Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Родзевілло проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ерік Мьосе (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Йонко Грозєв (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Мартіньш Мітс (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 8 грудня 2015 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 38771/05), яку 18 жовтня 2005 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олег Леонідович Родзевіяло (далі - заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв п. А. Крістенко - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені, на останніх етапах провадження - п. Б. Бабін з Міністерства юстиції України.

3. Заявник скаржився, зокрема, на умови тримання його під вартою, на побиття вартовими охорони 24 серпня 2006 року, на те, що він не мав доступу до ефективних засобів юридичного захисту у зв'язку з вищенаведеними скаргами, та на відмову у задоволенні його клопотань про переведення до установи виконання покарань, розташованої ближче до місця проживання його батьків.

4. 25 листопада 2009 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд.

5. 2 лютого 2015 року Голова п'ятої секції вирішив поставити сторонам додаткове запитання за статтею 8 Конвенції .

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1967 році. Наразі він відбуває покарання у Ладижинській виправній колонії № 39 (далі - Ладижинська ВК) у с. Губник Вінницької області.

A. Кримінальне провадження щодо заявника

7. 14 жовтня 2003 року заявника разом з кількома іншими особами було затримано за підозрою у створенні організованої злочинної групи та вчиненні кількох вбивств, пограбувань та інших злочинів.

8. 6 січня 2005 року апеляційний суд Дніпропетровської області, діючи в якості суду першої інстанції, визнав заявника винним за усіма пунктами обвинувачення і призначив йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

9. 4 жовтня 2005 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявника.

B. Умови ув'язнення заявника

1. СІЗО № 3 (жовтень 2003 року - квітень 2007 року)

(а) Версія заявника

10. У жовтні 2003 року заявника було взято під варту на час кримінального провадження щодо нього та поміщено до Дніпропетровського слідчого ізолятора № 3 (далі - СІЗО № 3), де він перебував до квітня 2007 року.

11. Згідно з твердженнями заявника умови тримання його у СІЗО № 3 були несумісними з людською гідністю. Зокрема, впродовж певного періоду часу він перебував у камері на десять ліжок разом з дев'ятнадцятьма іншими ув'язненими. Проте більшість часу у СІЗО № 3 він провів у двомісній камері ще з одним ув'язненим. Більшу частину дня заявник проводив у камері розміром 1,9 на 3,7 м. Камера знаходилась у підвальному приміщенні, а тому до неї ледве проникало денне світло або свіже повітря, при цьому електричне освітлення було тьмяним, а штучна вентиляція - відсутня. У камері були відсутні найнеобхідніші предмети меблювання чи обладнання, такі як шафи, дзеркало або відро для сміття. Санвузол був розташований на відстані приблизно 1,2 м від обіднього столу та не був відокремлений від житлового приміщення. Від нього пахло екскрементами і він часто забивався. Приміщення кишіло щурами, а дезінфекція ніколи не проводилась. Ув'язнені мали дуже обмежений доступ до новин та інформації з навколишнього світу, їх єдиним джерелом було радіо, яке вартові охорони вмикали на обмежений час в робочі дні, а у вихідні дні зовсім не вмикали. Харчування було недостатнім і здебільшого складалося з хліба та пшеничної каші. Неодноразові клопотання заявника про лікування наслідків травми голови, якої він зазнав у 2001 році, а також підвищеного кров'яного тиску ігнорувалися або у їх задоволенні відмовлялося. Так само у задоволенні клопотання заявника про поміщення його до одиночної камери у зв'язку з його нестабільним психологічним станом було відмовлено.

12. Заявник надав Судові копії об'ємної кореспонденції заявника та його матері з органами прокуратури та іншими органами влади з багатьох питань щодо умов тримання його під вартою впродовж перебування у СІЗО № 3. У своїх відповідях органи влади стверджували, що стосовно заявника порушень вимог законодавства не було. Згідно з твердженнями заявника відповідей органів влади на низку його листів взагалі отримано не було.

(b) Версія Уряду

13. Уряд заявляв, що умови тримання заявника під вартою у СІЗО № 3 були належними. Уряд надав довідку від адміністрації СІЗО № 3, датовану лютим 2010 року, яка засвідчувала, що проведеною в ту дату перевіркою було встановлено, що в кожній камері у СІЗО № 3 на одного ув'язненого припадало щонайменше по 3,5 кв. м. Розміри ліжок, які використовувалися у СІЗО № 3, становили 1,85 на 0,70 м. Камери, розташовані у підвальному приміщенні, в яких перебували засуджені до довічного позбавлення волі, мали вікна розмірами 1,10 на 1 м, що забезпечувало достатній доступ до них денного світла. Увечері камери освітлювалися лампочками на 100 Вт, які надавали ув'язненим змогу читати і писати, не завдаючи шкоди їх очам. У кожному вікні були спеціальні кватирки, які могли відчинятися для провітрювання камер. Крім того, розташований у коридорі електричний вентилятор забезпечував провітрювання камер. Камери були обладнані радіаторами опалення, що забезпечували стабільну температуру від 18 до 20 градусів Цельсія. Кожна камера була обладнана двома металевими ліжками, стільцем, полицею для особистих речей, столом та двома тумбами, які також могли використовуватися для сидіння, вішалкою для одягу, раковиною з краном, дзеркалом та санвузлом. Санвузли були обладнані "колінами", що забезпечувало відсутність неприємних запахів, і були відокремлені від житлової зони перегородками.

14. Щодо санітарно-гігієнічних заходів у СІЗО № 3 Уряд, не надавши жодних документів, доводив, що ув'язнені щотижня мали можливість митися у душі, де їх також забезпечували бритвами та ножицями. У камерах та інших приміщеннях прибирання та дезінфекція проводилися регулярно; двічі на рік (навесні та восени) по всьому СІЗО № 3 вживалися ретельні заходи з дератизації та дезінфекції. Харчування у СІЗО № 3 було триразовим, їжа готувалася персоналом харчоблоку СІЗО № 3 тричі на добу. Харчування було урізноманітнене та відповідало чинному нормативно-правовому регулюванню.

15. Заявник, за необхідності, міг проходити огляди у різних лікарів та перебував під постійним наглядом у зв'язку з астеноневротичним синдромом, від якого страждав.

2. Ладижинська виправна колонія № 39 (травень 2007 року - червень 2010 року)

16. У травні 2007 року заявника перевели до Ладижинської виправної колонії № 39 (далі - Ладижинська ВК) для відбування покарання, де, згідно з матеріалами справи, він перебуває донині. Ця заява охоплює період відбування заявником покарання у Ладижинській ВК з травня 2007 року по червень 2010 року.

17. Ще до того, як про справу було повідомлено Уряд держави-відповідача, заявник повідомив, що у Ладижинській ВК його було фактично позбавлено будь-якої медичної допомоги. Оскільки згідно з правилами колонії засудженим дозволялося лежати у своїх ліжках лише з 22 по 6 год., заявник був змушений лежати на підлозі у дні, коли він погано почувався. Внаслідок цього він отримав захворювання нирок, яке у нього не лікували.

18. У своїх листах до Суду після повідомлення Уряду про заяву від 25 листопада 2009 року заявник надав Суду додаткові відомості з інших питань, що стосувались його перебування у Ладижинській ВК, які, на його думку, становили порушення його прав. Ці питання включали стверджуване невиконання адміністрацією робіт з ремонту та очищення душових приміщень, а також дератизації; невиконання адміністрацією робіт з ремонту камери заявника та непереведення його на другий поверх, незважаючи на той факт, що його батьки пожертвували кошти для проведення ремонтних робіт в колонії; стверджувані випадки побиття засуджених вартовими охорони та свавільні накази адміністрації, якими від засуджених вимагалося носити влітку шерстяні шапки та приймати неприродні пози при пересуванні колонією або при відчиненні вартовими охорони дверей до камер. Про всі твердження заявника було повідомлено Уряд держави-відповідача.

19. Згідно з твердженнями Уряду умови відбування заявником покарання у Ладижинській ВК були належними і, за необхідності, йому оперативно надавалась необхідна медична допомога. По прибутті заявника його було оглянуто лікарями Ладижинської ВК, які не виявили жодних захворювань в активній фазі. Згодом його часто оглядали лікарі, і він лікувався від різних хронічних захворювань та набутих хвороб, включаючи гіпертонію, невроастенічний синдром, дискінезію кишечника, інфекції сечового міхура, хронічний геморой тощо. Уряд надав докладний витяг з медичної картки заявника, який містив відомості щодо більш ніж сорока оглядів заявника лікарями з літа 2007 року до зими 2010 року. Уряд також зазначив про відсутність доказів на підтвердження скарг заявника на жорстоке поводження з боку охоронців або працівників адміністрації Ладижинської ВК.

С. Побиття 24 серпня 2006 року

20. Згідно з твердженнями заявника 24 серпня 2006 року його було жорстоко побито вісьмома вартовими охорони СІЗО № 3 зате, що він попросив увімкнути радіо. Він також стверджував, що у задоволенні його клопотання про обстеження у лікаря і фіксацію його тілесних ушкоджень було відмовлено та що йому замість лікування було надано лише знеболювальне. Згодом (16 лютого 2007 року) під час тимчасового перебування заявника у СІЗО № 15 у м. Сімферополі під час проведення рентгенографії з метою попередження туберкульозу лікар повідомив його, що на рентгенограмі помітні сліди нещодавнього перелому ребра. Проте заявник не зміг отримати письмове підтвердження цієї розмови.

21. Заявник надав свідчення двох ув'язнених, М. та Ч., які стверджували, що 24 серпня 2006 року вони чули крики заявника. Крім того, Ч. стверджував, що він перебував із заявником в одній камері і бачив його синці та був свідком його страждань від болю. Згідно з твердженнями заявника вони з Ч. подали до начальника СІЗО № 3 та до прокуратури скарги щодо вказаної події, але ці скарги залишилися без відповіді. Він надав Судові копії кількох написаних від руки листів, в яких йшлося про вищевказану подію, але не надав жодних документів на підтвердження того, що ці листи дійсно було надіслано.

22. Згідно з твердженнями Уряду прокуратура ніколи не отримувала скарг на стверджуване побиття заявника 24 серпня 2006 року.

23. У 2008 році заявник подав адміністративний позов до начальника СІЗО № 3, вимагаючи відшкодування "моральної шкоди", завданої його "честі і гідності" внаслідок стверджуваної бездіяльності начальника СІЗО, включаючи непроведення розслідування його скарги щодо стверджуваного побиття 24 серпня 2006 року. 14 серпня 2008 року Київський окружний адміністративний суд надав заявникові час до 14 жовтня 2008 року для виправлення процесуальних недоліків (зокрема, несплати ним судового збору). Згідно з матеріалами справи заявник не сплатив судовий збір та не оскаржив зазначене рішення суду.

24. 9 вересня 2010 року головний лікар медичної частини СІЗО № 15 видав довідку про те, що 16 лютого, 13 та 23 березня 2007 року заявник проходив рентгенографію, і у нього не виявлено жодних патологій, а на рентгенограмі не видно жодних слідів перелому ребра.

D. Клопотання про переведення до виправної колонії, розташованої ближче до місця проживання заявника

25. З осені 2005 року (а саме: 3 та 11 листопада 2005 року, 28 лютого, 14 березня, 6 та 26 липня, 5 жовтня, 27 листопада, а також 11, 21 та 25 грудня 2006 року та 10 січня 2007 року) заявник подавав до Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі - ДДУПВП) та інших органів влади численні клопотання про переведення його до виправної колонії, розташованої ближче до його рідного міста Сімферополь (Автономна Республіка Крим), для того, щоб забезпечити можливість мати побачення зі своїми батьками та неповнолітнім сином. Він зазначив, зокрема, що його батьки - пенсіонери (його матір 1940 року народження, а його вітчим -1925 року народження), і не можуть подорожувати на далекі відстані у зв'язку з фінансовим становищем і за станом здоров'я (його вітчим є інвалідом, його матір страждає від гіпертонії та інших хвороб і є головним піклувальником вітчима). Його матір неодноразово подавала подібні клопотання до ДДУПВП та інших органів влади.

26. Кілька разів (а саме: 28 жовтня 2005 року, 28 липня та 18 жовтня 2006 року, а також 7 лютого, 13 березня та 12 квітня 2007 року) ДДУПВП відповідав заявникові та його матері, обіцяючи врахувати їхні клопотання, якщо у відповідній установі виконання покарань з'являться вільні місця.

27. В інших випадках (зокрема, 13 грудня 2005 року та 31 січня, 19 серпня та 6 грудня 2006 року) ДДУПВП повідомляв їх про неможливість задовольнити їхні клопотання у зв'язку з відсутністю в Автономній Республіці Крим установ виконання покарань для тримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.

28. 25 липня 2007 року (після переведення його у травні 2007 року до Ладижинської ВК) заявник подав скаргу до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про те, що ДДУПВП перевів його до установи виконання покарань, жодним чином не врахувавши його бажання зберегти зв'язки зі своєю сім'єю. Заявник зазначив, зокрема, що Ладижинська ВК розташована у с. Губник, де немає залізниці і яке розташоване приблизно за 1000 км від рідного міста його батьків - Сімферополя. Для того, щоб доїхати з будинку його батьків до с. Губник, потрібно спочатку їхати двома потягами з пересадкою, після чого замовляти або приватне таксі, яке дорого коштує, або очікувати на автобус, який ходить нерегулярно, Подорож в одну сторону займала близько двадцяти чотирьох годин, а тому вона була абсолютно неможливою для його вітчима-інваліда та важкою для його хворобливої матері, і, до того ж, обтяжливою з фінансової точки зору. Заявник також зазначав, що, наскільки він знає, виправна колонія № 55 у м. Вільнянську Запорізької області, куди можна було дістатись прямим потягом з Сімферополя, була облаштована для тримання засуджених до довічного позбавлення волі, і звернувся до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з проханням розглянути можливість його переведення до цієї установи,

29. 29 серпня 2007 року ДДУПВП, куди Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини переадресував скаргу заявника, у своїй відповіді зазначив про неможливість задовольнити його клопотання, оскільки згідно з чинним законодавством засуджений, як правило, має весь строк свого покарання відбувати в одній установі, за винятком виняткових обставин, які перешкоджають подальшому його перебуванню у такій установі.

30. У період з 2007 року по 2015 рік заявник та його матір неодноразово звертались до ДДУПВП з проханням переглянути рішення щодо установи відбування заявником покарання з урахуванням їхнього особистого становища та їхнього спільного бажання підтримувати зв'язки шляхом регулярних побачень. У задоволенні усіх цих клопотань було відмовлено - або з посиланням на зазначену вище норму та відсутність "виняткових обставин", які б перешкоджали перебуванню заявника у Ладижинській ВК (зокрема, 5 жовтня та 8 листопада 2007 року, 23 січня, 14 лютого, 30 жовтня 2008 року, 23 червня 2009 року та 6 квітня 2010 року), або на відсутність вільних місць в інших установах (а саме: 29 березня, 3 червня та 14 липня 2010 року).

31. У березні 2011 року заявник звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом, вимагаючи зобов'язати Державну пенітенціарну службу України (далі - пенітенціарна служба), правонаступника Державного департаменту України з питань виконання покарань, перевести його до установи, розташованої ближче до місця проживання його батьків - зокрема, до Вільнянської ВК, повторивши свої попередні аргументи стосовно труднощів для його батьків у подорожуванні до Ладижинської ВК. Він також зазначав, що за час його перебування у Ладижинській ВК його матір змогла приїхати на побачення з ним лише тричі (18 вересня 2007 року, 25 червня 2008 року та 18 червня 2009 року), незважаючи навіть на те, що згідно з нормативно-правовим регулюванням заявник на час подій мав право на два чотиригодинних побачення на рік (до січня 2010 року), а на даний час (з січня 2010 року) має право на чотири таких побачення. Одне зі згаданих побачень тривало лише дві години замість чотирьох, оскільки матері заявника потрібно було встигнути на автобус.

32. 20 травня 2011 року суд відмовив у задоволенні позову заявника. Суд зазначив, зокрема, що згідно з чинним законодавством, якщо засуджений не отримав права на переведення до установи з менш суворим режимом (що у випадку заявника не було застосовним), переведення до установи з еквівалентним режимом було можливим лише за наявності "виняткових обставин", які перешкоджають його подальшому перебуванню в установі, в якій він відбуває покарання. Віддаленість установи виконання покарань від місця проживання батьків засудженого не була такою "винятковою обставиною".

33. 27 вересня 2011 року Вінницький апеляційний адміністративний суд відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявника на зазначене вище рішення та погодився з обґрунтуванням суду першої інстанції.

34. 16 квітня 2014 року вітчим заявника помер. Згідно з твердженнями заявника його матір, вік якої становить 75 років, може ходити лише за допомогою палиці і не в змозі здійснювати 1000-кілометрову подорож громадським транспортом для побачень з ним.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І МАТЕРІАЛИ

35. Відповідні матеріали Ради Європи та інших організацій, якими передбачено стандарти щодо умов ув'язнення, разом з міжнародними звітами щодо умов ув'язнення в Україні наведено у рішеннях Суду у справах "Давидов та інші проти України" ( Davydov and Others v. Ukraine) (№№ 17674/02 та 39081/02, пп. 101-108, від 1 липня 2010 року) та "Горбатенко проти України" (Gorbatenko v. Ukraine) (заява № 25209/06, пп. 97-98, від 28 листопада 2013 року).

36. Відповідні положення законодавства України щодо розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, та інші відповідні матеріали Ради Європи наведено в рішенні у справі "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine) (заява № 28403/05, пп. 42-44 та 56-59, від 23 жовтня 2014 року).

37. Відповідні положення національного законодавства щодо прав засуджених на побачення з родичами стисло наведені в рішенні Суду у справі "Тросін проти України" (Trosin v. Ukraine) (заява № 39758/05, п. 26, від 23 лютого 2012 року).

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З УМОВАМИ ТРИМАННЯ

38. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на умови тримання під вартою у СІЗО № 3 та у Ладижинській ВК. У статті 3 Конвенції зазначається таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

А. Прийнятність

1. Вичерпання національних засобів юридичного захисту

39. Уряд доводив, що заявник у зв'язку з його скаргами на умови тримання не вичерпав національні засоби юридичного захисту. Зокрема, він міг звернутися зі скаргами до національних судів трьох інстанцій (у зв'язку з цим Уряд посилався на статтю 55 Конституції , статтю 248-1 Цивільного процесуального кодексу України та на статтю 2 Кодексу адміністративного судочинства України ) або подати скарги до органів прокуратури.

40. Заявник стверджував, що засоби юридичного захисту, на які посилався Уряд, були неефективними, а отже він не був зобов'язаний вичерпувати їх.

41. Суд зазначає, що він відхиляв аргументи Уряду про невичерпання засобів юридичного захисту, подібні до аргументів, наведених у цій справі, у низці інших справ, в яких скарги заявників стосувалися системних проблем національної пенітенціарної системи (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, від 18 вересня 2001 року; рішення у справах "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 69-71, від 28 березня 2006 року, "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пп. 75-76, від 25 жовтня 2007 року, "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, п. 86, від 10 грудня 2009 року, та "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, п. 57, від 14 жовтня 2010 року). Суд не вбачає жодних підстав для відходу у цій справі від своїх попередніх висновків.

42. З огляду на зазначене вище, Суд відхиляє заперечення Уряду про невичерпання засобів правового захисту.

2. Обґрунтування скарг за статтею 3 Конвенції щодо Ладижинської ВК

43. Уряд також стверджував, що у тій мірі, в якій умови тримання у Ладижинській ВК викликали серйозне занепокоєння, доводи заявника були нечіткими та загальними і не такими, що могли продемонструвати, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників адміністрації колонії у розумінні статті 3 Конвенції . Уряд також надав витяги з медичної картки заявника, які доводили, що нагляд за станом його здоров'я здійснювався регулярно (див. пункт 19).

44. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник, не наводячи жодних докладних відомостей, доводив, що медична допомога, доступна йому у Ладижинській ВК, була неналежною та не відповідала його потребам. Він не надав жодних докладних відомостей, пов'язаних з будь-якими іншими питаннями щодо його ув'язнення у Ладижинській ВК.

45. Суд, як і Уряд, зазначає, що твердження заявника стосовно побутових умов його тримання та якості медичної допомоги, доступної йому у Ладижинській ВК у період з травня 2007 року по червень 2010 року, обмежувалися стислими та загальними твердженнями, на противагу його скаргам щодо СІЗО № 3, які були докладними та конкретними. До того, як про заяву було повідомлено Уряд, заявник надавав мінімальні фактологічні відомості та не надав жодних доказів, які б дали Судові змогу встановити відповідні факти. Суд визнає, що у справах, які стосуються умов ув'язнення, Суд не завжди вимагає від заявників підтвердження всіх та кожного твердження конкретними документами, погоджуючись, що відповідна інформація і можливості перевірки фактів у таких випадках перш за все знаходяться в руках органів влади. У той же час Суд зазначає, що заявник мусить надати детальний і послідовний опис умов його ув'язнення, навівши конкретні факти, які дали б Судові змогу визнати, що скарга не є явно необґрунтованою або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Лише правдоподібний та доволі детальний опис стверджуваних нелюдських або таких, що принижують гідність, умов ув'язнення є достатньо серйозною підставою для розгляду питання про жорстоке поводження та служить підґрунтям для повідомлення про скаргу Уряду держави-відповідача (див. рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), заяви №№ 42525/07 та 60800/08, п. 122, від 10 січня 2012 року, та "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, п. 64, від 18 грудня 2008 року).

46. На думку Суду, у цій справі вказаної вимоги дотримано не було в частині опису умов ув'язнення у Ладижинській ВК, оскільки первинні скарги заявника були обмежені нечіткими та загальними твердженнями. Він також не скористався нагодою надати більш докладні відомості щодо цього аспекту заяви у зауваженнях, які він надав у відповідь на зауваження Уряду. Загалом Суд доходить висновку, що заявник не надав викладу подій, який був би достатньо узгодженим, докладним, повним та розумною мірою підтвердженим, щоб викликати обґрунтовану підозру в тому, що ступінь його страждань внаслідок побутових умов ув'язнення у Ладижинській ВК досягнув рівня, який підпадав під дію статті 3 Конвенції , або що він будь-яким іншим чином зазнав жорстокого поводження з боку персоналу ВК у розумінні зазначеного положення.

47. Отже, Суд доходить висновку, що заявник не обґрунтував достатньою мірою свої твердження про жорстоке поводження у Ладижинській ВК у період з травня 2007 року по червень 2010 року у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції .

3. Висновки щодо прийнятності

48. Суд доходить висновку, що скарга заявника на умови тримання його під вартою у СІЗО № 3 не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції , а також що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, ця скарга має бути визнана прийнятною.

49. Що стосується скарги в частині Ладижинської ВК, вона має бути відхилена як явно необґрунтована у розумінні підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .

В. Суть

50. Заявник стверджував, що умови тримання його під вартою у СІЗО № З були несумісні з людською гідністю. Він заперечив виклад подій Уряду, стверджуючи, що Уряд посилався лише на стан речей у СІЗО № 3 у 2010 році, хоча період, щодо якого він скаржився, фактично закінчився у квітні 2007 року. Він також доводив, що виклад Уряду був надто загальним і не торкався конкретних деталей його ситуації. Заявник також посилався на міжнародні та національні звіти різних органів, згідно з якими умови тримання в установах попереднього ув'язнення України загалом були дуже поганими.

51. Уряд заперечив ці твердження. Уряд стверджував, що умови тримання заявника під вартою у СІЗО № 3 були належними та відповідними.

52. Суд зазначає, що жодна зі сторін не заперечує той факт, що більшу частину строку, проведеного заявником у СІЗО № 3 (близько трьох з половиною років), він разом із ще однією особою перебував у камері у підвальному приміщенні, площа якої становила близько семи квадратних метрів. Отже, на кожного ув'язненого припадало приблизно по 3,5 кв. м особистого простору, включаючи площу, яку займали меблі та інше устаткування, що є меншим за мінімальну норму, рекомендовану Україні Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (див. згадане рішення у справі "Давидов та інші проти України" (Davydov and Others), п. 107). Враховуючи свою практику (див., наприклад, рішення у справі "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, п. 52, від 12 січня 2012 року, та згадане рішення у справі "Горбатенко проти України" (Gorbatenko v. Ukraine), п. 139), Суд доходить висновку, що брак особистого простору, що був у розпорядженні заявника, який здебільшого впродовж дня перебував у своїй камері, сам по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції .

53. Суд також зазначає, що запевнення Уряду в тому, що вентиляція, освітлення, харчування, санітарно-гігієнічні заходи та медична допомога були належними, відображають висновки перевірки, проведеної у 2010 році, у той час як оскаржуваний період закінчився у 2007 році. У будь-якому випадку, твердження Уряду не підтверджуються достатніми доказами та є загальними. Вони не містять прямих відповідей на конкретні та послідовні твердження заявника про протилежне.

54. Суд також зазначає, що він розглядав подібні твердження щодо умов тримання під вартою у СІЗО № 3 за статтею 3 Конвенції і встановив її порушення у згаданих справах "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine) та "Горбатенко проти України" (Gorbatenko v. Ukraine) (див. пп. 51-56 та 139-143 відповідно), у яких заявники перебували там приблизно у той самий час, що й заявник у цій справі. Суд зазначає, що висновки, яких він дійшов у згаданих справах, рівною мірою доречні і у цій справі. Суд доходить висновку, що умови тримання заявника під вартою у СІЗО № 3 були нелюдськими та такими, що принижують гідність.