Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у статті 44 параграф 2 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Гурепка проти України"

Європейський суд з прав людини (Друга Секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П. Коста (J.-P.COSTA), Голова,

п. І.Кабрал Баррето (I.CABRAL BARRETO),

п. К.Юнгвірт (K.JUNGWIERT),

п. В.Буткевич (V.BUTKEVYCH),

п. А.Угрехелідзе (M.UGREKHELIDZE),

пані А.Мулароні (A.MULARONI),

пані Е.Фура-Сандстром (E.FURA-SANDSTROM), судді,

та п. С.Нейсміт (S.NAISMITH), заступник секретаря секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 5 липня 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа порушена проти України за заявою N 61406/00, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі - Конвенція) громадянином України Миколою Васильовичем Гурепкою (далі - заявник) 10 травня 1999 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та згодом пані Зоряною Бортновською.

3. 24 листопада 2004 року Суд вирішив комунікувати Уряду скаргу стосовно відсутності процедури оскарження рішення суду про адміністративний арешт та утримання заявника. Відповідно до положень п. З статті 29 Конвенції Суд вирішив розглянути суть скарги одночасно з її прийнятністю.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1956 році та проживає у м. Сімферополі Автономної Республіки Крим, Україна.

А. Перший епізод;

5. В ході цивільного провадження за наклеп, порушеного членом парламенту, у якому заявник виступав співвідповідачем, в квітні 1998 року його було викликано у судове засідання (точна дата невідома). За твердженнями заявника судові повістки не були вручені йому належним чином, що пізніше було підтверджено листоношею.

6. 18 травня 1998 року суд наклав на заявника штраф у розмірі 17 грн.(1) за неявку у судове засідання. У рішенні суд зазначив, що заявник може оскаржити вказане рішення протягом десяти днів. За твердженням заявника він отримав це рішення 28 травня 1998 року.

(1) Приблизно З ЄВРО.

7. З червня 1998 року заявник оскаржив рішення суду від 18 травня 1998 року. У скарзі заявник не зазначив причин пропуску строку оскарження та не надав клопотання про його продовження. 5 червня 1998 року Київський районний суд м. Сімферополя відхилив скаргу як таку, що була подана із пропущенням строку.

8. 12 липня 1998 року заявник подав до Верховного Суду Автономної Республіки Крим (далі - ВС АРК) скаргу на рішення від 5 червня 1998 року разом з клопотанням про зміну складу суду першої інстанції. У січні 1999 року заявника було повідомлено, що ВС АРК отримав лише клопотання, а скаргу не отримав.

9. В рамках цього ж цивільного провадження заявника було викликано у судове засідання на 9 жовтня 1998 року. Заявник стверджує, що він завчасно повідомив суд про неможливість бути присутнім у судовому засіданні у зв'язку із запланованою відпусткою. 8 жовтня 1998 року заявник попросив п. Б. повідомити суддю, що він не зможе бути присутнім у судовому засіданні у зв'язку з хворобою. За твердженнями п. Б., 9 жовтня 1998 року він так і зробив. Незважаючи на це, суд вирішив порушити щодо заявника адміністративне провадження за повторну неявку у судове засідання.

10. 1 грудня 1998 року у присутності заявника суд вирішив застосувати до нього адміністративний арешт строком на 7 днів за неповагу до суду, яка полягала у повторній неявці до суду. Суд зазначив, що в день судового засідання заявник був на робочому місці, що підтверджується його роботодавцем - Прокуратурою Автономної Республіки Крим (далі - прокуратура АРК). Суд не знайшов жодного доказу у справі, який підтверджує, що заявник належним чином повідомив суд про будь-яку поважну причину своєї відсутності. Він не прийняв до уваги лікарняний лист, наданий заявником, про його хворобу 9 жовтня 1998 року.

11. Того ж дня заявника було заарештовано та поміщено у холодну камеру, як її описує заявник.

12. У грудні 1998 року арешт заявника було висвітлено у місцевих засобах інформації.

13. 2 грудня 1998 року прокуратура АРК внесла протест до ВС АРК. Вказаний протест зупинив виконання рішення від 1 грудня 1998 року, а заявника було звільнено після того, як він провів 16 годин під арештом.

14. У протесті прокуратура АРК не оспорювала факту, що заявник вчинив адміністративний проступок, проте вважала, що заявник мав нести відповідальність за Дисциплінарним статутом прокуратури, а не за Кодексом України про адміністративні правопорушення.

15. 3 грудня 1998 року Голова ВС АРК відхилив цей протест.

16. З 7 до 21 грудня 1998 року заявник перебував у лікарні у зв'язку з гострою формою хронічного урологічного захворювання. За твердженнями заявника, захворювання було викликано його утриманням у холодній камері 1 грудня 1998 року.

17. 10 грудня 1998 року заявник подав скаргу до ВС АРК про перегляд рішень судів від 18 травня, 5 червня та 1 грудня 1998 року. 29 січня 1999 року Голова ВС АРК відхилив вказану скаргу.

18. З 25 до 31 грудня 1998 року заявник відбув решту строку адміністративного арешту.

19. 4 січня 1999 року заявника було звільнено з посади прокурора прокуратури АРК.

20. 21 січня 1999 року заявник подав скаргу до Верховного Суду України про перегляд рішень судів від 18 травня, 5 червня та 1 грудня 1998 року. 24 березня 1999 року вказана скарга була відхилена.

21. У жовтні 2001 року у заявника було виявлено гепатит С, яким, на його думку, він міг бути інфікований у камері або у лікарні у 1998 році.

Б. Другий епізод

22. У 1996 році колишній прокурор Автономної Республіки Крим п. К. подав до заявника позов за наклеп у Сімферопольський районний суд Автономної Республіки Крим. 6 червня 2000 року суд задовольнив позов та зобов'язав заявника виплатити 10000 грн.(1) компенсації моральної шкоди. Заявник не був присутній під час останнього судового засідання.

(1) 1528,78 ЄВРО.

23. 20 вересня 2000 року Сімферопольський районний суд відхилив касаційну скаргу заявника як таку, що була подана із пропущенням строку.

24. У жовтні 2000 року заявник направив клопотання до Голови ВС АРК про перегляд рішення у порядку нагляду. Заступник Голови суду задовольнив це клопотання та вніс до суду скаргу про перегляд рішення у порядку виключного провадження.

25. 2 лютого 2001 року Пленум ВС АРК задовольнив скаргу. Рішення від 6 червня 2000 року було частково скасовано на підставі того, що деякі висновки, зроблені у вказаному рішенні, були остаточно вирішені в рамках іншого провадження. Суд також зменшив розмір компенсації моральної шкоди, яка має бути сплачена заявником, до 1000 грн.(1).

26. 6 грудня 2001 року палата з трьох суддів Верховного Суду України в порядку нової касації відхилила скаргу заявника.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

А. Цивільний процесуальний кодекс України (станом на 2 лютого 1996 року)

27. Пункт 4 статті 172 Кодексу передбачав, що у разі неявки з судове засідання без поважних причин осіб, що беруть участь у справі, відсутність яких потягла за собою відкладення розгляду справи, суд вправі накласти на них штраф у розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (17 грн.(2).

(1) 152,87 ЄВРО.

(2) Приблизно З ЄВРО.

Б. Кодекс України про адміністративні правопорушення (станом на 7 лютого 1997 року)

28. Стаття 32 Кодексу передбачала, що адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб.

29. Пункт 1 статті 185-3 Кодексу передбачав накладення штрафу або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб за неповагу до суду, яка могла бути, серед іншого, у вигляді повторної неявки в суд.

30. Стаття 287 Кодексу передбачала, що рішення про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржено, за винятком рішень, винесених судом першої інстанції. Останні є остаточними і не можуть бути предметом звичайної процедури оскарження, за винятком випадків, передбачених законодавством.

31. Стаття 290 Кодексу передбачала, що прокурор міг внести протест на рішення про застосування адміністративного стягнення.

32. Стаття 294 Кодексу передбачала, що постанову судді у справах про адміністративні правопорушення може бути переглянуто суддею за протестом прокурора або суддею вищестоящого суду за власною ініціативою.

ПРАВО

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ СКАРГ

А. Стверджуване порушення статті 3 Конвенції

33. Заявник скаржився, що його арешт наніс шкоду його здоров'ю та репутації, спричинивши йому моральні та фізичні страждання в порушення статті 3 Конвенції, яка проголошує наступне:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню"

34. Суд нагадує, що стаття 3 проголошує одну з найбільших фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона безумовно забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання.

35. Оскільки заявник скаржиться на його утримання у холодній камері та на проблеми із здоров'ям, що начебто виникли у зв'язку з цим, Суд вважає, що заявник не зміг продемонструвати, що оспорюване поводження, сформульоване заявником у дуже загальних термінах, досягло мінімального рівня жорстокості, проголошеного статтею 3 Конвенції, зокрема, у відсутності жодних інших медичних доказів (див. mutatis mutandis Slivenko and Others v. Latvia (dec.) [GC], no. 48321/99, 23 January 2002). Лікарняний лист, представлений заявником як доказ своєї хвороби з 7 грудня 1998 року, тобто через 6 днів після його звільнення, не становить суттєвий доказ наявності причинного зв'язку з заявленим порушенням. Таким чином, ця частина заяви є явно необґрунтованою в розумінні п. 3 статті 35 Конвенції.

36. Суд зазначає, що скарга заявника щодо зараження гепатитом С через його ув'язнення базується виключно на припущеннях заявника без жодного підтверджуючого доказу. Суд вважає, що заявник не зміг продемонструвати причинного зв'язку між захворюванням та утриманням, яке мало місце понад два роки до встановлення діагнозу гепатиту С. Таким чином, ця частина заяви також є явно необґрунтованою в розумінні п. 3 статті 35 Конвенції.

37. Оскільки заявник скаржиться на моральні страждання, спричинені висвітленням його утримання у пресі, а також звільненням з роботи, Суд зазначає, що заявник не піднімав це питання перед національними судами, і таким чином ці твердження мають бути відхилені через невичерпання національних засобів захисту відповідно до пп. 1 та 4 статті 35 Конвенції.

Б. Стверджуване порушення статті 5 Конвенції.

38. Заявник скаржився за п. 1 статті 5 Конвенції, що його затримання було незаконним. Відповідні положення цієї статті передбачають наступне:

"1 Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

а) законне ув'язнення особи після її засудження компетентним судом;..."

39. Суд відзначає, що заявник був ув'язнений внаслідок його засудження компетентним судом, іншими словами, його утримання підпало в межі підпункту а) пункту 1 статті 5 Конвенції. У цьому відношенні Суд нагадує, що підпункт а) пункту 1 статті 5 Конвенції не визначає правовий характер порушення, у якому особа визнана винною. Підпункт а) пункту 1 статті 5 Конвенції застосовується до будь-якого засудження, проголошеного компетентним судом, що обмежує свободу особи (див. Kadikis v. Latvia (по. 2) (dec), no. 62393/00, 25 September 2003). Обмеження свободи, застосоване до заявника, було безспірно "законним" за українським законодавством та було застосовано відповідно до процедури, визначеної законом.

40. Таким чином, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пп. З та 4 статті 35 Конвенції.

С. Стверджуване порушення п. 1 ст. 6 Конвенції