Текст рішення може підлягати редакційним правкам.

У справі "Гурепка проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

і Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 16 березня 2010 року, постановляє таке рішення, винесене того самого дня:

1. Справа порушена за заявою (N 38789/04), поданою проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Гурепкою Миколою Васильовичем (далі - заявник) 27 вересня 2004 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим.

3. Заявник стверджував, зокрема, що він не мав можливості оскаржити рішення суду першої інстанції у справах про адміністративні правопорушення (стаття 2 Протоколу N 7 до Конвенції) і що його справу було розглянуто за його відсутності (пункт 1 статті 6 Конвенції) .

4. 26 травня 2009 року Голова п'ятої секції вирішив направити Уряду подану заяву. Також Суд вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно (пункт 3 статті 29 Конвенції) .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1956 році і проживає у м. Сімферополі.

A. Перше провадження

6. 6 вересня 2005 року Суд констатував наявність порушення статті 2 Протоколу N 7 до Конвенції у справі заявника, встановивши відсутність ефективних заходів юридичного захисту у контексті рішення суду від 1 грудня 1998 року, яким суд першої інстанції застосував до заявника адміністративний арешт (див. рішення у справі "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine), заява N 61406/00, пп. 59-62, рішення від 6 вересня 2005 року).

7. Після набуття рішенням Суду статусу остаточного заявнику було сплачено присуджену суму відшкодування моральної шкоди.

8. 4 січня, 20 лютого і 2 жовтня 2006 року заявник направляв Голові Верховного Суду України скарги про перегляд рішення від 1 грудня 1998 року, але безрезультатно.

B. Друге провадження

9. 8 травня 2003 року заявник і двоє інших осіб подали до Київського районного суду м. Сімферополя позов до ВАТ "Крименерго", оскаржуючи відключення електропостачання приміщення, в якому знаходився офіс заявників.

10. 27 квітня 2005 року суд частково задовольнив позовні вимоги заявника і зобов'язав відповідача відновити електропостачання. Рішення не оскаржувалося та набуло законної сили. Зі слів заявника, воно було виконане 14 жовтня 2005 року.

C. Третє провадження

11. 3 березня 2004 року заявник не з'явився у судове засідання до Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим для розгляду цивільної справи, в якій заявник виступав як представник позивача. Того ж дня, за відсутності заявника, секретар суду склав протокол про адміністративне правопорушення, а саме - про неповагу до суду у зв'язку з ухиленням заявника від явки у судове засідання, якою він виявив таке ставлення до суду.

12. 19 квітня 2004 року Залізничний районний суд м. Сімферополя визнав заявника винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та наклав на нього стягнення у вигляді штрафу у сумі 136 гривень (на той час приблизно 20 євро). Заявник не був присутнім у судовому засіданні. У постанові суду було зазначено, що заявник був належним чином повідомлений про дату і час розгляду справи. За словами заявника, він не отримував судової повістки про участь у судовому засіданні.

13. 8 серпня 2004 року заявник звернувся до Голови Верховного суду Автономної Республіки Крим зі скаргою про перегляд постанови від 19 квітня 2004 року.

14. Листом від 30 серпня 2004 року виконуючий обов'язки Голови Верховного суду Автономної Республіки Крим повідомив заявника про відсутність підстав для перегляду постанови у його справі, оскільки постанова від 19 квітня 2004 року була обґрунтованою і при її винесенні не було допущено процесуальних порушень.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року

15.Частина 1 статті 185-3 Кодексу передбачає:

"Неповага до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача або в непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил,- тягнуть за собою накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб".

16. Законом України від 24 вересня 2008 року було запроваджено другий рівень юрисдикції у справах про адміністративні правопорушення (стаття 287 Кодексу України про адміністративні правопорушення) .

17. Інші відповідні положення Кодексу викладені в рішенні у справі "Гурепка проти України" (див. вище, пп. 28-32) і в рішенні у справі "Надточій проти України" (Nadtochiy v. Ukraine), заява N 7460/03, п. 13, рішення від 15 травня 2008 року).

III. ПОЯСНЮВАЛЬНА ДОПОВІДЬ ДО ПРОТОКОЛУ N 7 ДО КОНВЕНЦІЇ

18.Відповідні пункти пояснювальної доповіді до Протоколу N 7 до Конвенції передбачають таке:

"17. Ця стаття гарантує кожному, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Але це не означає, що у кожній справі перегляду підлягає і факт визнання особи винною і винесення вироку. Так, наприклад, якщо засуджена особа визнала себе винною у вчиненні злочину, це право може бути обмежене можливістю перегляду лише вироку. У порівнянні із відповідними положеннями Загальної декларації прав людини (пункт 5 статті 14) до тексту статті було додано слово "суд" з метою ясно визначити, що це положення не стосується правопорушень, які розглядалися органами, які не є судами у розумінні статті 6 Конвенції.

...

20. Пункт 2 статті встановлює винятки із права на перегляд судом вищої інстанції:

- для незначних правопорушень, передбачених законом;

- у справах, у яких відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, наприклад в силу статусу цієї особи, яка займає посаду міністра, судді або іншу високу посаду, або в силу самої природи правопорушення;

- у справах, у яких відповідну особу було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального вироку.

21. При вирішенні питання про визнання правопорушення незначним важливим критерієм є те, чи карається воно позбавленням волі чи ні".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

19. Заявник скаржився, що суд за його відсутності виніс рішення про накладення на нього штрафу за порушення статті 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також щодо несправедливості провадження у його справі. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, який у відповідних положеннях передбачає таке:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

"Кожен має право на... розгляд його справи... незалежним і безстороннім судом,... який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення..." A. Щодо прийнятності

20. Суд зазначає, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших причин. Таким чином, Суд визнає її прийнятною.

B. Щодо суті

21. Заявник стверджував, що його не було належним чином повідомлено про дату і час розгляду справи і що відмітки у повідомленні про вручення повістки суду не свідчать про те, що вона була йому вручена. Заявник стверджував, що він не отримував таких повісток, і що у матеріалах справи немає відомостей про вручення їх йому. Відповідно він вважав, що його було позбавлено можливості особисто брати участь у розгляді своєї справи. Він також стверджував, що протокол про вчинення ним адміністративного правопорушення було сфальсифіковано, оскільки секретар суду, який склав цей протокол, був присутнім разом з ним у іншому залі засідань при розгляді іншої справи.

22. Уряд стверджував, що заявника було належним чином повідомлено про дату і час судового розгляду і що відповідальність за його неявку до суду не може бути покладена на державу. Відповідно Уряд стверджував про відсутність порушення прав заявника, передбачених пунктом 1 статті 6 Конвенції.

23. Суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (див. рішення у вищезгаданій справі "Надточій проти України" (Nadtochiy v. Ukraine), п. 26, з подальшими посиланнями).