Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Віннійчук проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ерік Мьосе (<…>),

Фаріс Вегабовіч (<…>),

Йонко Грозєв (<…>),

Сіофра О’Лірі (<…>),

Мартіньш Мітс (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 27 вересня 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 34000/07), яку 27 червня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Валентина Петрівна Віннійчук (далі - заявниця).

2. Заявницю, якій була надана правова допомога, представляв п. Е. Марков - юрист, який практикує у м. Страсбурзі. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. Заявниця стверджувала, зокрема, про невжиття державними органами своєчасних заходів для виправлення їхньої помилки у зв’язку із позбавленням її права на користування комунальною квартирою та відсутність у неї ефективних засобів юридичного захисту для оскарження тривалого невиконання рішення суду щодо надання їй нового житла.

4. 07 жовтня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилася у 1955 році і проживає у м. Стрию.

6. 25 грудня 1997 року прокурор м. Стрия подав цивільний позов від імені Стрийської міської ради, вимагаючи визнати заявницю такою, що втратила право на користування квартирою, наданою їй в рамках соціальної програми забезпечення житлом, оскільки вона в ній не проживала.

7. 02 лютого 1998 року Стрийський міський суд задовольнив цей позов.

8. Заявниця подала касаційну скаргу. Вона стверджувала, зокрема, що не залишала квартиру. Вона була відсутня у м. Стрию, оскільки відбувала покарання у виді позбавлення волі. Вона повернулася до квартири до судового засідання та сплатила необхідні платежі. Вона також зазначила, що у неї на утриманні є двоє дітей і немає іншого житла.

9. 16 березня 1998 року Апеляційний суд Львівської області залишив без задоволення касаційну скаргу заявниці і рішення від 02 лютого 1998 року стало остаточним. Зокрема, суд зазначив, що, як вбачалося з документів у справі, заявниця була відсутня у м. Стрию з 13 березня 1996 року по 13 грудня 1997 року у зв’язку з її затриманням, подальшим засудженням та відбуванням покарання у Росії. Відповідно до статті 71 застосовного Житлового кодексу України вона втратила право на користування квартирою, в якій раніше проживала, через шість місяців після того, як вирок щодо неї став остаточним.

10. Того самого дня суд також звернувся до міської ради з окремою ухвалою, закликавши її розглянути особисту ситуацію заявниці та необхідність її реінтеграції в суспільство шляхом вирішення питання щодо використання раніше займаної нею квартири. Зокрема, суд зазначив, що заявниця не мала іншого житла, була безробітною та мала двох дітей. Діти заявниці були прописані у двокімнатній квартирі матері заявниці, яка хворіла і, вочевидь, не бажала проживати разом із заявницею.

11. 01 квітня 1998 року міський голова м. Стрия відреагував на окрему ухвалу Апеляційного суду Львівської області, поінформувавши його, що прокурор м. Стрия ініціював провадження проти заявниці не проконсультувавшись з міською радою, яка не була зацікавлена у виселенні заявниці. Він також запевнив суд, що міська рада не буде вживати заходів для виселення заявниці.

12. 20 травня 1998 року прокурор м. Стрия ініціював провадження щодо виселення заявниці відповідно до статті 109 Житлового кодексу України , посилаючись на те, що вона не мала законних підстав далі проживати у квартирі, але відмовлялася виїхати добровільно. Крім того, він надав заяву, підписану дев’ятьма мешканцями цього будинку, які стверджували, що заявниця регулярно влаштовувала гучні вечірки та запрошувала гостей із судимістю, які порушували громадський порядок та псували комунальну власність.

13. 18 червня 1998 року Стрийський міський суд, посилаючись на статтю 109 Житлового кодексу України та на втрату заявницею права на користування спірною квартирою, постановив виселити її. Це рішення стало остаточним та 13 жовтня 1998 року було виконане.

14. Згідно з твердженнями заявниці після виселення вона була змушена орендувати кімнати у квартирах різних знайомих і не могла знайти постійне житло.

15. Згідно з твердженнями Уряду після виселення заявниця та її двоє дітей проживали з матір’ю заявниці у двокімнатній квартирі житловою площею 32 кв.м.

16. 13 грудня 2000 року Стрийський міський суд надав колишню квартиру заявниці у користування А.Н., який згодом отримав її у власність від міської ради шляхом приватизації та невдовзі після цього продав О.М.

17. Після численних скарг заявниці щодо стверджуваної несправедливості рішень суду, якими вона була позбавлена права на користування житлом, 30 травня 2001 року президія Апеляційного суду Львівської області у порядку виключного провадження скасувала рішення від 02 лютого та 16 березня 1998 року і направила справу заявниці до Стрийського міського суду на новий розгляд.

18. Після кількох розглядів справи 07 жовтня 2002 року Апеляційний суд Львівської області визнав право заявниці на користування спірною квартирою, залишивши позов прокурора до неї без задоволення. Зокрема, суд зазначив, що, хоча заявниця дійсно була відсутня у спірній квартирі протягом періоду, який перевищив шість місяців до того, як прокурор ініціював провадження, повернувшись до квартири до розгляду справи судом першої інстанції, заявниця відновила своє право на користування спірною квартирою.

19. 27 травня 2003 року Верховний Суд України залишив без змін це рішення і воно набрало законної сили.

20. У незазначену дату заявниця ініціювала цивільне провадження, вимагаючи визнати недійсними усі угоди щодо спірної квартири, виселити О.М. та ухвалити рішення суду, яке дозволить їй повернутися до квартири.

21. 06 липня 2005 року Стрийський міський суд дійшов висновку про відсутність підстав для позбавлення О.М. права власності на квартиру, оскільки вона добросовісно придбала її, коли квартира на законних підставах належала А.Н. Водночас, з огляду на рішення про відновлення права заявниці на користування тією самою квартирою він зобов’язав міську раду надати заявниці житло, аналогічне спірній квартирі.

22. Це рішення набрало законної сили, і в жовтні 2005 року державні виконавці відкрили виконавче провадження.

23. 20 жовтня 2005 року міська рада поінформувала заявницю про неможливість виконати рішення, оскільки у її розпорядженні не було вільних житлових приміщень і коштів на будівництво нових.

24. Згідно з твердженнями Уряду у незазначену дату міська рада запропонувала заявниці квартиру, розташовану на вулиці В., але заявниця відмовилася.

25. Згідно з твердженнями заявниці міська рада ніколи не пропонувала їй будь-яку іншу квартиру.

26. 28 червня 2006 року державні виконавці повернули заявниці виконавчий лист без виконання. Не зрозуміло, чи отримала заявниця зазначений лист.

27. Заявниця неодноразово зверталася до різних державних органів зі скаргами на невиконання рішення суду від 06 липня 2005 року, проте безуспішно.

28. 30 травня 2007 року прокуратура Львівської області поінформувала заявницю про відсутність підстав для втручання у ситуацію від її імені, оскільки її право на комунальне житло було відновлено у судовому порядку, а Державна виконавча служба України відкрила виконавче провадження, яке, за їхньою інформацією, на той момент тривало.

29. 30 травня 2008 року Державна виконавча служба України у відповідь на скаргу заявниці про затримку у виконанні ухваленого на її користь рішення поінформувала її, що виконавчий лист був повернутий їй у 2006 році. Однак вона мала право повторно пред’явити його та вимагати повторного відкриття виконавчого провадження з дотриманням строку давності, встановленого чинним законодавством.

30. У серпні 2008 року заявниця дізналася про квартиру, розташовану на вулиці Ш., яка була вільною після смерті її колишньої власниці у січні 2008 року, та вселилася у неї. Згідно з твердженнями заявниці, це житлове приміщення було в аварійному стані та вона витратила значні кошти на його ремонт і відновлення.

31. У незазначену дату заявниця ініціювала цивільне провадження з метою визнання її права на користування квартирою на вулиці Ш.

32. 13 жовтня 2010 року суд передав квартиру у комунальну власність як майно померлого, який не залишив заповіту, та надав заявниці право на користування нею за соціальною програмою забезпечення житлом.

33. 20 липня 2012 року заявниця отримала житло у власність від міської ради шляхом приватизації та зареєструвала своє право власності.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України

34. Відповідні положення статті 47 Конституції України передбачають:

"Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду".

B. Житловий кодекс України 1983 року

35. Відповідні положення Кодексу у редакції, чинній на час подій, передбачають:

Стаття 71. Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами

"При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім’ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. ...".

36. Відповідно до статті 109 Кодексу виселення із займаного жилого приміщення, що перебувало у державній власності, допускалося лише з підстав, установлених законом, і в конкретних виняткових випадках на підставі судового рішення.

37. Відповідно до статті 116 Кодексу особи, які займали жиле приміщення, що перебувало у державній власності, могли бути виселеними з огляду на їхню неприйнятну поведінку, якщо громадський вплив та інші заходи для поліпшення цієї поведінки виявилися безрезультатними.

38. Інші відповідні положення Кодексу наведені в ухвалі Суду щодо неприйнятності у справі "Веліжаніна проти України" (Velizhanina v. Ukraine) (заява № 18639/03, від 27 січня 2009 року).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

39. Заявниця скаржилася за статтею 8 Конвенції на те, що державні органи діяли незаконно та несправедливо, позбавивши її квартири у 1998 році, та не вжили своєчасних заходів для виправлення своєї помилки. Вона посилалася на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

A. Прийнятність

40. Уряд стверджував, що скарга заявниці була явно необґрунтованою та подана зі зловживанням правом на подання заяви. Зокрема, вона не повідомила Суд, що міська рада запропонувала їй квартиру, розташовану на вулиці В., від якої вона відмовилася. Також заявниця не повідомила Суд, що з 2008 року вона проживала у квартирі на вулиці Ш., і міська рада належним чином врегулювала її статус як її мешканки з 2010 року. Зрештою, заявниця ввела Суд в оману щодо своїх житлових умов після виселення та до вселення до квартири на вулиці Ш. Насправді, протягом усього відповідного періоду заявниця проживала зі своєю матір’ю та дітьми у квартирі матері, а не у тимчасово орендованому житлі. На підтвердження цього аргументу Уряд надав довідку департаменту житлово-комунальної інфраструктури м. Стрия, в якій зазначалося, що після повернення з установи виконання покарань заявниця "постійно проживала без реєстрації місця проживання" у квартирі своєї матері, "поки вона самовільно не вселилася в квартиру на [вулиці Ш.]".

41. Заявниця заперечила проти цих тверджень. Вона доводила, що твердження Уряду про те, що їй було запропоновано квартиру на вулиці В., було неправдивим і не підтвердженим жодним документальним доказом. Вона також зазначила, що належним чином повідомила Суд про отримання квартири на вулиці Ш. після того, як врегулювала та належним чином зареєструвала свої права на цю квартиру в 2012 році, та до того, як було повідомлено про заяву. Зрештою вона не вводила Суд в оману, заявивши, що протягом тривалого часу проживала у тимчасово орендованому житлі, хоча не надала жодних відповідних документів. Час від часу вона проживала в квартирі своєї матері, але це відбувалося лише в період між укладенням договорів про тимчасову оренду. Двокімнатна квартира її матері площею 32 кв.м була занадто малою для постійного проживання її матері, її двох дітей і неї самої. До того ж її брат зі своєю родиною також часто проживав у цій квартирі.

42. Суд нагадує, що заява, яка умисно ґрунтується на недостовірних чи оманливих доводахабо містить виклад фактів, в якому не зазначено про події, що мають ключове значення, в принципі може становити зловживання правом на подання заяви у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції (див. рішення у справах "Варбанов проти Болгарії" (Varbanov v. Bulgaria), заява № 31365/96, пункт 36, ЄСПЛ 2000-XI, "Аль-Нашіф проти Болгарії" (Al-Nashif v. Bulgaria), заява № 50963/99, пункт 89, від 20 червня 2002 року, і "Предеску проти Румунії" (Predescu v. Romania), заява № 21447/03, пункти 25-27, від 02 грудня 2008 року). Проте Суд не вважає, що у цій справі має місце така ситуація. У зв’язку з цим він зазначає, що Уряд не надав жодних доказів того, що міська рада дійсно пропонувала заявниці квартиру. Суд також зазначає, що заявниця належним чином поінформувала його до повідомлення про заяву Уряду держави-відповідача, що у 2010 році вона отримала житло. Ця інформація була відображена у викладі фактів, направлених Уряду у жовтні 2013 року. Щодо житлових умов заявниці після її виселення та до проживання у квартирі на вулиці Ш., то на думку Суду ця інформація є несуттєвою для вирішення цієї скарги.

43. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.

44. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

45. Заявниця стверджувала, що державні органи неправомірно виселили її з квартири у 1998 році та не могли відновити її житлові права більше дванадцяти років. Якби вона випадково не дізналася про звільнення квартири на вулиці Ш. і самовільно не вселилася в неї, можливо, їй ніколи не було б надано іншу квартиру. На думку заявниці Уряд держави-відповідача не надав жодних доказів вжиття міською радою належних заходів для ефективного вирішення її житлового питання.

46. Уряд не надав коментарів щодо суті скарги заявниці.