Вивчення практики вирішення арбітражними судами спорів, пов'язаних із захистом права державної власності на землю, показало, що в цілому ці спори вирішуються правильно. Разом з тим окремі арбітражні суди поверхово оцінюють докази і фактичні обставини справи, неповно готують їх до розгляду, припускаються помилок у застосуванні норм чинного законодавства.

З метою правильного і однакового застосування законодавства при вирішенні спорів, пов'язаних із захистом права державної власності на землю, Президія Вищого Арбітражного Суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.

1. Відповідно до статті 32 Закону України "Про власність" та статті 4 Земельного кодексу України (далі - Земельний кодекс) у державній власності перебувають всі землі України (за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність), суб'єктами права на які є Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності, а також Верховна Рада Республіки Крим і обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають у загальнодержавній власності.

Як суб'єкти права державної власності землею розпоряджаються Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Ці повноваження місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідним органам державної виконавчої влади (стаття 3 Земельного кодексу). Отже стороною у віднесених до підвідомчості арбітражних судів спорах, пов'язаних із захистом права державної власності на землю, можуть бути місцеві органи державної виконавчої влади в межах переданих їм повноважень.

2. Вирішення питання про передачу землі, що перебуває у державній власності, у власність або користування іншим особам є виключним правом Ради народних депутатів як суб'єкта права державної власності на землю і тому не підлягають задоволенню арбітражним судом заяви підприємств, установ і організацій про зобов'язання відповідних Рад народних депутатів передати земельну ділянку у власність або користування.

Виключення з цього правила містить стаття 51 Земельного кодексу та стаття 5 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", відповідно до яких спори, пов'язані із зобов'язанням Рад народних депутатів відвести земельну ділянку у власність або у користування для ведення селянського (фермерського) господарства, вирішуються відповідною Радою, а у разі її відмови - судом. У зв'язку з тим, що земельна ділянка для ведення такого господарства надається громадянину (фермеру), а не селянському (фермерському) господарству як юридичній особі, спори, пов'язані з відмовою Ради народних депутатів у передачі фермеру такої земельної ділянки, підвідомчі загальному, а не арбітражному суду.

Обов'язок Рад народних депутатів відвести земельну ділянку у власність або у користування необхідно відрізняти від їх обов'язку оформити право на земельну ділянку, коли право на земельну ділянку виникло у зв'язку з переходом права на будівлю і споруду, приватизацією об'єктів незавершеного будівництва, або коли вона була надана підприємству чи організації до введення в дію Земельного кодексу тощо.

У разі ухилення Ради від здійснення таких дій заінтересоване підприємство, установа чи організація відповідно до статей 74, 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" мають право звернутися до арбітражного суду з заявою про спонукання Ради видати державний акт чи укласти відповідний договір.

При вирішенні спорів необхідно враховувати, що землі, які перебувають у державній власності, можуть передаватися у колективну або приватну власність і надаватися у користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України і Республіки Крим. Щодо передачі земель у колективну та приватну власність такі винятки встановлені, наприклад, статтею 4 Земельного кодексу.

3. Відповідно до статті 22 Земельного кодексу підприємства, установи і організації не мають права приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або користування землею. У разі порушення встановлених цією статтею Земельного кодексу умов використання земельної ділянки підприємства, установи і організації можуть бути притягнені до майнової відповідальності на підставі статей 116, 117 цього Кодексу та глави 40 Цивільного кодексу України.

При вирішенні пов'язаних з цим спорів слід мати на увазі, що:

- землі, що перебувають у державній власності, передаються у власність або надаються у постійне користування за рішенням Рад народних депутатів. При цьому право власності або постійного користування посвідчується державними актами, що видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (стаття 23 Земельного кодексу). Форми державних актів затверджені 13 березня 1992 року постановою Верховної Ради України "Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею";

- придбання у власність земельних ділянок, що перебувають у колектівній або приватній власності, проводиться за договором купівлі-продажу, який посвідчується у нотаріальному порядку і є підставою для видачі державного акту на право власності на землю (стаття 18 Земельного кодексу;

- у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, землі, що перебувають у державній власності, надаються Радами народних депутатів за договором (стаття 24 Земельного кодексу), форма якого і порядок реєстрації встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 року N 197;

- передача власником відповідних земель іншим особам у тимчасове використання на умовах оренди оформляється договором, який підлягає реєстрації у сільській, селищній, міській Раді народних депутатів (стаття 7 Земельного кодексу);

- постановою Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року "Про земельну реформу" встановлено, що підприємства, установи і організації які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Земельного кодексу, повинні до 1 січня 1998 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається;

- відповідно до постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" підприємства, установи і організації, яким Радами народних депутатів у встановленому порядку земельна ділянка була надана у постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу.

4. Договір тимчасового (короткострокового чи довгострокового) користування землею є різновидом договору майнового найму і тому на підставі статті 8 Земельного кодексу при укладанні, зміні, розірванні та виконанні такого договору, а також при вирішенні пов'язаних з цим спорів, необхідно, окрім відповідних норм Земельного кодексу, керуватись главою 25 Цивільного кодексу України.

При вирішенні спорів щодо оплати землекористування арбітражним судам слід мати на увазі, що ставки земельного податку повинні визначатись у договорі тимчасового користування земельною ділянкою відповідно до Закону України "Про плату за землю", а розмір, умови і строки внесення орендної плати згідно зі статтею 36 Земельного кодексу та статтею 19 Закону України "Про плату за землю" повинні встановлюватись за угодою сторін. Розмір орендної плати не може бути меншим від розміру податку на земельну ділянку, що орендується, а при оренді земель сільськогосподарського призначення не може перевищувати цього податку.

На підставі статті 8 Земельного кодексу орендар має переважне право на поновлення договору оренди землі після закінчення строку його дії. Але, якщо немає доказів про намір орендодавця укласти договір на спірну земельну ділянку з іншою особою, у арбітражного суду відсутні правові підстави для зобов'язання орендодавця після закінчення строку дії договору поновити його на новий строк або укласти новий договір.