Текст рішення може підлягати редакційним правкам.

У справі "Тамара Василівна Лень і Григорій Кузьмич Лень проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska), судді,

Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 17 листопада 2009 року, постановляє таке рішення, винесене того самого дня:

1. Справа порушена за заявою (N 852/05), поданою проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянами України пані Тамарою Василівною Лень і п. Григорієм Кузьмичем Лень (далі - заявники) 9 грудня 2004 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим.

3. 16 грудня 2008 року Суд оголосив заяву частково неприйнятною та вирішив направити Уряду скарги за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції і статтею 1 Першого протоколу щодо тривалого невиконання судових рішень, винесених на користь заявників. Також Суд вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно (пункт 3 статті 29 Конвенції). Суд визначив першочерговість розгляду цієї заяви відповідно до правила 41 Реґламенту Суду.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявники, 1945 і 1937 року народження відповідно, проживають у м. Слов'янську Донецької області, Україна.

5. У відповідний час заявники були працівниками ВАТ "Содовий завод".

6. 31 жовтня 1997 року та 14 травня 2003 року Слов'янський міський суд присудив пані Лень 1709,25 гривень і 5513,92 гривень із заробітної плати та інших платежів, які мали бути сплачені вищезазначеним підприємством.

7. Рішеннями Слов'янського міського суду від 3 листопада 1997 року та 22 лютого 2001 року та рішенням Комісії з трудових спорів від 22 вересня 2003 року п. Лень було присуджено відповідно 2211,18 гривень (близько 1176,47 доларів США), 9157,04 гривень (близько 1855,94 євро) та 2356,92 гривень (близько 399,22 євро) заборгованості із заробітної плати, які мали бути сплачені вищезазначеним підприємством.

8. Ці рішення набули законної сили, і державна виконавча служба відкрила виконавче провадження для їх виконання.

9. З січня 2001 року арбітражним судом Донецької області (з червня 2001 року - господарський суд Донецької області) було порушено справу про банкрутство боржника. 4 вересня 2003 року суд, визнавши боржника банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру, яка наразі триває.

10. Рішення, винесені на користь заявників, на цей час залишаються невиконаними.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

11. Відповідні положення національного законодавства були викладені у рішенні "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine) N 67534/01, пп. 16-19, від 27 липня 2004 року.

I. ТРИВАЛЕ НЕВИКОНАННЯ РІШЕНЬ, ВИНЕСЕНИХ НА КОРИСТЬ ЗАЯВНИКІВ

12. Заявники скаржилися на те, що невиконання державою рішень, винесених на їх користь, становить порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, які передбачають:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

Вони також скаржилися, що у них не було ефективних засобів юридичного захисту щодо своїх скарг, що є порушенням статті 13 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

A. Щодо прийнятності

13. Уряд стверджував, що заявники не вичерпали національних засобів захисту, як передбачено пунктом 1 статті 35 Конвенції. Зокрема, Уряд зазначив, що заявники не скористалися можливістю звернутися із заявою про визнання кредиторами у справі про банкрутство та процедурі ліквідації боржника, а також не зверталися до національних судів зі скаргою на дії державної виконавчої служби щодо неналежного виконання судових рішень, винесених на їхню користь.

14. Заявники не погодилися.

15. Суд зазначив, що подібні заперечення вже були відхилені у деяких рішеннях, прийнятих Судом, зокрема у справах "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine) (dec.), N 29439/02, від 16 грудня 2003 року, "Сичов проти України" (Sychev v. Ukraine), N 4773/02, пп. 42-46, від 11 жовтня 2005 року, та "Трихліб проти України" (Trykhlib v. Ukraine), N 58312/00, пп. 38-43, від 20 вересня 2005 року. Суд вважає, що ці заперечення повинні бути відхилені з тих самих причин.

16. Суд зазначає, що вказані скарги не є явно необґрунтованими у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших причин. Таким чином, подані скарги визнаються прийнятними.

B. Щодо суті

17. Уряд стверджував, що у цій справі не було порушення пункту 1 статті 6, чи статті 13 Конвенції, чи статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

18. Заявники не погодилися.