Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Найден проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (<…>), Голова,

Карел Юнгвірт (<…>),

Райт Маруст (<…>),

Марк Віллігер (<…>),

Ізабель Берро-Лефевр (<…>),

Здравка Калайджієва (<…>),

Ганна Юдківська (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 14 вересня 2010 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 16474/03), яку 22 квітня 2003 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Володимир Миколайович Найден (далі - заявник).

2. У період з 25 березня по 31 липня 2008 року в провадженні у Суді заявника представляв п. А. Бущенко - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений п. Ю. Зайцев.

3. 26 листопада 2007 року Голова п’ятої секції вирішив повідомити Уряд про заяву. Також було вирішено розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно (пункт 1 статті 29 Конвенції).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1962 році та наразі відбуває покарання в Єнакієвській виправній колонії № 52 у Донецькій області (далі - Єнакієвська колонія).

A. Затримання заявника та тримання його під вартою

5. 23 листопада 1999 року міліція затримала заявника за підозрою у вчиненні крадіжки. Згідно з твердженнями заявника під час тримання його під вартою з 23 по 25 листопада 1999 року та подальших допитів, які відбувалися у відділі міліції, його піддавали різним формам жорстокого поводження, метою якого було отримати зізнавальні показання у вчиненні тяжких злочинів, у тому числі вбивстві та крадіжці. Заявник стверджував, що отримав численні забої та садна голови і тіла, крім того, йому зламали кілька ребер і зубів. Заявник не мав доступу до лікаря, тому стверджувані тілесні ушкодження задокументовані не були.

6. 25 листопада 1999 року заявнику було надано доступ до призначеного органами влади офіційного захисника, який представляв його до закінчення провадження. Того дня заявника перевели до Маріупольського ізолятора тимчасового тримання (далі - Маріупольський ІТТ).

7. 29 листопада 1999 року заявника перевели до Маріупольського слідчого ізолятора № 7 (далі - Маріупольське СІЗО).

8. Згідно з твердженнями заявника, на жорстоке поводження з ним він скаржився до прокуратури. Як стверджується, 12 квітня 2000 року заступник прокурора Донецької області відхилив скаргу заявника у зв’язку з необґрунтованістю, а заявник цю постанову до судів не оскаржував. Уряд не заперечив проти цих доводів, однак надав копію листа Генеральної прокуратури України від 24 січня 2008 року, яким Урядового уповноваженого було поінформовано, inter alia, що заявник не подавав жодних скарг до прокуратури Донецької області з твердженнями про застосування у його справі незаконних методів слідства (див. пункт 31).

9. У ході розгляду його справи заявник підтримав свою скаргу на жорстоке поводження. Зокрема, заявник стверджував, що його зізнавальні показання щодо певних злочинів, у вчиненні яких він обвинувачувався, були отримані під примусом. У своїх доводах до судів заявник посилався на постанову від 12 квітня 2000 року, зазначивши, де вона містилась в матеріалах справи, що розглядалась на національному рівні. Хоча Апеляційний суд Донецької області не надав відповіді на скаргу заявника, Верховний Суд України у своїй ухвалі від 26 вересня 2002 року (див. нижче) у загальних формулюваннях встановив відсутність доказів отримання показань заявника у свавільний спосіб. У відповідній частині цієї ухвали зазначено:

"... Найден не погоджується з [його] вироком, оскільки, на його думку, він є суворим, упередженим та несправедливим. [Згідно з його твердженнями] справу було розглянуто з обвинувальним ухилом; під час [його] допитів застосовувалась сила; під час допитів [його] намагались ввести в оману; [та] він не організовував [злочинної] групи …

Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, … розглянувши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційних скаргах аргументи, колегія суддів вважає, що скарги не підлягають задоволенню …

Жодних доказів отримання показань засудженого шляхом введення його в оману або будь-яким іншим незаконним чином немає.

...".

10. 22 липня 2001 року заявника перевели до Донецького слідчого ізолятора № 5 (далі - Донецьке СІЗО), де він тримався щонайменше до 10 липня 2004 року, коли його перевели до Єнакієвської колонії, де він наразі відбуває своє покарання. Під час тримання під вартою у Донецькому СІЗО заявник клопотав та у подальшому один раз отримав стоматологічне лікування, крім того він проходив рентгенологічне обстеження легенів і оглядався у травні 2003 року та січні 2004 року. Він не клопотав про будь-яку іншу медичну допомогу.

Згідно з твердженнями заявника умови тримання його під вартою у Донецькому СІЗО були неналежними, йому не надавалась їжа належної якості, а в одній будівлі СІЗО разом з ним трималась особа з психічним захворюванням.

B. Судовий розгляд справи заявника

11. 31 травня 2010 року досудове слідство у справі заявника було закінчено та в подальшому справу було передано до Апеляційного суду Донецької області.

12. Згідно з твердженнями заявника під час судового розгляду він клопотав про виклик та допит кількох свідків його сторони. Він не отримав відповіді на своє клопотання.

13. 19 липня 2001 року Апеляційний суд Донецької області як суд першої інстанції визнав заявника разом з трьома іншими особами винним у вчиненні злочинів 1998-1999 років, у тому числі в кількох епізодах умисних вбивств при обтяжуючих обставинах, крадіжок та вступі у статеві зносини з неповнолітньою особою. Суд обрав заявнику покарання у виді довічного позбавлення волі та конфіскував усе належне йому майно. Суд обґрунтовував свій вирок на показаннях підсудних, наданих у судовому засіданні, а також під час досудового слідства, в яких вони зізнались у вчиненні деяких інкримінованих їм злочинів; на показаннях десятьох потерпілих і заслуханих у суді свідків, а також на письмових показаннях шести інших потерпілих та свідків, отриманих під час досудового слідства, та на висновках п’ятнадцяти експертів.

14. Захисник заявника та заявник подали до того самого суду окремі касаційні скарги.

15. Захисник стверджував, що суд першої інстанції припустився помилки при оцінці доказів та неправильно застосував у справі положення законодавства.

16. Заявник скаржився на те, що суд першої інстанції не допитав свідків його сторони або експертів, висновками яких обґрунтовувалося його засудження у зв’язку зі вступом у статеві зносини з неповнолітньою особою. Висновки стосувалися стану статевого розвитку жертви. У своїй касаційній скарзі заявник також стверджував, що суд відмовився взяти до уваги його твердження про катування під час тримання під вартою та подальших допитів у листопаді 1999 року та не розглянув його доводів щодо різних процесуальних порушень, допущених органами влади у ході досудового слідства.

17. 26 вересня 2002 року Верховний Суд України частково змінив вирок від 19 липня 2001 року. Проте вирок в частині щодо заявника та його покарання було залишено без змін. Верховний Суд України встановив, що вирок був обґрунтованим, а жодних процесуальних порушень у ході досудового слідства та судового розгляду допущено не було. Ухвала Верховного Суду України була надана заявнику 25 жовтня 2002 року.

C. Заява до Суду

18. 17 квітня 2003 року заявник надіслав до Суду першого листа, а його заява була отримана 30 вересня 2003 року. В обґрунтування своєї заяви заявник надав копії судових рішень у його справі, касаційної скарги його захисника та декількох листів органів влади, які він отримав у відповідь на скарги щодо незаконності його засудження.

19. У листах, отриманих Судом від заявника у 2003 році, він стверджував, що працівники Донецького СІЗО часто відмовлялись надсилати його листи або надсилали їх зі значними затримками, у тому числі його заяву до Суду. Вони відмовили йому у наданні копій документів, які він мав намір надати Суду (скарги заявника, заявлені під час судового розгляду, клопотання та відповіді судів на доводи заявника); чинили психологічний тиск на заявника, щоб він не подавав скарг на адміністрацію СІЗО. Заявник стверджував, що через подання ним заяви до Суду його помістили до камери з особою, яка страждала на відкриту форму туберкульозу. Як наслідок, він ризикував заразитися цим захворюванням.

20. 27 жовтня 2003 року Суд закликав Уряд надати фактичну інформацію щодо твердження заявника, які містились у його листах до Суду.

21. Листом від 03 грудня 2003 року Уряд поінформував Суд, що втручання у кореспонденцію заявника не було. Він надав копії журналу вхідної та вихідної кореспонденції Донецького СІЗО, а також письмові показання заявника, надані Державному департаменту України з питань виконання покарань, в яких він визнав, що не мав скарг до Донецького СІЗО, а його листи надсилалися без затримок.

22. У своїх листах від 22 листопада та 12 грудня 2003 року заявник стверджував, що 05 листопада 2003 року заступник начальника Донецького СІЗО сказав йому написати такі показання.

23. У своєму листі від 22 травня 2006 року заявник зазначив, що у липні 2004 року, саме перед його переведенням до Єнаківської колонії, незазначений працівник СІЗО погрожував йому, щоб він не скаржився на адміністрацію СІЗО.

24. Листом від 07 липня 2006 року Суд просив заявника надати документальне підтвердження щодо його скарг за статтями 3 і 6 Конвенції. Зокрема, заявника закликали надати копії його скарг до національних органів влади щодо стверджуваного жорстокого поводження та копії їхніх відповідей на такі скарги щодо подій 23-25 листопада 1999 року, копію його касаційної скарги на вирок Апеляційного суду Донецької області від 19 липня 2001 року та копії його письмових клопотань про допит цим судом свідків його сторони.

25. Листом від 01 серпня 2006 року заявник просив Апеляційний суд Донецької області надіслати йому копії його касаційної скарги, протоколів його очних ставок з чотирма працівниками міліції, які, як стверджувалося, піддали його жорстокому поводженню, та його скарги до прокуратури Донецької області, зазначивши, що він мав намір надати ці копії та відповідь останнього Суду для обґрунтування своєї заяви.

26. У своїй відповіді від 14 серпня 2006 року суд відмовив у наданні копій запитуваних документів, оскільки клопотання заявника не ґрунтувались на національному законодавстві.

27. Листом від 08 грудня 2006 року заявник звернувся до того самого суду з клопотанням про надання йому копій його скарг до цього суду на стверджувану незаконність слідства у його справі.

28. Відповіді на своє остання клопотання заявник не отримав.

29. 13 червня 2007 року заявник надіслав до апеляційного суду третього листа з проханням надати йому копії тих самих документів з матеріалів його справи. 03 липня 2007 року він отримав відповідь заступника голови Апеляційного суду Донецької області. Цим листом його поінформували про відмову у задоволенні його клопотання у зв’язку з тим, що його вирок став остаточним і він мав право отримати лише копії судових рішень у його справі. Згідно з твердженнями заступника голови цього суду надсилання заявнику копій інших документів з матеріалів справи не дозволялося.

30. 26 листопада 2007 року Суд закликав Уряд надати письмові зауваження щодо прийнятності та суті справи (див. пункт 3). Суд також просив Уряд надати копію касаційної скарги заявника та відповідні документи щодо поданих до національних органів влади скарг на стверджуване жорстоке поводження, копії їхніх відповідей на такі скарги та копії його письмових клопотань про допит Апеляційним судом Донецької області свідків його сторони.

31. 29 лютого 2008 року Уряд надіслав Суду свої зауваження у справі та копію касаційної скарги заявника від 31 серпня 2001 року разом з письмовими доповненнями до його скарги від 29 липня 2002 року, копії листів заявника до Донецького суду від 09 та 20 лютого 2001 року про надання копій документів з матеріалів його справи та копію листа Генеральної прокуратури України від 24 січня 2008 року, яким Урядового уповноваженого було поінформовано, inter alia, що заявник не звертався до прокуратури Донецької області зі скаргами на застосування у його справі незаконних методів слідства. У подальшому зауваження Уряду були надані заявнику.

32. 25 травня 2008 року заявник поінформував Суд, що він знайшов захисника для представництва своїх інтересів у провадженні Суду, та просив про надання правової допомоги. 27 травня 2008 року Голова палати вирішив надати заявнику правову допомогу для представництва його інтересів у Суді. Захисник підготував та надав Суду зауваження від імені заявника. Листом від 31 липня 2008 року заявник поінформував про небажання того, щоб захисник надалі представляв його у Суді.

II. ВІДПОВІДНІ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Національне законодавство

1. Покарання за особливо тяжкі злочини

33. Кримінальний кодекс України 1960 року (втратив чинність 01 вересня 2001 року) передбачав покарання у виді смертної кари, як винятковий тип покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі вбивство при обтяжуючих обставинах.

34. Рішенням від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України встановив, що положення Кримінального кодексу України стосовно смертної кари суперечили Конституції України. 22 лютого 2000 року Верховна Рада України змінила ці положення, замінивши покарання у виді смертної кари на довічне позбавлення волі. До внесення змін від 22 лютого 2000 року максимальний строк покарання у виді позбавлення волі відповідно до цього кодексу становив двадцять років.

2. Доступ до документів у матеріалах кримінальної справи

35. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу 1960 року обвинувачений, підсудний, їхні захисники мають право ознайомлюватися з матеріалами кримінальної справи на будь-якій стадії провадження до його закінчення (статті 43, 48, 218, 219, 222, 255, 349, 362, 384 Кодексу ). Під час ознайомлення з матеріалами справи вони мають право робити виписки.

36. Відповідно до статті 32 Закону України "Про інформацію" 1992 року громадяни мають право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документа, незалежно від того, стосується цей документ їх особисто чи ні, крім випадків обмеження доступу, передбачених цим Законом. Копії запитуваних документів надаються після відшкодування витрат на їхнє виготовлення (стаття 35 Закону).

37. Інструкції з діловодства в апеляційних загальних судах та місцевих загальних судах, затверджені Державною судовою адміністрацією України ( накази № 1 та № 68) відповідно, передбачають процедуру, за допомогою якою особи, які беруть участь у судовому розгляді, можуть ознайомлюватись з матеріалами справи. Зокрема ознайомлення з матеріалами справи проводиться виключно в приміщенні суду та у присутності працівника апарату суду. Копії документів з матеріалів справи, судових рішень, які набрали законної сили, та довідки видаються працівниками апарату суду за письмовою заявою після внесення сплати. На підставі резолюції голови суду або заступника голови суду судові справи можуть надсилатися поштою тим державним органам, яким законом надано право витребування справ.

38. Відповідно до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених Державним департаментом України з питань виконання покарань 25 грудня 2003 року (наказ № 275), засудженим не дозволяється зберігати будь-які документи, крім копій вироків та ухвал у їхніх справах, а також кореспонденцію з питань їх звернення до Європейського суду з прав людини (Додатки 6, 7 та 9 до Правил). Відповідно до подальших змін, внесених до Правил 14 березня 2007 року, адміністрація установи виконання покарань повинна сприяти засудженим в отриманні від державних органів копій документів, що стосуються їхніх заяв. У разі надходження до установи цих документів адміністрація надає їх засудженим для зберігання та можливого долучення до звернення до Суду (пункт 43). Відповідно до зміненого пункту 92 засудженим надаються платні послуги, у тому числі копіювання документів.

B. Законодавство та практика держав - членів Ради Європи

39. Порівняльний аналіз національних законодавств вісімнадцяти держав-членів Ради Європи показує, що, незважаючи на відсутність конкретних положень, які б регулювали доступ засуджених до матеріалів їхніх справ, звертаючись по доступ до таких документів, засуджені можуть посилатися на інші положення національного законодавства. Найбільш загальні положення наведені у Кримінально-процесуальному кодексі України. Так само і в семи з розглянутих держав-членів, а саме: Франції, Греції, Італії, Латвії, Мальті, Польщі та Великобританії. У п’яти державах-членах відповідні положення наведені в Актах щодо відправлення правосуддя або діяльності судів, як у випадку Болгарії, Данії, Естонії, Ірландії та Туреччини. В інших чотирьох державах-членах, зокрема, Грузії, Молдові, Нідерландах і Румунії положення про доступ до публічної інформації передбачають для засуджених найкращій спосіб для звернення за такими документами. Зрештою, в одній державі-члені, Грузії, відповідні положення також наведені в Адміністративно-процесуальному кодексі.

40. За допомогою одного або більше з цих правових положень засуджений, який не має представника за межами установи виконання покарань, може отримати доступ до документів у матеріалах кримінальних справ після закінчення провадження на національному рівні, як правило, шляхом подання до суду письмового клопотання про надсилання копій відповідних документів поштою або, наприклад, як у Польщі, ознайомлення з матеріалами справи під наглядом працівника установи виконання покарань. У більшості розглянутих держав-членів надання копій відповідних документів є платним, хоча в деяких державах-членах є положення про звільнення від сплати залежно від фінансових можливостей засудженого (наприклад, в Естонії).

C. Європейські пенітенціарні правила

41. У відповідному витягу з додатка до Рекомендації Rec(2006)2 Комітету міністрів державам-членам щодо Європейських пенітенціарних правил, прийнятої 11 січня 2006 року, зазначено:

"…Юридична допомога

…

23.6 Ув’язнені повинні мати доступ або дозвіл тримати в себе документи, які стосуються судового розгляду їхніх справ …".

42. Відповідно до правового коментаря у публікації Ради Європи Європейських пенітенціарних правил (2006 рік, стор. 52) мета правила 23.6 полягає у наданні допомоги ув’язненим шляхом забезпечення їм доступу до правових документів, які їх стосуються. Якщо з міркувань безпеки та належного порядку неприпустимо дозволяти їм зберігати ці документи у своїх камерах, слід вжити заходів для забезпечення доступу до них у звичайний робочий час.

I. ОБСЯГ СПРАВИ

43. Суд зазначає, що після повідомлення про справу відповідного Уряду заявник висунув скарги на неналежні умови тримання його під вартою у Єнакієвській колонії, відсутність у колонії лікування та ненадання допомоги у зв’язку з його захворюваннями. Заявник не посилався на яке-небудь положення Конвенції.

44. На думку Суду, твердження заявника не є уточненням його первинних скарг до Суду, які були подані приблизно шість з половиною років тому, та стосуються інших фактів. Отже, Суд вважає недоцільним розглядати ці питання в контексті цієї справи (див. рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3, 6, 7, 13 І 15 КОНВЕНЦІЇ

45. Заявник скаржився на катування працівниками міліції 23 та 25 листопада 1999 року. У загальних формулюваннях він також скаржився на ненадання йому належної медичної допомоги у Донецькому СІЗО, погану якість та недостатню кількість їжі, а також на тримання в одному приміщенні СІЗО з особою, яка мала проблеми з психічним здоров’ям. Заявник посилався на статтю 3 Конвенції.

Далі він скаржився на порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, стверджуючи, що його вирок ґрунтувався на незаконно отриманих показаннях, зокрема, шляхом застосування погроз та тортур, що суди відмовились викликати та допитати свідків його сторони, а також на те, що у його справі вони неправильно оцінили докази та застосували законодавство.

Посилаючись на статтю 7 Конвенції, заявник скаржився, що суди обрали йому покарання у виді довічного позбавлення волі, хоча у 1999 році, коли він вчинив злочини, такого виду покарання не існувало.

Він також стверджував, що йому було відмовлено в ефективному засобі юридичного захисту у зв’язку з його скаргами на тортури з боку працівників міліції, а у ході досудового слідства та судового розгляду було допущено певні процесуальні порушення. Він посилався на статтю 13 Конвенції.

Без надання додаткових відомостей заявник стверджував про порушення статті 15 Конвенції.

46. Щодо скарги заявника на застосування до нього тортур під час досудового слідства Суд зазначає, що з огляду на доводи сторін незрозуміло, чи звертався заявник з цією скаргою до прокуратури (пункти 8 і 31). Навіть припустивши, що заявник подав скаргу до прокуратури, а остання 12 квітня 2000 року відхилила скаргу у зв’язку з необґрунтованістю, Суд зазначає, що він не оскаржив постанову прокурора, хоча українське законодавство передбачало таку відповідну судову процедуру (див. рішення у справі "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункти 71-73, від 25 жовтня 2007 року). Натомість заявник вирішив звернутись до суду першої інстанції зі скаргою щодо застосування до нього тортур. Розглянувши апеляційну скаргу заявника на його вирок, Верховний Суд України відхилив скаргу заявника щодо застосування до нього тортур у зв’язку з необґрунтованістю.

З огляду на свої висновки у згаданому рішенні у справі "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine) Суд вважає, що заявник не може вважатись таким, що вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргою на застосування тортур, як це вимагається пунктом 1 статті 35 Конвенції. Так само, як і в справі "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), кримінальне провадження щодо заявника у цій справі було спрямовано на визнання його невинним або встановлення його вини у вчиненні інкримінованих йому злочинів, а не встановлення відповідальності та надання відшкодування за стверджуване жорстоке поводження.