Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Муковоз проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 17414/11), яку 12 березня 2011 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Тетяна Григорівна Муковоз (далі - заявниця), 1969 року народження, яка проживає у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 08 грудня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарг заявниці на те, що її виселення разом із неповнолітнім сином з державного гуртожитку не було законним та необхідним, і національні суди не навели належного обґрунтування для своїх рішень з цього питання, а також не забезпечили наявність у неї ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з її скаргами. Заявниця посилалася на статті 6, 8 і 13 Конвенції.

2. 01 вересня 2009 року адміністрація Коледжу інформаційних технологій та землевпорядкування (далі - коледж, державний навчальний заклад при Національному авіаційному університеті (далі - університет)), викладачем якого на той момент була заявниця, повідомила їй, що вона та її неповнолітній син мають звільнити гуртожиток коледжу, оскільки сплинув строк дії договору найму.

3. 30 жовтня 2009 року заявниця оскаржила цю вимогу до суду. Вона зазначила, що однокімнатна квартира в цьому гуртожитку була передана їй у користування в березні 2005 року у зв’язку з її працевлаштуванням в університеті. Це було єдине житло, яке мала вона та її син. З точки зору організації, їхнє проживання там регулювалося декількома договорами найму жилого приміщення на визначений строк. Однак відповідно до статті 132 Житлового кодексу України, що забороняла виселення зі службових гуртожитків працюючих осіб, які виховували дітей як одинокі батьки, вона мала право на продовження строку дії договору найму, оскільки її трудовий договір з університетом був незадовго до цього продовжений. Вона також стверджувала, що їй довелося оплатити повний ремонт квартири, у тому числі встановлення каналізаційного обладнання, перш ніж переїхати, і, враховуючи ці особливі зусилля та особисті зв’язки її сім’ї з квартирою з 2005 року, раптове і незрозуміле надання приміщення невказаній третій стороні могло бути актом корупції. Насамкінець заявниця зазначила, що перебувала у безпорадному становищі, а саме: самостійно виховувала неповнолітню дитину, її дитина страждала на декілька хронічних захворювань (вона надала медичні довідки), і продовження строку дії договору найму було для неї життєво важливим.

4. 16 лютого 2010 року Святошинський районний суд міста Києва задовольнив позов заявниці. Посилаючись на статтю 132 Житлового кодексу України, районний суд дійшов висновку, що вона не могла бути виселена, оскільки її трудовий договір з університетом було продовжено.

5. 14 липня 2010 року Апеляційний суд міста Києва задовольнив апеляційну скаргу відповідача та ухвалив виселити заявницю на тій підставі, що строк дії її договору найму сплинув. Суд не відповів на аргументи заявниці стосовно її особистих обставин або її аргументу, що вона мала особливе право відповідно до статті 132 Житлового кодексу України на продовження строку дії договору найму. У відповідній частині рішення, головним чином, зазначено:

"... договір № 36/08 найму жилого приміщення... сплинув 30 червня 2009 року....

Оскільки строк дії договору найму жилого приміщення закінчився, вимоги позову задоволенню не підлягають....".

6. Заявниця подала касаційну скаргу, стверджуючи, зокрема, що її договір найму не міг розглядатися згідно з цивільним законодавством як приватний договір найму жилого приміщення на визначений строк, оскільки він підпадав під дію Житлового кодексу України, зокрема статті 132. Заявниця також повторила аргументи щодо свого безпорадного становища та значних особистих зв’язків зі спірною квартирою і зазначила, що адміністрація коледжу непрямо вважала договір найму дійсним, оскільки продовжувала надсилати їй квитанції для щомісячної оплати за проживання та комунальні послуги, пов’язані з квартирою, і вона сумлінно та регулярно платила їм. Оскільки 21 вересня 2010 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявниці, її та її сина виселили у жовтні 2010 року.

7. Заявниця скаржилася на те, що її виселення не було ані законним, ані необхідним, а апеляційний суд і Верховний Суд України не навели належних відповідей на її основні аргументи та не оцінили її особисті обставини. У відповідь на заперечення Уряду, що заявниця зловжила своїм правом на подання індивідуальної заяви, оскільки не повідомила ні національні органи влади, ні Суд про те, що їй належить житловий будинок, який вона успадкувала у с. Пархомівка, заявниця зазначила, що цей будинок був непридатний для проживання і розташований приблизно за 400 кілометрів від її місця роботи у м. Києві у вимираючому селі без інфраструктури. Тому вона не могла ані жити в цьому будинку, ані мати можливість заробити гроші для оплати свого житла у м. Києві шляхом здачі його у найм чи його продажу.

8. Суд відхиляє заперечення Уряду щодо зловживання правом на подання індивідуальної заяви з посиланням на свою численну практику (див., зокрема, рішення у справах "Віннійчук проти України" (Vinniychuk v. Ukraine), заява № 34000/07, пункт 42, від 20 жовтня 2016 року, "Дакус проти України" [Комітет] (Dakus v. Ukraine) [Committee], заява № 19957/07, пункт 37, від 14 грудня 2017 року, та "Чорненко проти України" [Комітет] (Chornenko v. Ukraine) [Committee], заява № 59660/09, пункти 48 і 49, від 14 січня 2021 року). Крім того, він вважає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, і тому вона має бути визнана прийнятною.