Обговоривши матеріали узагальнення судової практики в справах про визнання угод недійсними, Пленум Верховного Суду України відмічає, що суди республіки в основному правильно вирішують справи цієї категорії.

Разом з тим суди не завжди всебічно і повно з'ясовують суть угоди, дійсне волевиявлення її учасників, у чому полягає неправомірність їх дій, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, який виник.

У ряді випадків суди неправильно визначають наслідки недодержання форми угоди, не розмежовують підстав і наслідків визнання угоди недійсною, допускають інші помилки у застосуванні норм матеріального права.

Окремі суди не враховують, що питання про визнання угоди недійсною і застосування пов'язаних з цим наслідків повинні вирішуватися в одному процесі, у зв'язку з чим при задоволенні позовів не зазначають у рішенні про наслідки визнання угоди недійсною або постановляють рішення про застосування їх без визнання угоди недійсною. При визнанні угоди недійсною на підставі ст. 49 ЦК у рішенні не відображають, в чому конкретно полягає завідомо суперечна інтересам держави та суспільства мета укладення угоди.

Деякими судами не приділяється належна увага виявленню та усуненню причин, що сприяють укладенню недійсних угод, а також неправильно визначається розмір державного мита.

З метою усунення недоліків, що мають місце в судовій практиці, і забезпечення однакового застосування судами законодавства про угоди Пленум Верховного Суду України

1. Звернути увагу судів на те, що правильне вирішення справ про визнання угод недійсними має важливе значення у забезпеченні законності у сфері майнових відносин, охорони інтересів суспільства, прав громадян і організацій, у запобіганні цивільним правопорушенням.

2. Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

При задоволенні позову суд в одному рішенні постановляє про визнання угоди недійсною і про застосування передбачених законом наслідків.

3. Судам належить мати на увазі, що за загальним правилом, встановленим ст. 46 ЦК, недодержання передбаченої законом простої письмової форми угоди не тягне визнання її з цих підстав недійсною, а тільки виключає можливість доказування сторонами наявності угоди показаннями свідків.

Порушення вимог закону про укладення угоди у простій письмовій формі є підставою для визнання її недійсною лише у разі, коли це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод (наприклад, статті 180, 191 ЦК).

4. З підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах) міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини; дарування іншого майна на суму понад 500 крб. і валютних цінностей на суму понад 50 крб.

Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі ч.2 ст.47 ЦК за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статтями 105, 114, ЦК).

Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч.2 ст.47 ЦК, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.

5. За правилами ст.48 ЦК угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції.

Стаття 48 ЦК застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК).

Правила зазначеної статті застосовуються також до наслідків визнання недійсною угоди при недодержанні форми, в якій угода під страхом недійсності має бути укладена.

У разі визнання угоди недійсною за ст.48 ЦК суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.

6. При розгляді справ про визнання угоди недійсною на підставі ст. 49 Цивільного кодексу України судам слід мати на увазі, що дія цієї норми поширюється на угоди, які укладені з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, тобто порушують основні принципи існуючого суспільного ладу. До них, зокрема, належать угоди, спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою, приховування фізичними та юридичними особами від оподаткування доходів, використання майна, що знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду правам, свободам і гідності громадян інтересам суспільства, на незаконне відчуження землі або незаконне нею користування, розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених у обігу.

Задовольняючи позов у такій справі, суд повинен у рішенні вказати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди і хто з її учасників мав умисел на досягнення цієї мети.

7. Встановивши при розгляді справи, що угода, на яку сторони посилаються в обгрунтування своїх цивільних прав і обов'язків, укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, суд згідно з ч.7 ст. 203 ЦПК визнає таку угоду недійсною на підставі ст. 49 ЦК, незалежно від змісту позовних вимог.

У зазначених випадках суд повинен притягати до участі в справі відповідно на стороні позивача чи відповідача усіх учасників угоди та інших осіб, на права і обов'язки яких може вплинути рішення в справі.

8. Оскільки юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених статутом (положенням) цілей її діяльності, угода, укладена нею в суперечності з цими цілями, є в силу ст.50 ЦК недійсною, незалежно від наявності і форми вини її учасників.

Якщо така угода була укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, до сторони, яка діяла умисно, застосовуються наслідки, передбачені ст.49 ЦК. При відсутності умислу застосовуються наслідки, передбачені ст.48 цього Кодексу.

Зазначені наслідки визнання угоди недійсною застосовуються і в тому разі, коли стороною в угоді є громадянин.

9. При розгляді справ про визнання угоди недійсною на підставі статей 51-54 ЦК судам слід мати на увазі, що вимоги про визнання угоди недійсною у зв'язку з недієздатністю її учасників можуть бути заявлені як батьками (усиновителями), опікунами неповнолітнього, який не досягнув п'ятнадцяти років, і особи, визнаної недієздатною, так і дієздатним учасником угоди. Вимоги про визнання угоди недійсною у зв'язку з обмеженням дієздатності учасника угоди або укладення її неповнолітнім віком від 15 до 18 років можуть бути заявлені тільки батьками (усиновителями), піклувальниками таких неповнолітніх або піклувальниками осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами.

З урахуванням всіх обставин такої справи суд повинен встановити, чи знала або повинна була знати дієздатна сторона в угоді про недієздатність, обмежену чи часткову дієздатність другої сторони. Якщо сторона знала або повинна була знати про зазначені обставини, то при визнанні угоди недійсною, крім приведення сторін у попередній стан, суд повинен зобов'язати дієздатну сторону відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.