Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Ніколішен проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 65544/11), яку 12 жовтня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олег Миколайович Ніколішен (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтею 3 Конвенції, пунктами 1, 3 та 4 статті 5 Конвенції, пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 13 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 18 березня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарг заявника за статтею 3 Конвенції на ненадання йому належної медичної допомоги під час тримання під вартою; за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції - на незаконність, необґрунтованість та надмірну тривалість тримання його під вартою під час досудового слідства; за пунктом 4 статті 5 Конвенції - на відсутність права на ефективний судовий перегляд законності тримання його під вартою; за пунктом 1 статті 6 Конвенції - на необґрунтовану тривалість кримінального провадження щодо нього; і за статтею 13 Конвенції - на відсутність в його розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку із зазначеними скаргами.

2. Заявник народився у 1981 році і проживає у м. Києві. Його представляв п. О.В. Заруцький - юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

I. КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАЯВНИКА ТА ТРИМАННЯ ЙОГО ПІД ВАРТОЮ

5. З 2008 року заявник був практикуючим адвокатом. 27 січня 2011 року його затримали працівники міліції за підозрою у незаконному заволодінні транспортним засобом. Того ж дня слідчий міліції за зазначеним обвинуваченням порушив щодо заявника кримінальну справу № 02-19259.

6. Згідно з положеннями національного законодавства (див. пункт 31) повідомити практикуючого адвоката про підозру у вчиненні кримінального правопорушення міг тільки Генеральний прокурор України, заступник Генерального прокурора України, прокурор Республіки Крим, області або прокурор міста Києва. У зв’язку з цим заявник оскаржив постанову про порушення відносно нього кримінальної справи, стверджуючи, що вона не відповідала вимогам законодавства.

7. 28 січня 2011 року Дарницький районний суд міста Києва (далі - районний суд) обрав заявнику запобіжний захід у виді взяття під варту. У відповідній постанові суду вказувалось, без зазначення конкретних деталей, що заявник обвинувачувався у вчиненні тяжкого злочину, і міг ухилятися та перешкоджати слідству або продовжити свою злочинну діяльність. Заявника помістили до Київського слідчого ізолятора (далі - СІЗО).

8. 11 лютого 2011 року виконувач обов’язків прокурора міста Києва пред’явив заявнику нове обвинувачення у зв’язку зі ще одним епізодом незаконного заволодіння транспортним засобом. Нові обвинувачення разом із обвинуваченнями, пред’явленими у контексті кримінальної справи № 02-19259, були об’єднані в одну кримінальну справу.

9. 18 березня 2011 року районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою під час досудового слідства в межах об’єднаної кримінальної справи з тих самих підстав, що наведені у пункті 7.

10. Тим часом 04 березня 2011 року районний суд встановив, що порушення 27 січня 2011 року кримінальної справи № 02-19259 щодо заявника було незаконним у зв’язку з недотриманням вимог процесуального законодавства. 06 квітня 2011 року за апеляційною скаргою цю постанову було залишено без змін і вона набрала законної сили. Заявник не надав інформацію, чи вимагав він на національному рівні відшкодування шкоди у зв’язку із цією постановою.

11. Згодом національні суди декілька разів продовжували строк тримання заявника під вартою в межах об’єднаної кримінальної справи. Постанови судів, якими продовжувався строк тримання заявника під вартою, ґрунтувалися головним чином на тому, що справа була складною і слідство ще тривало, а заявник обвинувачувався у вчиненні тяжких злочинів, міг ухилятися від слідства та суду, перешкоджати встановленню фактів у справі та продовжити свою злочинну діяльність. Суди не навели більш детальної інформації.

12. 26 травня та 24 липня 2011 року суди, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, зауважили, що подання слідчого про продовження строку тримання заявника під вартою було недостатньо обґрунтованим і загальний прогрес у розслідуванні був повільним.

13. 30 листопада 2012 року під час судового розгляду суд першої інстанції змінив запобіжний захід заявника на звільнення під заставу за умови внесення ним суми застави на банківський рахунок суду. Розмір застави було визначено у сумі 76 500 українських гривень (приблизно 7 365 євро). Постанова оскарженню не підлягала.

14. У серпні, жовтні та листопаді 2012 року під час судового розгляду заявник подавав клопотання про звільнення з-під варти, посилаючись, inter alia, на погіршення стану свого здоров’я, але безрезультатно.

15. 03 грудня 2012 року захисники заявника внесли суму застави згідно з постановою суду першої інстанції, і того ж дня заявника було звільнено з-під варти.

16. На момент подання сторонами відповідей на зауваження одна одної до Суду (у червні 2017 року) кримінальне провадження щодо заявника все ще тривало і було розглянуто судами двох інстанцій. Сторони не повідомили Суд про подальший розвиток у справі щодо заявника.

II. НАДАНА ЗАЯВНИКУ МЕДИЧНА ДОПОМОГА

17. 22 липня 2011 року під час перебування у СІЗО заявнику діагностували атерому. Йому було рекомендовано пройти у зв’язку з цим додаткове обстеження, яке не могло бути проведено в СІЗО у зв’язку з відсутністю відповідних умов.

18. У листі від 22 листопада 2011 року, направленому захиснику заявника, адміністрація СІЗО підтвердила вказаний діагноз (див. пункт 17) та зазначила, що у зв’язку із захворюванням заявника йому було рекомендовано планове хірургічне лікування. Адміністрація СІЗО також зазначила, що заявник міг отримати лікування у лікарні слідчого ізолятора лише після того, як вирок суду щодо нього набере законної сили.

19. 26 грудня 2011 року адміністрація СІЗО повідомила, що заявнику було діагностовано лімфому та захворювання печінки, органів травлення і сечокам’яну хворобу. Для уточнення діагнозу лімфоми заявник потребував проходження біопсії за межами СІЗО. У матеріалах справи відсутня інформація, чи було проведено таке обстеження.

20. 22 лютого та 16 березня 2012 року адміністрація СІЗО надала інформацію про стан здоров’я заявника, подібну до зазначеної у пунктах 17 та 19.

21. 13 квітня 2012 року адміністрація СІЗО повідомила захисника заявника, що заявнику, окрім виявлених раніше захворювань, було діагностовано також захворювання серцево-судинної системи, хребта та гепатит С. Адміністрація зазначила, що заявник отримував стаціонарне лікування у СІЗО. Характер лікування не уточнювався.

22. 28 квітня 2012 року адміністрація СІЗО підтвердила, що заявник проходив стаціонарне лікування в СІЗО, яке складалося з прийому низки медичних препаратів. Крім того, зазначалося, що в штаті СІЗО не було онколога та гематолога. Проведення біопсії у СІЗО також було неможливим.

23. 23 травня 2012 року адміністрація СІЗО повідомила, що, окрім раніше виявлених захворювань, заявнику було діагностовано пієлонефрит. Заявнику повторно рекомендувалося пройти планове хірургічне лікування лімфоми.

24. 07 липня 2012 року адміністрація СІЗО повідомила, що 06 червня 2012 року заявнику було діагностовано підозру на неходжкінську лімфому. Було проведено стернальну пункцію. З метою верифікації діагнозу заявника було рекомендовано провести додаткову стернальну пункцію.

25. Після повторного проведення стернальної пункції 13 серпня 2012 року лікар поставив попередній діагноз "неходжкінська лімфома". Заявнику було рекомендовано пройти додаткове обстеження з метою верифікації діагнозу та визначення подальшої тактики лікування.

26. Прокуратура міста Києва провела перевірку за скаргами заявника на ненадання належної медичної допомоги під час тримання під вартою. 30 серпня 2012 року було складено вказівку, в якій зазначалося, що заявник перебував у важкому стані і потребував невідкладного лікування у спеціалізованому медичному закладі. Того ж дня прокуратура надала СІЗО вказівку перевести заявника до спеціалізованого медичного закладу для лікування.

27. 19 вересня 2012 року адміністрація СІЗО написала лист захиснику заявника, зі змісту якого чітко вбачається, що заявник залишався у СІЗО. Після погіршення стану здоров’я заявника 18 жовтня 2012 року він був переведений для лікування до лікарні при Бучанській виправній колонії № 85.

28. Згідно з інформацією, наданою лікарнею при Бучанській виправній колонії № 85 27 та 29 листопада 2012 року, у заявника було діагностовано неходжкінську лімфому, хронічний гепатит С, хронічний панкреатит, хронічний пієлонефрит, сечокам’яну хворобу та артроз. Зазначалося, що заявник перебував у стані, що загрожував його життю. Йому було рекомендовано пройти обстеження та лікування у спеціалізованому медичному закладі.

29. 22 квітня 2013 року, після звільнення з СІЗО (див. пункт 15), заявника визнали особою з інвалідністю другої групи. Друга група інвалідності - проміжна, перша - становить найвищий рівень інвалідності, а третя - є найменш важкою. Заявнику також рекомендувалося продовжувати стаціонарне лікування у спеціалізованому медичному закладі.

30. Стаття 154-1 Кримінально-процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подій), що регулює процедуру застосування запобіжного заходу у виді застави, наведена в рішенні у справі "Коваль проти України" (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, пункт 60, від 19 жовтня 2006 року.

31. Частина п’ята статті 10 Закону України "Про адвокатуру" 1992 року (у редакції, чинній на момент подій) передбачала, що про підозру у вчиненні кримінального правопорушення практикуючого адвоката міг повідомити тільки Генеральний прокурор України, заступник Генерального прокурора України, прокурори Республіки Крим, області або міста Києва.

32. Стаття 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" 1994 року передбачає, що громадянин має право на відшкодування шкоди, завданої, inter alia, внаслідок незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, затримання, взяття та тримання під вартою.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ

33. Заявник скаржився на відсутність доступу до належної медичної допомоги під час тримання під вартою та на відсутність у його розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим. Він посилався на статті 3 та 13 Конвенції, які передбачають:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

А. Прийнятність

34. Суд зазначає, що ці скарги не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

1. Стаття 3 Конвенції

35. Заявник повторив скарги, викладені ним у формулярі заяви, а саме: на ненадання йому належної медичної допомоги під час тримання під вартою.

36. Уряд стверджував, що надана заявнику медична допомога відповідала вимогами статті 3 Конвенції.

37. Застосовні загальні принципи щодо надання медичної допомоги під час тримання під вартою наведені в рішеннях у справах "Хумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та № 13413/04, пункти 112-122, від 29 листопада 2007 року, "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, пункти 77-83, від 18 грудня 2008 року, "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine), заява № 43374/02, пункти 91-98, від 21 жовтня 2010 року, та "Сергій Антонов проти України" (Sergey Antonov v. Ukraine), заява № 40512/13, пункти 70-75, від 22 жовтня 2015 року).

38. Основна частина скарги заявника у цій справі стосується ненадання належної медичної допомоги у зв’язку з лімфомою, зокрема незабезпечення органами державної влади проведення додаткового медичного обстеження та аналізів для уточнення діагнозу та надання належного лікування.

39. Сторонами не оскаржується серйозність захворювання заявника або обізнаність органів державної влади про неї з липня 2011 року (див. пункт 17).

40. Згідно з наявними задокументованими доказами, лікарі декілька разів змінювали діагноз заявника. Спочатку вони діагностували заявнику атерому (див. пункт 17), потім діагностували у нього лімфому (див. пункт 19) і, насамкінець,- неходжкінську лімфому (див. пункт 21).

41. Оскільки лікарі не були впевнені щодо діагнозу заявника, вони рекомендували додаткове обстеження для уточнення діагнозу та визначення належної тактики лікування. Однак такі додаткові обстеження були проведені лише в липні та серпні 2012 року (див. пункти 21-25).

42. Суд зазначає, що Уряд не пояснив, чому додаткові обстеження для уточнення діагнозу заявника, незважаючи на неодноразові рекомендації лікарів, не проводились до літа 2012 року. У зв’язку з цим Суд звертає увагу на те, що органам державної влади знадобилося більше року для встановлення діагнозу заявника, протягом якого йому не надавалася належна медична допомога, а у нього з’явилися також нові, додаткові захворювання (див. пункти 21 та 23).

43. Крім того, Суд зазначає, що органи державної влади визнали, що для лікування онкологічних захворювань заявника медична частина СІЗО не була достатньо оснащена та забезпечена персоналом (див. пункт 19).

44. Ще одне питання, яке Суд не може проігнорувати, полягає у незрозумілому небажанні органів державної влади перевести заявника до спеціалізованого медичного закладу відповідно до вказівки прокуратури (див. пункт 23). Зрештою, переведення відбулося через півтора місяці після погіршення стану здоров’я заявника (див. пункт 27). Насамкінець Суд не може не звернути увагу на той факт, що після звільнення з СІЗО заявника визнали інвалідом і рекомендували йому продовжити стаціонарне лікування у спеціалізованому медичному закладі (див. пункт 29).

45. З огляду на зазначене та на підставі доводів сторін Суд доходить висновку, що надана заявнику медична допомога не відповідала стану його здоров’я і не супроводжувалась планом терапевтичних заходів. У результаті неналежності наданої йому медичної допомоги заявник зазнав страждань або труднощів, які перевищують невідворотний рівень страждань, притаманний триманню під вартою, а його гідність була принижена.

46. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.

2. Стаття 13 Конвенції

47. Уряд заперечив проти доводів заявника та стверджував про відсутність порушення статті 13 Конвенції.

48. Суд повторює, що він уже встановлював порушення статті 13 Конвенції у справах проти України у зв’язку з відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарг на ненадання медичної допомоги (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Сергій Антонов проти України" (Sergey Antonov v. Ukraine), пункт 96, з подальшими посиланнями). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.

49. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника за статтею 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

50. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції на те, що початковий період тримання його під вартою був незаконним, оскільки кримінальна справа щодо нього не була порушена відповідно до конкретних процесуальних гарантій стосовно практикуючих адвокатів в Україні, та що тримання його під вартою у період з 30 листопада по 03 грудня 2012 року було незаконним, оскільки згідно з чинними положеннями Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року його мали звільнити 30 листопада 2012 року, незалежно від внесення ним суми застави.

51. Посилаючись на пункт 3 статті 5 Конвенції, заявник скаржився на те, що у постанові від 30 листопада 2012 року районний суд не розглянув можливості внесення заявником застави. Він також стверджував, що постанови, якими санкціонувалося продовження строку тримання його під вартою, не ґрунтувалися на відповідних і достатніх підставах.

52. Відповідні положення статті 5 Конвенції передбачають:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;