Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Щурко та Отришко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Марія Елосегі (<…>), судді,

та Вікторія Марадудіна (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 12 жовтня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявами, поданими у різні дати, зазначені у таблиці в додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція).

2. Про заяви було повідомлено Уряд України (далі — Уряд).

3. Перелік заявників і відповідні деталі заяв наведені в таблиці у додатку.

4. Заявники стверджували про ненадання їм належної медичної допомоги під час тримання під вартою. У заяві № 3529/21 заявник також висунув скаргу за статтею 13 Конвенції.

5. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

6. Заявники скаржилися, головним чином, на ненадання їм належної медичної допомоги під час тримання під вартою. Вони посилалися на статтю 3 Конвенції.

7. Суд зазначає, що заявники страждали на серйозні захворювання, зазначені у таблиці в додатку, які вплинули на їхнє повсякденне життя. Отже, вони могли зазнати значного занепокоєння щодо того, чи була належною надана їм медична допомога.

8. Суд повторює, що "належність" медичної допомоги залишається найбільш важким елементом для визначення (див. рішення у справі "Блохін проти Росії" [ВП] (Blokhin v. Russia) [GC], заява № 47152/06, пункт 137, ЄСПЛ 2016). У цьому контексті зрозуміло, що органи державної влади повинні забезпечити оперативність і точність постановки діагнозу та лікування (див., наприклад, рішення у справах "Горбуля проти Росії" (Gorbulya v. Russia), заява № 31535/09, пункт 62, від 06 березня 2014 року, та "Похлєбін проти України" (Pokhlebin v. Ukraine), заява № 35581/06, пункт 62, від 20 травня 2010 року обидва з подальшими посиланнями), а у випадку, коли це викликано медичним станом,— регулярність і систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою ефективного лікування захворювань ув’язненої особи або запобігання їхньому ускладненню (див., inter alia, рішення у справах "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, пункт 74, від 18 грудня 2008 року, та "Колесніковіч проти Росії" (Kolesnikovich v. Russia), заява № 44694/13, пункт 70, від 22 березня 2016 року, обидва з подальшими посиланнями). Суд підкреслює, що медична допомога, яка надається в установах виконання покарань, має відповідати рівню допомоги, яку органи державної влади зобов’язалися надавати для всього населення. Проте це не означає, що кожному затриманому має гарантуватися медичне лікування на тому самому рівні, що й у найкращих медичних закладах поза межами установ виконання покарань (див., наприклад, рішення у справах "Садретдінов проти Росії" (Sadretdinov v. Russia), заява № 17564/06, пункт 67, від 24 травня 2016 року, та "Коновальчук проти України" (Konovalchuk v. Ukraine), заява № 31928/15, пункт 52, від 13 жовтня 2016 року обидва з подальшими посиланнями).

9. Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд визначив недоліки у лікуванні заявників, наведені у таблиці в додатку. Суд вже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі (див. рішення у справах "Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, пункти 103–105, ЄСПЛ 2005-II, "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункти 104–106, від 28 березня 2006 року, та "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, пункти 68–78, від 14 жовтня 2010 року). Беручи до уваги свою практику з цього питання, Суд вважає, що у цій справі заявники не отримали всебічної та належної медичної допомоги під час тримання під вартою.

10. Отже, ці скарги є прийнятними та свідчать про порушення статті 3 Конвенції.

11. У заяві № 3529/21 заявник також подав скаргу за статтею 13 Конвенції з огляду на відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з ненаданням належної медичної допомоги в установах виконання покарань (див. таблицю в додатку). Ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною. Розглянувши всі наявні в нього матеріали, Суд доходить висновку, що вона свідчить про порушення статті 13 Конвенції у контексті його усталеної практики (див. згадані рішення у справах "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), пункти 113–116, та "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine), пункти 84–85).