Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Олексій Михайлович Захаркін проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva),

Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції, після наради за зачиненими дверима 27 квітня 2010 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу порушено за заявою (№ 1727/04), яку 21 листопада 2003 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України Олексій Михайлович Захаркін (далі - заявник).

2. Заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляв пан А.П. Бущенко, юрист, який практикує в м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев.

3. Заявник стверджував, що він зазнав поганого поводження з боку працівників міліції та що не було проведено ефективного розслідування цих подій. Заявник також стверджував, що його було незаконно затримано, і що після затримання він негайно не постав перед суддею.

4. 5 лютого 2009 року Суд вирішив направити заяву Уряду. Суд також вирішив одночасно розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви (пункт 3 статті 29).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1979 році. На час подій він проживав у м. Калуші Івано-Франківської області.

A. Затримання заявника та стверджуване погане поводження

6. Близько 16 години 17 травня 2003 року на шляху із Івано-Франківська до Калуша заявника зупинила міліція, оскільки отримала інформацію про те, що заявник, раніше судимий за крадіжку, може бути причетним до нещодавно скоєних у цьому районі крадіжок.

7. Під час обшуку машини заявника працівники міліції вилучили розсувний ключ, рукавиці, два кишенькові ліхтарики та деякі інші речі. Як стверджувалось, вони також знайшли в машині заявника та у нього в кишені невелику кількість маріхуани. Зі слів заявника, маріхуани у нього ані при собі, ані в машині не було.

8. Після обшуку працівники міліції вирішили оформити затримання заявника за статтями 44 і 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення за зберігання наркотиків у невеликій кількості (адміністративне правопорушення). Тим часом вони відправили вилучений розсувний ключ експерту для встановлення того, чи міг він бути використаний для зламу дверей нещодавно пограбованих квартир.

9. Під час допиту заявник повідомив працівникам міліції, що маріхуана йому не належала, і зазначив, що йому в кишеню та в машину її підкинули працівники міліції. У відповідь на це заявника було побито.

10. Зі слів заявника, його в наручниках було підвішено головою донизу із застосуванням металічного лому; під час тримання його в такому стані його залякували заподіянням йому смерті.

11. 20 травня 2003 року після підтвердження експертом того, що розсувний ключ було використано для низки крадіжок, працівники міліції доставили заявника до слідчого, який о 13 годині 21 травня 2003 року оформив подальше затримання заявника як підозрюваного у справі за фактом вчинення крадіжки.

12. Під час допиту заявник не визнав себе винним у вчиненні крадіжки. У відповідь на це заявника було побито працівниками міліції. Зі слів заявника, його в наручниках було підвішено головою донизу із застосуванням металічного лому; у такому стані його били по голові пластиковою пляшкою, наповненою водою, і дерев’яною битою по ногах; на голову йому наділи протигаз, наповнений рідиною, внаслідок чого він не міг дихати. Під час такого поводження заявник кілька разів втрачав свідомість, а коли приходив до тями, йому казали зізнатися у вчиненні злочинів. Зрештою він підписав явку з повинною у вчиненні однієї крадіжки. У подальшому він також підписав низку документів, наданих йому працівниками міліції.

13. Вночі 24 травня 2003 року заявник, якого усе ще тримали під вартою у відділі міліції, попросив дозволу скористатися туалетом. У приміщенні туалету він порізав собі судини на лівій руці. Коли кровотечу побачили, заявника було доставлено до місцевої лікарні. Того ж дня, після отримання необхідної медичної допомоги, заявника було звільнено. Проведений медичний огляд та допомога, надана заявнику у зв’язку з цією травмою, були зафіксовані медичними працівниками.

14. 26 травня 2003 року медичні працівники оглянули заявника та видали медичну довідку. Згідно з листом прокуратури Івано-Франківської області (далі - прокуратура області) від 16 жовтня 2003 року у довідці було зазначено, що заявник мав (окрім порізу на лівій руці) 3 садна на правій руці та плечі, 3 садна на лівому плечі, 3 садна та 8 подряпин на лівій руці і 2 садна на правій нозі. Відповідно до обвинувального висновку від 28 грудня 2007 року (див. також пункт 32 нижче) у довідці після опису вказаних травм містився висновок про те, що вони належать до легких тілесних ушкоджень, які могли бути заподіяні тупими предметами (за винятком порізу на лівій руці) за 5 днів до проведення обстеження.

15. 29 травня 2003 року заявнику було діагностовано гострий депресивний розлад із суїцидальною спробою.

B. Офіційне розслідування подій

16. Після звільнення заявник і його мати подавали до правоохоронних органів численні скарги щодо притягнення причетних працівників міліції до кримінальної відповідальності.

17. 21 липня 2003 року прокуратура м. Івано-Франківська відмовила у відкритті кримінальної справи за скаргами заявника через відсутність доказів вчинення злочину. Той факт, що заявник зазнав численних тілесних ушкоджень, було вказано, але залишено без будь-яких пояснень.

18. Заявник оскаржив постанову про відмову в порушенні кримінальної справи до прокуратури області, яка під час її перегляду також зобов’язала Управління внутрішніх справ в Івано-Франківській області, до компетенції якого належить нагляд за діяльністю місцевих управлінь, провести за оскаржуваними фактами внутрішню перевірку.

19. 27 жовтня 2003 року прокуратура області скасувала постанову від 21 липня 2003 року на підставі того, що обставини, за яких заявник зазнав тілесних ушкоджень, не були досліджені.

20. 3 листопада 2003 року прокуратура області порушила кримінальну справу за фактом стверджуваного незаконного затримання та поганого поводження щодо заявника.

21. 15 грудня 2003 року заявник подав скаргу до Генеральної прокуратури України, стверджуючи, що прокуратура області не змогла провести незалежне розслідування стосовно працівників міліції, які працюють у тій самій області. Відповідно він вимагав передачі справи до прокуратури іншої області для проведення розслідування.

22. 16 червня 2004 року заявник подав повторну скаргу, оскільки не отримав жодної відповіді на попередню. Він зазначив, що досі детально пам’ятає події та може впізнати причетних працівників міліції, однак належні слідчі дії не були здійснені.

23. 24 червня 2004 року прокуратура м. Калуша відмовила в порушенні кримінальної справи щодо Ю. і Б., двох працівників міліції, які, як стверджував заявник, були причетні до вчинення злочинів.

24. 26 липня 2004 року прокуратура області самостійно розглянула клопотання заявника про передачу провадження до іншої прокуратури та відмовила у його задоволенні як необґрунтованому.

25. 25 вересня 2004 року прокуратурою області було відмовлено в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції Ж., К. і Г. на підставі недостатності доказів їхньої участі у стверджуваних злочинах. Кілька разів заявник просив надати копію цієї постанови з метою оскарження її до суду, але безрезультатно.

26. В подальшому прокуратура області пред’явила обвинувачення двом працівникам міліції - А. (який був оперативним працівником місцевого управління внутрішніх справ) і М. (який був начальником відділу в місцевому управлінні внутрішніх справ) за фактом зловживання владою та службовим становищем, перевищення влади, службового підроблення та завідомо незаконного затримання у справі заявника.

27. 22 жовтня 2004 року після закінчення слідства прокуратура області направила справу до Івано-Франківського міського суду (далі - міський суд) для розгляду по суті.

28. У період з 3 листопада 2004 року до 15 листопада 2006 року судові засідання у справі були п’ять разів відкладені міським судом через неявку прокурора, сім разів - за клопотанням прокурора і один раз через те, що прокурор був у відпустці.

29. 18 липня 2007 року відбулося судове засідання у справі, у ході якого міський суд встановив, що розслідування у справі було поверховим і неналежним. Міський суд зазначив, що постанови про відмову в порушенні кримінальної справи щодо інших працівників міліції не були обґрунтованими. Відповідно суд повернув справу на додаткове розслідування та зобов’язав провести впізнання інших працівників міліції заявником, допитати їх, провести очну ставку між ними та заявником, перевірити алібі обвинуваченого М., допитати медичних працівників лікарні, де заявнику надавалася медична допомога, а також провести детальне відтворення обстановки і обставин події за участю заявника, враховуючи те, що останній давав суперечливі свідчення щодо того, як саме він, як стверджувалося, був підвішений із застосуванням металевого лому.

30. 24 вересня 2007 року апеляційний суд Івано-Франківської області залишив вказане рішення від 18 липня 2007 року без змін, вказавши, inter alia, що суперечливі свідчення заявника повинні бути належним чином перевірені.

31. 15 листопада 2007 року прокуратура області розпочала додаткове розслідування, постановивши, що воно має бути завершене протягом 1 місяця.

32. 28 грудня 2007 року прокуратура області, закінчивши додаткове розслідування, направила справу до міського суду. А. було пред'явлено обвинувачення у зловживанні владою та службовим становищем, перевищенні влади, службовому підробленні та завідомо незаконному затриманні. М. було пред’явлено обвинувачення у перевищенні службових повноважень і завідомо незаконному затриманні. Усі обвинувачення належали до кваліфікованих складів відповідних злочинів. В обвинувальному висновку було, зокрема, зазначено, що М. наказав іншим працівникам міліції застосувати до заявника наручники і підвісити його із застосуванням металевого лому, розміщеного між двома столами та одягнути заявнику протигаз і перекрити постачання повітря. Було зазначено, що "катування тривало з 13 год. 21 травня до 9 год. 50 хв. 22 травня 2003 року".

33. Згідно з обвинувальним висновком інші працівники міліції не були притягнуті до кримінальної відповідальності, оскільки мати заявника стверджувала, що, враховуючи проміжок часу, який сплив, заявник не зможе впізнати інших працівників міліції, окрім А. і М.; крім того, решта працівників міліції заперечували свою причетність до злочинів.

34. 25 березня 2009 року міський суд встановив, що прокуратура області не дотрималася вказівок щодо провадження слідства, наданих судом у рішенні від 18 липня 2007 року. Міський суд постановив виділити зі справи провадження щодо М. і повернув його на додаткове розслідування та продовжив розглядати обвинувачення щодо А.

35. 26 березня 2009 року міський суд встановив, що у ході затримання заявника А. підкинув наркотики останньому, застосував до нього погане поводження шляхом нанесення ударів ногами і руками, сфальсифікував щодо заявника справу про адміністративне правопорушення і затримав його незаконно. Міський суд визнав А. винним у перевищенні влади та службових повноважень, службовому підробленні й завідомо незаконному затриманні та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки з позбавленням права обіймати будь-які атестовані посади, пов’язані з виконанням функцій представника влади в правоохоронних органах протягом того самого строку. Суд також частково задовольнив цивільний позов заявника про відшкодування шкоди.

36. 15 вересня 2009 року апеляційний суд Івано-Франківської області залишив без змін рішення від 25 березня 2009 року. Суд також скасував вирок від 26 березня 2009 року як необґрунтований та повернув усю справу на додаткове розслідування. Суд зазначив, що вина А. не була доведена належним чином через суттєві недоліки слідства. Суд також встановив, що, враховуючи обставини справи, розгляд міським судом обвинувачення щодо А. окремо від обвинувачень щодо М. не відповідав вимогам законодавства.

37. Слідство щодо А. і М. наразі триває.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України від 28 червня 1996 року

38. Відповідні положення Конституції України передбачають таке:

Стаття 28

"Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню...."

Стаття 29

"...У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені нате законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою..."

B. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року (у редакції, чинній на момент подій)

39. Розділ II Особливої частини Кримінального кодексу України стосується злочинів проти життя та здоров’я особи. Стаття 127 Кодексу, яка міститься в цьому розділі, передбачає таке:

"1. Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі,... -

карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років...

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості, -

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років".

40. Розділ XVII Кодексу присвячено злочинам, вчиненим державними службовцями або іншими особами, які здійснюють владні повноваження. До таких злочинів належать зловживання владою або службовим становищем (стаття 364), перевищення влади або службових повноважень (стаття 365), службове підроблення (стаття 366). Кваліфікованими ці склади злочинів вважаються за наявності тяжких наслідків або інших обставин. Зокрема зловживання владою працівниками правоохоронних органів карається позбавленням волі на строк від 5 до 12 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна (частина 3 статті 364). Розділ XVIII Кодексу стосується злочинів проти правосуддя та передбачає, зокрема, відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід, арешт або тримання під вартою (стаття 371).

C. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (у редакції, чинній на час подій)

41. Стаття 4 Кодексу передбачає, що суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і для їх покарання.

42. Згідно зі статтею 99 Кодексу за відсутності підстав для порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя своєю постановою відмовляють у порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб і підприємства, установи, організації.

43. Відповідні положення статті 106 Кодексу передбачають таке:

"Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:

1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо ця особа намагалася втекти, або якщо її місце проживання чи перебування не зареєстровано, або якщо не встановлено особи підозрюваного.

Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз’яснення підозрюваному в порядку, передбаченому частиною другою статті 21 цього Кодексу, права мати побачення із захисником з моменту затримання. Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим.

Копія протоколу з переліком прав та обов’язків негайно вручається затриманому і направляється прокурору. На вимогу прокурора йому також надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання...

Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання:

1) звільняє затриманого - якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених частинами першою і другою цієї статті;

2) звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не зв’язаний з триманням під вартою;

3) доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин.

Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судці про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи для досудового ув’язнення, начальник місця досудового ув’язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.

44. Стаття 217 Кодексу передбачає, зокрема, що, визнавши досудове слідство в справі, яка підлягає направленню для віддання обвинуваченого до суду, закінченим, слідчий повідомляє про це потерпілого та його представника, цивільного позивача, цивільного відповідача або їх представників і роз’яснює їм їх право ознайомитися з матеріалами справи. Про це слідчий складає відповідний протокол або додає до справи копію письмового повідомлення.

D. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року

45. Стаття 44 Кодексу забороняє виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин в невеликих розмірах без мети збуту.

46. Статтею 263 Кодексу передбачено, inter alia, що осіб, які порушили правила обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, може бути затримано на строк до трьох годин для складання протоколу, а в необхідних випадках для встановлення особи, проведення медичного огляду, з’ясування обставин придбання вилучених наркотичних засобів і психотропних речовин та їх дослідження - до трьох діб з повідомленням про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання або на строк до десяти діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів, що посвідчують їх особу.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

47. Заявник скаржився, що його було піддано катуванню працівниками міліції, та що за його скаргами не було проведено ефективного розслідування. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

A. Прийнятність

48. Уряд стверджував, що заява була неприйнятною через невичерпання заявником усіх національних засобів захисту, зазначивши, що на національному рівні відповідне провадження у кримінальній справі ще тривало.

49. Заявник стверджував, що провадження у кримінальній справі було неефективним і що він був звільнений від обов’язку скористатися національним засобом захисту.

50. Суд зазначає, що заперечення Уряду тісно пов’язане зі скаргами заявника за статтею 3 Конвенції. За цих обставин Суд поєднує розгляд заперечення Уряду із розглядом скарги заявника по суті.

51. Суд також вказує, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Доводи сторін

52. Заявник, посилаючись на власний виклад фактів, стверджував, що він зазнав поганого поводження з боку працівників міліції і що таке поводження становило катування. Щодо процесуального аспекту статті 3 Конвенції він наполягав, що розслідування його скарг з цього приводу було неефективним. Зокрема, він підкреслив, що кримінальну справу було порушено лише 3 листопада 2003 року, тобто більш як через 5 місяців після подій, які оскаржувалися. І така затримка спричинила втрату доказів і суттєво зменшила можливість встановлення усіх відповідних фактів і притягнення до відповідальності усіх причетних працівників міліції. Він також вказав, що обвинувальний висновок, направлений до суду 28 грудня 2007 року, чітко встановлював, що до поганого поводження із заявником були причетні й інші працівники міліції, але вони ніколи не притягалися до відповідальності.

53. Уряд стверджував, що провадження у кримінальній справі ще не було закінчено, а тому було зарано робити будь-які висновки щодо достовірності тверджень заявника про погане поводження. Уряд також зазначив, що органи державної влади дотрималися процесуальних обов’язків за статтею 3 Конвенції, стверджуючи, що слідство, про яке йдеться, провадилося ретельно і всебічно.

2. Оцінка Суду

a. Матеріальний аспект статті 3 Конвенції

54. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції забороняє без будь-яких виключень катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Погане поводження повинно досягти мінімального ступеня жорстокості для того, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого мінімального рівня жорстокості є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Застосування до особи, позбавленої волі, заходів фізичного впливу, які не були спричинені її власним поводженням, є приниженням її гідності та є, в принципі, порушенням права, закріпленого статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пункти 119-120, ECHR 2000-IV).

55. Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом" (див. рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), рішення від 18 січня 1978 року, Series А по. 25, стор. 64-65, пункт 161). Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Коли вся чи значна частина інформації стосовно подій, про які йдеться, відома винятково державним органам - як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади,- і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення від 4 грудня 1995 у справі"Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), Series A № 336, пункт 34, і рішення у справі "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, пункт 100, ECHR 2000-VII).

56. У цій справі заявник надав чіткі пояснення щодо заходів поганого поводження, застосованих до нього (див. пункти 10 і 12 вище), і наполягав, що таке поводження мало бути кваліфіковано як катування.

57. Хоча факт заподіяння заявником собі серйозного ушкодження наприкінці затримання може бути певною мірою непрямим підтвердженням застосування до нього катування, він є недостатнім, аби дійти чіткого висновку щодо цього, особливо враховуючи той факт, що заявнику у відповідний час було діагностовано депресивний розлад із суїцидальною спробою (див. вище пункт 15). У справі немає детальної медичної інформації щодо того, яким чином були заподіяні наявні на тілі заявника після звільнення ушкодження. Судне може також дійти підтверджувальних висновків щодо тверджень заявника про катування, враховуючи те, що ці твердження на національному рівні виявилися суперечливими (див. пункти 29-30 вище). Таким чином, наявна інформація є недостатньою, щоб віддати перевагу наданому заявником викладу подій щодо поганого поводження як такому, що суперечить іншим можливим версіям, утому числі й версії суду, згідно з якою заявник зазнав поганого поводження внаслідок побиття (див. пункт 35 вище).

58. Таким чином, Суд не може встановити "поза розумним сумнівом" описані заявником методи поганого поводження, які були застосовані до нього працівниками міліції (див., на противагу, рішення у справі "Михєєв проти Росії" (Mikheyev v. Russia), заява № 77617/01, пункти 127-136, рішення від 26 січня 2006 року, в якому Суд встановив, що заявник зазнав поганого поводження, враховуючи його спробу самогубства та докази у справі).