1. Я голосував за ухвалене Конституційним Судом України (далі - Конституційний Суд або Суд) рішення з огляду на те, що його резолютивна частина вповні збігається з поданою мною, як суддею-доповідачем у цій справі, пропозицією. Однак, зважаючи на те, що до його мотивувальної частини увійшла лише частина пропонованого мною обґрунтування, нижче викладаю юридичну позицію, на підставі якої я дійшов висновків щодо невідповідности окремих елементів Законопроєкту вимогам припису частини першої статті 157 Конституції України (далі - Конституції).

А. Щодо загальних критеріїв перевірки Законопроєкту на відповідність вимогам статті 157 Конституції

2. Я вважаю, що здійснення Конституційним Судом перевірки Законопроєкту на відповідність вимогам статті 157 Конституції скеровує Суд у такому напрямку. Частина перша цієї статті не дозволяє змінювати Конституцію, якщо зміни: 1) передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина; 2) спрямовані на ліквідацію незалежносте України; 3) спрямовані на порушення територіальної цілісносте України. Частина друга цієї статті не дозволяє змінювати Конституцію в умовах воєнного або надзвичайного стану. Отже, Законопроєкт підлягає перевірці на відповідність кожній із чотирьох заборон, установлених приписами статті 157 Конституції загалом.

2.1. Передбачена частиною першою статті 157 Конституції заборона її змінювати, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, є конституційною гарантією збереження як самої сутности таких прав і свобод, їх обсягу та змісту, так і їх захисту. Призначення цієї гарантії полягає в тому також, щоб унеможливити будь-яке уменшений, звуження, урізання захисту основоположних прав і свобод, що їх утвердила сама Конституція України, адже, як установив Конституційний Суд України, "звуження змісту прав і свобод є їх обмеженням" (абзац четвертий підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 ). Така конституційна гарантія органічно випливає передовсім із принципу прав людини як засади конституційного ладу України, передбаченої загалом приписами статті 3 Конституції. Конкретизація ж цієї Гарантії здобула своє вираження, зокрема в тих приписах статті 3 Конституції, відповідно до яких "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави", а "утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави". Означена гарантія збереження самої сутности прав і свобод людини і громадянина є приписом конституційного рівня, що істотно підсилює встановлену приписом частини третьої статті 22 Конституції загальну заборону звужувати їх зміст та обсяг при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів.

Зазначені приписи статей 3, 22 і 157 Конституції, утверджуючи на національному рівні права людини й основоположні свободи, системно творять українську конституційну цінність, котру в національному конституційному правопорядкові втілено як одну з тріади європейських цінностей, що як "спільна європейська спадщина" становлять основу сучасного європейського правопорядку у вигляді імперативів людських прав, правдивої демократії та правовладдя. Інші дві складові тріади європейських цінностей як імперативів так само втілено в українському конституційному правопорядкові, й вони водночас є українськими конституційними цінностями: імператив правдивої демократії як засаду конституційного ладу в Україні встановлено статтею 1 Конституції ("Україна є <...> демократична <...> держава"), а імператив правовладдя - частиною першою статті 8 Конституції ("В Україні визнається і діє принцип верховенства права").

Демократія, людські права та правовладдя як українські конституційні цінності підтверджують відданість України духовним і моральним цінностям, ідеалам і принципам, що є спільним надбанням європейських народів, держави яких об'єдналися в тісний союз шляхом членства в Раді Європи. Держави-засновниці Ради Європи в преамбулі її Статуту від 5 травня 1949 року (далі - Статут) як установчого документа зазначили, що духовні й моральні цінності, на яких засновано цю міжнародну організацію, є "істинним джерелом особистої свободи, політичної свободи та верховенства права, що є принципами, які становлять підвалини кожної правдивої демократії". Згідно зі статтею 1 Статуту метою створення Ради Європи є "досягнення тіснішого єднання між її членами задля збереження й утілення в життя ідеалів і принципів, що становлять їхню спільну спадщину". У статті 3 Статуту визначено умови членства в цій організації, що мають характер міжнародного юридичного зобов'язання для країни-учасниці Статуту: "Кожен член Ради Європи повинен визнати принципи - верховенства права та здійснення всіма особами, що перебувають під його юрисдикцією, прав людини й основоположних свобод, і має щиро та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради Європи". Верховна Рада України, "підтверджуючи відданість України ідеалам та принципам, які є спільним надбанням європейських народів, та враховуючи, що інтереси збереження та подальшого втілення в життя цих ідеалів, а також сприяння економічному та соціальному прогресу потребують більш тісного єднання між усіма європейськими країнами", 31 жовтня 1995 року ухвалила Закон України "Про приєднання України до Статуту Ради Європи" № 398/95-ВР.

Відповідно до Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (частина перша статті 9). Цей припис як одна із засад конституційного ладу України означає, що зобов'язальна сила міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, безпосередньо походить із Конституції України та є наслідком перетворення міжнародного права на національне, коли держава в такий спосіб створює юридичні умови для застосування органами державної влади (насамперед судами) приписів міжнародного права. Унаслідок цього особа може використовувати приписи такого міжнародного договору, звертаючись до судів або адміністративних органів. Саме на досягнення цього спрямовано, зокрема, припис статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-IV, відповідно до якого суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. До актів міжнародного права, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, в контексті цього конституційного провадження належать також: Конвенція та відповідні протоколи до неї, чим було визнано обов'язковою для України "юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції" (Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР зі змінами); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, зобов'язання за яким Україна підтвердила після проголошення незалежности (Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 року № 1543-XII).

Б. Щодо "моменту", з якого настає втрата депутатського мандата

3. У запропонованій в Законопроєкті редакції статті 81 Конституції України пункт 1 її частини другої передбачає, що повноваження народного депутата України припиняються дострокового у разі "складення повноважень за особистою заявою - з моменту оголошення народним депутатом України такої заяви на пленарному засіданні Верховної Ради України".

Запропоноване доповнення до цього пункту має на меті зафіксувати в Конституції той часовий орієнтир, від якого провадиться відлік часу, коли настає дострокове припинення повноважень народного депутата України, і такою початковою точкою відліку часу пропонується визнати "момент", коли на пленарному засіданні Верховної Ради України народний депутат України виголосив свою заяву про складення повноважень. За чинним конституційним порядком дострокове припинення повноважень народного депутата України за його особистою заявою здійснюється у спосіб ухвалення окремого рішення Верховної Ради України, що передбачено приписом частини четвертої статті 81 Конституції. Як випливає із припису частини другої статті 222 Регламенту Верховної Ради України , затвердженого Законом України "Про Регламент Верховної Ради України" від 10 лютого 2010 року № 1861-VI зі змінами, ухваленню такого рішення у формі постанови передують розгляд цього питання комітетом, до предмета відання якого належать питання регламенту, та внесення цим комітетом до Верховної Ради України відповідного подання. Чинний конституційний порядок дострокового припинення повноважень народного депутата України за особистою заявою дозволяє, з одного боку, забезпечити вільне волевиявлення самого народного депутата України щодо припинення його депутатських повноважень, а з другого - дає можливість парламентові як колегіальному органові перед ухваленням рішення з'ясувати, чи не було тиску на народного депутата України або чи не існувало будь-якої іншої причини, яка спонукала би до подання заяви не з його волі. Часовий проміжок, відлік якого починається від моменту оголошення народним депутатом України заяви про складення ним повноважень та триває до ухвалення парламентом рішення й чому передує можливість перевірки, чи подана заява є направду вільним волевиявленням особи, свого роду гарантією захисту народного депутата України. Подання народним депутатом України особистої заяви про складення повноважень юридично означає відмову від суб'єктивного права й розв'язання питання щодо цього. Розгляд такого питання має здійснюватися за процедурою, наближеною до судової, оскільки йдеться про ситуацію, коли, як зазначив ЄСПЛ, "особа є стороною врегулювання [питання], що досягається за процедурою, наближеною до судової" (Case of Deweer v. Belgium, application no. 6903/75, 27 February 1980, § 49). Якщо процедура є саме такою, то особа має можливість реалізувати належне їй право викласти свою позицію (the right to be heard), що є неодмінною умовою при ухваленні рішень, які стосуються прав та інтересів особи. Відповідно до практики ЄСПЛ відмова від суб'єктивного права (в контексті статті 6 Конвенції) допустима лише за умови, що така відмова є вільною, тобто має бути очевидним, що не існує жодного примусу щодо особи в питанні відмови від свого права (Case of Deweer v. Belgium, application no. 6903/75, 27 February 1980, §§ 48-54).

З огляду на викладене запропонована в З аконопроєкті зміна до пункту 1 частини другої статті 81 Конституції України, яка передбачає, що повноваження народного депутата України припиняються достроково "з моменту оголошення народним депутатом України такої заяви на пленарному засіданні Верховної Ради України", не допускає будь-якого проміжку часу, протягом якого можна було б на цьому засіданні заслухати самого народного депутата України, з'ясувати характер його волевиявлення стосовно наявносте або відсутносте примусу або інших обставин, що вказують на відмову від суб'єктивного права не з волі особи. Такий порядок настання юридичних наслідків за оголошеною народним депутатом України заявою про складання ним повноважень достроково, змінюючи чинний конституційний порядок у цьому питанні, не Гарантує його вільного волевиявлення.

В. Щодо "неособистого" голосування

4. У Законопроєкті запропоновано викласти пункт 5 частини другої статті 81 Конституції в редакції такого змісту: "5) встановлення судом факту неособистого голосування народним депутатом України у Верховній Раді України, тобто голосування народним депутатом України замість іншого народного депутата України або надання народним депутатом України можливості проголосувати замість нього іншому народному депутату України, - з моменту набрання законної сили рішенням суду про встановлення такого факту".

4.1. Така запропонована до Конституції зміна є новою порівняно з тими, що вже існують, підставою для дострокового припинення повноважень народного депутата України (втрати народним депутатом України мандата). Запропонована в З аконопроєкті юридична формула містить кілька елементів, що становлять підставу для втрати народним депутатом України свого мандата: 1) "неособисте голосування народним депутатом України"; 2) "встановлення судом факту неособистого голосування"; 3) час настання дострокового припинення повноважень народного депутата України - "момент набрання законної сили рішенням суду про встановлення факту неособистого голосування народним депутатом України". При цьому такий елемент, як "неособисте голосування народним депутатом України", відповідно до тексту пропонованої юридичної формули має два прояви: перший - "голосування народним депутатом України замість іншого народного депутата України", другий - "надання народним депутатом України можливості проголосувати замість нього іншому народному депутату України".

4.2. Установлена приписом частини третьої статті 84 Конституції України заборона народному депутатові України голосувати на засіданнях Верховної Ради України не особисто є юридичним імперативом, тобто беззастережною, категоричною вимогою, позаяк представник народу в парламенті має здійснювати свої повноваження особисто, а не через ко лег-депутатів. Порушення цієї вимоги є спотворенням сутности представницької демократії. Унаслідок дії депутата всупереч такій вимозі, безсумнівно, має наставати його відповідальність як особи, яка вдалася до порушення зазначеного імперативу. Отже, спробу встановити відповідальність народного депутата України за порушення припису частини третьої статті 84 Конституції України можна вважати такою, що має легітимну мету. Водночас запропонована в Законопроєкті формула передбачає надання судові повноваження встановити лише сам факт того, мало місце чи ні "неособисте голосування". Відкритим лишається питання, в рамках якої судової юрисдикції здійснюватиметься розв'язання такого питання та встановлення такого "факту" з огляду на те, що до видів судочинства, в рамках яких здійснюється встановлення факту, належать цивільне й кримінальне, а адміністративне судочинство такого провадження не передбачає. При цьому залишається поза увагою питання встановлення судом тієї міри серйозности вчинку депутата, яка виправдовувала би застосування до нього пропонованою конституційною зміною саме граничного покарання у вигляді позбавлення депутатського мандата, а не притягнення його до дисциплінарної відповідальности. Адже встановлення лише факту "неособистого голосування" не може бути достатньою підставою для притягнення особи до відповідальности без установлення, з-поміж іншого, природи й ступеня вини/провини особи. Передусім це стосується того гіпотетичного випадку, що його містить такий елемент запропонованої в законопроєкті зміни, як "надання народним депутатом України можливості проголосувати замість нього іншому народному депутату України".

З огляду на викладене порушення народним депутатом України встановленої приписом частини третьої статті 84 Конституції заборони голосувати на засіданнях Верховної Ради України не особисто, безумовно, не виключає застосування до члена парламенту відповідних санкцій. Залежно від різноманітности обставин, за яких може мати місце таке порушення, та характеру особистої участи (тяжкости вини/провини) самого суб'єкта правопорушення за цих обставин санкції можуть бути дисциплінарної, адміністративної або навіть кримінальної природи. Проте автоматична втрата мандата народним депутатом України (дострокове припинення повноважень народного депутата України) на підставі встановлення судом лише самого факту будь-якого "неособистого голосування" - безвідносно до характеру дії (дій) самого депутата, контексту обставин, за яких такий факт мав місце, без установлення характеру особистої участи самого депутата в усьому цьому, без урахування того, що стосовно поведінки депутата можуть виявитися обставини пом'якшувального характеру - на моє переконання, не відповідає вимозі домірности.

Якщо виходити з послідовної юридичної позиції Суду, відповідно до якої "обмеження прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним)" (абзац шостий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009 ), та що "обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають <...> переслідувати легітимну мету, <...> бути <...> пропорційними та обґрунтованими" (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016 ), то є всі підстави стверджувати, що будь-яке втручання в права людини навіть за наявности легітимної мети, якщо воно не відповідає вимозі домірности, неодмінно спричинятиметься до скасування або обмеження прав і свобод людини. А таке є несумісним із установленими Конституцією України імперативами правдивої демократії (стаття 1), людських прав (стаття 3), правовладдя (стаття 8). Відповідно - таке при внесенні змін до Конституції суперечитиме вимозі частини першої її статті 157.

Г. Щодо "виборчого блоку політичних партій"

5. У Законопроєкті міститься зміна, яка полягає в пропозиції вилучити із пункту 6 частини другої статті 81 Конституції України слова "виборчого блоку політичних партій".

Запропонована зміна по суті матиме наслідком установлення на конституційному рівні заборони на утворення виборчих блоків політичних партій, хоча відповідно до чинного припису Конституції "виборчий блок політичних партій" є окремим інститутом. Якщо чинна Конституція передбачає можливість утворення виборчих блоків політичних партій та наявність у парламенті за результатами виборів до Верховної Ради України "депутатської фракції виборчого блоку політичних партій", то тим самим громадяни України можуть реалізувати своє право на "участь в управлінні державними справами", "вільно обирати і бути обраними до органів державної влади" (частина перша статті 38 Конституції) не лише в спосіб здійснення активного та пасивного виборчого права - голосуючи на виборах до парламенту за кандидата у народні депутати України, що належить до політичної партії, або виступаючи як кандидат у народні депутати України, що належить до політичної партії, а й рівною мірою - що вони не позбавлені права голосувати за кандидата, що належить до "виборчого блоку політичних партій", або права бути самому кандидатом у народні депутати України на виборах від "виборчого блоку політичних партій". Право громадян на участь в управлінні державними справами здійснюється насамперед через вибори: обрані представники народу здійснюють таке право безпосередньо, а всі громадяни - через обраних ними представників. У разі ухвалення запропонованої в Законопроєкті зміни до Конституції України громадяни України втратять свої права, які їм натепер прямо або опосередковано гарантують статті 38 і 81 Конституції. Отже, означена пропозиція передбачає скасування прав окремого громадянина України, що є несумісною з відповідною вимогою припису частини першої статті 157 Конституції.

Конституція ґарантує громадянам України, зокрема, "право на свободу об'єднання у політичні партії <...> для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів" (частина перша статті 36). Відповідно до припису частини першої статті 15 Конституції "суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності". Цей припис є однією із засад конституційного ладу України. До того ж, як зазначено в Конституції, "політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян" (перше речення частини другої статті 36). Наслідком Гарантованих Конституцією багатоманітного характеру суспільного життя в політичному, економічному та ідеологічному аспектах і свободи громадян України об'єднуватися в політичні партії, передовсім, із метою брати участь у виборах (перше речення другої частини статті 36), є різноманітність у суспільстві політичних течій, представлених політичними партіями, що користуються неоднаковим рівнем підтримки з боку різних верств суспільства. Політичні партії, що не мають значної підтримки, за чинної редакції припису пункту 6 частини другої статті 81 Конституції мають можливість об'єднатися у "виборчий блок політичний партій", щоби брати участь у виборах та в разі перемоги ввести своїх кандидатів у народні депутати України до парламенту з метою представлення в ньому "політичної волі громадян", сформованої за "політичними, економічними, соціальними, культурними та іншими інтересами" відповідної частини суспільства. У політичному житті стається так, що обрані до парламенту представники народу, які належать до конкретної політичної партії або й навіть до "виборчого блоку політичних партій", можуть опинитися в парламентській меншості. Проте, навіть належачи до такої меншости (тобто перебуваючи в опозиції до правлячої більшости), вони, як депутати "фракції виборчого блоку політичних партій", усе-таки мають можливість у різний спосіб донести до суспільства (виразити) "політичну волю громадян" відповідної частини суспільства.

Можливість функціонування опозиції є важливою властивістю парламентарної демократії. За визначенням Міжнародної комісії юристів, яка при Економічній і соціальній раді ООН (ЕКОСОР) має консультативний статус, опозиція по суті означає "оспорювання виборцями самої влади та джерел її правомочности в рамках держави, і таке оспорювання є бажаним - не лише для того, щоб застосувати стримування по відношенню до здійснення влади правлячою партією, що в протилежному випадку може тяжіти до свавільного способу її здійснення, і до того, що не беруться до уваги погляди груп, які належать до меншости, а й для того, щоб забезпечити гарантоване обговорення і вивчення заходів, що їх пропонує влада, в усіх їхніх важливих аспектах ще до того, як вони стануть законодавством" (The Dynamic Aspects of the Rule of Law in the Modern Age: report on the proceedings of the South-east Asian and Pacific Conference of Jurists, Bangkok, Thailand, February 15-19, 1965. - Geneva, Switzerland: [International Commission of Jurists, 1965], p. 48). Щодо питання функціонування опозиції в умовах представницької демократії Міжнародна комісія юристів виходила з того, що за наявносте невдоволення частини суспільства "найкращим і найефективнішим висловленням такого невдоволення є голос опозиції в парламенті" (Ibidem, p. 49). У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1601 (2008) зазначено, що "право на формування політичної опозиції слід розглядати як провідний елемент правдивої демократії" (Resolution 1601(2008) on procedural guidelines on the rights and responsibilities of the opposition in a democratic parliament. Doc. 11465rev. 3 January 2008, § 4). За висновками Європейської Комісії "За демократію через право" (Венеційська Комісія) (далі - Венеційська Комісія), "опозиція є невідокремним компонентом будь-якої демократичної політичної системи" (Report on the role of the opposition in a democratic parliament. Adopted by the Venice Commission at its 84-th Plenary Session. 15-16 October 2010. Study no. 497/2008. CDL-AD(2010)025, § 9).

У межах українського конституційного правопорядку можливість і свободу діяльносте парламентської опозиції Гарантовано приписами статей 34, 36, 71 Конституції. Політичні партії, що представляють інтереси (політичну волю громадян) незначної частини суспільства, об'єднуючись у виборчий блок політичних партій, мають більше шансів подолати прийнятний для правдивої демократії виборчий бар'єр та мати своїх представників у парламенті, навіть якщо їх буде меншість. Скасування гарантованої Конституцією можливосте політичним партіям об'єднуватися у виборчий блок порушує принцип політичної багатоманітности як засаду конституційного ладу в України та створює загрозу для повноцінного функціонування опозиції в умовах представницької демократії. З огляду на зазначене я вважаю, що аналізована пропозиція щодо зміни Конституції є такою, що передбачає обмеження прав і свобод громадян України.

Ґ. Щодо "імперативного мандата"

6. Припис пункту 6 частини другої статті 81 Конституції, що в Законопроєкті залишено в незміненому вигляді, вже був предметом перевірки Конституційним Судом на відповідність вимогам частини першої статті 157 Конституції щодо скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина. Утім, є доконечною потреба додаткового дослідження цього припису - як елемента законопроєкту - з огляду на низку вагомих підстав конституційного характеру.

6.1. Венеційська Комісія у своїй Доповіді "Про конституційну поправку" дійшла висновку, що внесення змін до приписів національних конституцій з питань основоположних прав має відбуватися "з додержанням суворих вимог щодо того, щоб не послабити функцію, надану цим приписам для захисту інтересів особи або меншосте від волі або примх більшосте. Понад те, такі національні процеси внесення змін [до Конституції] мають враховувати зобов'язання за міжнародним правом, а також ту легітимну роль національних і міжнародних судів, яку вони відіграють у розвиткові та захистові людських прав" (Report on the Constitutional Amendment. Adopted by the Venice Commission at its 81-st Plenary Session. 11-12 December 2009. CDL-AD(2010)001, § 177).

6.2. Згідно з міжнародним правом у ділянці людських прав здійснення мандата особою, що її на законних підставах обрано до представницького органу як представника народу в парламенті, є вислідом пасивного виборчого права особи - бути кандидатом на виборах, бути обраним. Таке право випливає зі статті 3 Першого протоколу до Конвенції . Практика ЄСПЛ однозначно вказує на те, що права, які випливають зі статті 3 Першого протоколу до Конвенції, не зведено лише до активного виборчого права (право голосувати) і пасивного виборчого права (права бути обраним), а включають також "право особи посідати владу як член парламенту, як тільки її обрано народом" (Case of M. v. the United Kingdom, application no. 10316/83. Decision of 7 March 1984 on the admissibility of the application; Case of Ganchev v. Bulgaria, application no. 28858/95. Decision of 25 November 1996 on the admissibility of the application; Case of Sadak and others v. Turkey (No. 2), applications nos. 25144/94, 26149/95 to 26154/95, 27100/95 and 27101/95. Judgment of 11 June 2002. Final. 06/11/2002). Підґрунтя такого юридичного підходу ЄСПЛ полягає в тому, що матеріальний зміст права на вільні та справедливі вибори, захищеного статтею 3 Першого протоколу до Конвенції, сходить нанівець, якщо юридичний захист цього права не поширюється на обраних народом представників під час виконання ними своїх обов'язків від імені виборців. Як зазначив ЄСПЛ, "протилежний підхід до цього питання перетворить право бути обраним на безглуздя" (Case of M. v. the United Kingdom, application no. 10316/83. Decision of 7 March 1984). Отже, сфера дії статті 3 Першого протоколу до Конвенції поширюється на дострокове припинення повноважень народного депутата України також на підставі, передбаченої приписом пункту 6 частини другої статті 81 Конституції України.

6.3. Практика ЄСПЛ також вказує на те, що гарантовані статтею 3 Першого протоколу до Конвенції права не є абсолютними, можуть зазнавати непрямих обмежень, стосовно чого держави мають широкий простір у питанні визначення своїх дій (States enjoy a wide margin of appreciation). Проте у цьому питанні висунуто неодмінні умови, а саме: обмеження мають бути правомірними, переслідувати легітимну мету та бути домірними. Отже, у цьому контексті слід з'ясувати, чи є правомірною підстава дострокового припинення повноважень народного депутата України, визначена в законопроєкті приписом пункту 6 частини другої статті 81 Конституції, чи переслідує така підстава легітимну мету та чи є така підстава домірною стосовно переслідуваної мети.

6.4. Аналізуючи зміст припису пункту 6 частини другої статті 81 Конституції, слід виходити з того, що все, що стосується Гарантій здійснення народним депутатом України своїх повноважень та його виключних прав (прерогатив), становить серцевину демократії та всіх проявів її функціонування. З огляду на це припис пункту 6 частини другої статті 81 Конституції безпосередньо відображається на такій ознаці Української держави, що статтею 1 Конституції України визначено загалом як "демократична", а конкретно - на інститутові представницької демократії та інститутові вільного депутатського мандата.

У статті 81 Конституції формально не встановлено "імперативного мандата". Проте, якщо дострокове припинення повноважень народного депутата України здійснюється "за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії" (йдеться про випадки, коли народний депутат України, обраний від певної політичної партії, не ввійшов до складу депутатської фракції цієї політичної партії або вийшов зі складу такої фракції), то постає питання, чи запроваджений статтею 81 Конституції порядок не звужує (не обмежує) можливости народного депутата України бути незалежним, адже, щоб не втратити мандат, він вимушений не змінювати своєї політичної належности.

Як зазначено в пояснювальній записці до Законопроєкту, одним із головних аспектів його мети є "забезпечення парламентської дисципліни". У цьому контексті сумнівів щодо леґітимности переслідуваної Законопроєктом мети не виникає, позаяк держава може запроваджувати юридичні засоби, щоб запобігти порушенням партійної дисципліни. Однак такі засоби мають бути домірними щодо переслідуваної мети. У Доповіді 2015 року "Про виключення з парламенту правопорушників", ухваленій спільно Радою з питаньдемократичних виборів та Венеційською Комісією, зазначено, що "втрату депутатського мандата слід <...> розглядати як обмеження права на вільні вибори", а тому на таке обмеження поширюються певні вимоги, зокрема: "воно має бути засноване на чітких нормах права, переслідувати легітимну мету та відповідати принципові домірности"; "домірність <...> вимагає, щоб було взято до уваги такі елементи, як природа правопорушення, його тяжкість та/або міра покарання" [Report on Exclusion of Offenders from Parliament. Adopted by the Council of Democratic Elections at its 52-nd meeting (Venice, 22 October 2015) and by the Venice Commission at its 104-th Plenary Session (Venice, 23-24 October 2015). CDL-AD(2015)036cor, §§170-171].