Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Сержантов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Йонко Грозєв (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Андре Потоцький (<...>), судді,

та Лів Тігерштедт (<...>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 20 червня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою, поданою 15 серпня 2014 року до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Заявника представляли пані О.М. Скалько - юрист, яка практикує у м. Миколаєві, Україна, та п. Г.В. Токарев - юрист, який практикує у м. Харкові, Україна-1.

3. Про заяву було повідомлено Уряд України (далі - Уряд).

4. 19 серпня 2014 року Суд застосовував тимчасовий захід відповідно до правила 39 Регламенту Суду і справі було надано статус пріоритетної відповідно до правила 41 Регламенту Суду. 10 листопада 2016 року тимчасовий захід було скасовано.

5. Відомості про заявника та відповідна інформація щодо заяви наведені у таблиці в додатку.

6. Заявник стверджував, що не отримував належної медичної допомоги під час тримання під вартою.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

7. Заявник скаржився на ненадання йому належної медичної допомоги під час тримання під вартою. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:

Cтаття 3

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

8. Суд зазначає, що заявник страждав на серйозні захворювання, зазначені у таблиці в додатку, що впливало на його повсякденну діяльність.

9. Суд повторює, що "належність" медичної допомоги залишається найбільш важким елементом для визначення (див. рішення у справі "Блохін проти Росії" [ВП] (Blokhin v. Russia) [GC], заява № 47152/06, пункт 137,ЄСПЛ 2016). У цьому контексті зрозуміло, що органи влади повинні забезпечити оперативність і точність постановки діагнозу та лікування (див. рішення у справах "Похлєбін проти України" (Pokhlebin v. Ukraine), заява № 35581/06, пункт 62, від 20 травня 2010 року, та "Горбуля проти Росії" (Gorbulya v. Russia), заява № 31535/09, пункт 62, від 06 березня 2014 року, з подальшими посиланнями), а у випадку, коли це викликано медичним станом, - регулярність і систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою ефективного лікування захворювань ув’язненої особи або запобігання їхньому ускладненню (див., inter alia, рішення у справах "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, пункт 74, від 18 грудня 2008 року, та "Колесникович проти Росії" (Kolesnikovich v. Russia), заява № 44694/13, пункт 70, від 22 березня 2016 року, з подальшими посиланнями). Суд підкреслює, що медична допомога, яка надається в установах виконання покарань, має бути належною та відповідати тому рівню допомоги, яку державні органи зобов’язалися надавати для всього населення. Проте це не означає, що кожному затриманому має гарантуватись лікування на тому самому рівні, що й у найкращих медичних закладах поза межами установ виконання покарань (див. рішення у справах "Коновальчук проти України" (Konovalchuk v. Ukraine), заява № 31928/15, пункт 52, від 13 жовтня 2016 року, та "Садретдінов проти Росії" (Sadretdinov v. Russia), заява № 17564/06, пункт 67, від 24 травня 2016 року, з подальшими посиланнями).