необхідності розглядати цю скаргу, висунуту п. О.В. Хрусом (див. рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

17. Заявники висунули вимоги щодо справедливої сатисфакції на підставі статті 41 Конвенції (див. конкретні відомості в таблицях у додатку).

18. З огляду на наявні в нього документи та свою практику Суд вважає за доцільне присудити заявникам суми, зазначені у таблицях в додатку. Він відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

19. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Вирішує об’єднати заяви.

2. Оголошує прийнятними скарги на стверджуване жорстоке поводження працівників правоохоронних органів і непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, висунуті всіма заявниками, а також скарги на незаконне затримання та тривалість кримінального провадження, висунуті п. О.В. Хрусом у заяві № 38238/14.

3. Постановляє, що було порушено як матеріальний, так і процесуальний аспекти статті 3 Конвенції у зв’язку зі скаргами на жорстоке поводження, висунутими у всіх заявах.

4. Постановляє, що немає необхідності розглядати прийнятність та суть скарги за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, висунутою п. О.В. Хрусом у заяві № 38328/14.

5. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку зі скаргою, висунутою п. О.В. Хрусом у заяві № 38328/14.

6. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку зі скаргою, висунутою п. О.В. Хрусом у заяві № 38328/14.

7. Постановляє, що:

а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам суми, зазначені у таблицях в додатку, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

б) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

8. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 02 березня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.