Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Луценко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Андре Потоцький (<…>), судді,

та Стівен Філліпс (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 13 березня 2012 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 37645/10), яку 20 червня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Ігор Анатолійович Луценко (далі - заявник).

2. Інтереси заявника представляв п. Олег Іщенко - адвокат, який практикує у м. Кривий Ріг. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені - пані Валерія Лутковська та п. Назар Кульчицький з Міністерства юстиції України.

3. 1 грудня 2010 року про заяву було повідомлено Уряд. Відповідно до Протоколу № 14 до Конвенції заяву було призначено до розгляду комітетом у складі трьох суддів.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1959 році та проживає у м. Кривий Ріг.

5. 29 вересня 2009 року місцева прокуратура порушила щодо заявника кримінальну справу за підозрою в отриманні хабара.

6. 30 вересня 2009 року заявника було затримано на підставі статті 115 Кримінально-процесуального кодексу України .

7. 2 жовтня 2009 року Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу (далі - районний суд) обрав щодо заявника запобіжний захід у вигляді взяття під варту на тій підставі, що він може ухилятися від слідства і суду, перешкоджати встановленню істини у справі та продовжувати злочинну діяльність.

8. 18 листопада 2009 року районний суд продовжив максимальний строк тримання заявника під вартою до чотирьох місяців (до 29 січня 2010 року) з цих же підстав.

9. Відповідно до матеріалів справи 29 січня 2010 року після закінчення досудового розслідування прокуратура направила справу до апеляційного суду Дніпропетровської області (далі - апеляційний суд) для визначення питання щодо підсудності. 8 лютого 2010 року апеляційний суд визначив, що справу має розглядати районний суд, та направив її для розгляду цим судом.

10. У невизначену дату представник заявника звернувся до районного суду з клопотанням про звільнення заявника з-під варти, оскільки строк тримання його під вартою закінчився 29 січня 2010 року.

11. 9 березня 2010 року під час попереднього розгляду справи суд відхилив клопотання, зазначивши, що 29 січня 2010 року справу було направлено для судового розгляду до апеляційного суду, а потім до районного суду. Районний суд також постановив, що підстави для зміни запобіжного заходу щодо заявника відсутні. Районним судом не було встановлено строку подальшого тримання заявника під вартою.

12. 7 червня 2010 року заявник та його представник подали до суду клопотання про зміну запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на підписку про невиїзд. Того ж дня суд відмовив у задоволенні клопотання у зв'язку з тяжкістю пред'явлених заявникові обвинувачень, а також у зв'язку з тим, що він не визнавав вину у вчиненні злочину та у разі звільнення міг перешкоджати встановленню істини у справі. Районний суд не встановив строк подальшого тримання заявника під вартою.

13. Як стверджує Уряд, 23 травня 2011 року районний суд визнав заявника винним у вчиненні злочину та звільнив його від відбування покарання у вигляді позбавлення волі з випробуванням на невизначений строк. 10 жовтня 2011 року апеляційний суд залишив це рішення без змін.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

14. Відповідні положення національного законодавства, що стосуються питання тримання заявника під вартою, наведено у справі "Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, п.п. 53-54, ЄСПЛ 2005-ІІ (витяги), та у справі "Єлоєв проти України" (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, п. 35, від 6 листопада 2008 року).

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

15. Заявник скаржився, що його тримання під вартою з 29 січня 2010 року було незаконним. Він посилався на статтю 1 та підпункт "с" пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд вважає, що скаргу має бути розглянуто виключно на підставі підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції, що передбачає таке: