Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у статті 44 параграфа 2 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Чернобривко проти України"

Європейський суд з прав людини (Друга Секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста (J.-P.COSTA), Голова,

п. І.Кабрал Баррето (I.CABRAL BARRETO),

п. В.Буткевич (V.BUTKEVYCH),

пані А.Мулароні (A.MULARONI),

пані Е.Фура-Сандстрьом (E.FURA-SANDSTROM),

п. Д.Йочєнє (O.JOCIENE),

п. Д.Попович (D.POPOVIC), судді,

та пані С.Доллє (S.DOLLE), Секретар Секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 13 вересня 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою N 11324/02, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі - Конвенція) громадянином України Миколою Івановичем Чернобривко (далі - заявник) 26 січня 2002 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженими - пані Зоряною Бортновською та пані Валерією Лутковською.

3. 21 червня 2004 року Суд вирішив комунікувати Уряду скаргу. Відповідно до положень п. 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглянути суть скарги одночасно з її прийнятністю.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1953 році та проживає у м. Лисичанську Луганської області.

5. У 1982 році заявник отримав ушкодження на виробництві та з цього часу отримав право на допомогу у зв'язку з професійною непрацездатністю - включаючи компенсацію на придбання автомобіля для керування непрацездатними особами - від шахти "Черноморка" (державного підприємства, у подальшому "шахта").

6. 11 червня 2001 року Лисичанський міський суд присудив стягнути з шахти на користь заявника 14490 грн (приблизно 2360 ЄВРО) у зв'язку з неможливістю виплати йому компенсації на придбання автомобіля.

7. Рішення суду набуло статусу остаточного та було направлено для виконання до Лисичанського відділу Державної виконавчої служби (далі - "виконавча служба"), яка 14 липня 2001 року відкрила виконавче провадження у справі заявника.

8. 12 листопада 2001 року Лисичанський міський суд повідомив заявника, що арешт та примусова реалізація майна шахти зупинена у зв'язку з дією мораторію на примусову реалізацію майна державних підприємств.

9. 29 листопада 2001 року наказом Міністерства палива та енергетики України шахта була ліквідована, а правонаступником шахти визначено ДК "Укрвуглереструктуризація". У зв'язку з ліквідацією шахти було створено ліквідаційну комісію, якій 18 лютого 2002 року було передано виконавчі документи про стягнення заборгованості з шахти.

10. 5 червня 2003 року згідно з наказом Міністерства палива та енергетики України, ДК "Укрвуглереструктуризація" реорганізовано у виділені структурні підрозділи ДП "Луганськвуглереструктуризація" та ДП "Донецьквуглереструктуризація".

11. 15 квітня 2004 року виконавчий лист було повернуто невиконаним до виконавчої служби, яка знову відкрила виконавче провадження. У зв'язку з ліквідацією шахти та ДК "Укрвуглереструктуризація" 6 липня 2004 року виконавча служба зупинила виконавче провадження у зв'язку із заміною боржника у справі заявника.

12. Як випливає з матеріалів, поданих сторонами, рішення суду, винесене на користь заявника, залишається не виконаним.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

13. Деякі відповідні положення національного законодавства викладені у рішеннях від 27 липня 2004 року у справі Ромашов проти України (N 67534/01, пп. 16-19), від 30 листопада 2004 року у справі Дубенко проти України (N 74221/01, пп. 22-29) та від 26 квітня 2005 року у справі Сокур проти України (N 29439/02 пп. 18 та 22).

14. Заявник скаржився на неспроможність державних органів виконати рішення суду від 11 червня 2001 року, винесеного на його користь. Заявник стверджував про порушення п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу N 1 до Конвенції, якими передбачено наступне:

Стаття 6

"Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків ..., має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом..."

Стаття 1 Протоколу N 1 до Конвенції

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів".

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ

А. Скарга за статтею 8 Конвенції

15. Заявник скаржився на порушення статті 8 Конвенції без достатніх на це причин.

16. У матеріалах справи Суд не знаходить жодних доказів, які могли б вказувати на наявність порушення цього положення. Таким чином, Суд відхиляє цю частину заяви відповідно до пп. 3 та 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтовану.

В. Скарги за п. 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Протоколу N 1 до Конвенції

17. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав всі внутрішні засоби захисту, оскільки не звертався до національних судів з оскарженням бездіяльності Державної виконавчої служби або для прискорення виконавчого провадження у його справі.

18. Заявник заперечив цей аргумент.

19. Суд нагадує свою останню прецедентну практику з цього питання (see Voytenko v. Ukraine, no. 18966/02, параграфи 28-31, 29 June 2004 and Shmalko v. Ukraine, no. 60750/00, параграфи 37-39, 20 July 2004). Він не знаходить підстав для відмежування цієї заяви від попередніх рішень. Тому він робить висновок, що заявник був звільнений від використання засобу захисту, наведеного Урядом, та, відповідно, дотримався вимог п. 1 статті 35 Конвенції. Таким чином, Суд вважає приклади судової практики, наданої Урядом, малоефективними у цій справі.

20. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими в розумінні п. 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших причин. Таким чином, вони мають бути визнані прийнятними.