До Верховного Суду України звернулися суддівські колективи Рубіжанського міського суду Луганської області, Сєвєродонецького міського суду Луганської області та суддя у відставці Сергієнко М.П. стосовно звернення до Конституційного Суду України щодо конституційності положень частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII у взаємозв'язку з пунктом 8 частини четвертої статті 48 Закону № 2453-VI у редакції Закону №. 192-VIII частині першій статті 126 Конституції України.

На думку суддів указаних судів та судді у відставці Сергієнка М.П., положеннями частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII звужено раніше встановлений рівень матеріального забезпечення суддів та обмежено їх незалежність, оскільки посадовий оклад судді місцевого суду встановлено в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Також до Верховного Суду України надійшло рішення Ради суддів України від 2 жовтня 2015 року № 107 щодо розгляду Верховним Судом України питання про направлення подання стосовно визнання неконституційними положень частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII щодо обмеження розміру суддівської винагороди суддям, які не здійснюють правосуддя.

З метою забезпечення конституційного порядку в сфері функціонування судової влади в Україні, забезпечення гарантій незалежності суддів, недопущення звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, а також реалізугочи повноваження, надане пунктом 1 частини першої статті 150 Конституції України, статтями 39, 40, 71 та 82 Закону України "Про Конституційний Суд України", пунктом 5 частини другої статті 38 Закону України: "Про судоустрій і статус суддів", Пленум Верховного Суду України вважає, що положення частин третьої та десятої статті 133 Закону № 245З-VI у редакції Закону № 192-VIII мають бути перевірені на предмет їх відповідності положенням частини першої статті 8, частини першої статті 126 Конституції України.

1. Правове обґрунтування невідповідності частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI частині першій статті 8, частині першій статті 126 Конституції України

1.1. Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України Конституція й закони України повинні гарантувати незалежність і недоторканність суддів. До таких конституційних гарантій, серед іншого, віднесено обов'язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Здійснення державою фінансування судів має відбуватися тільки через Державний бюджет України шляхом окремого визначення в ньому видатків на утримання судів і (частина перша статті 130 Конституції України).

Конституційний Суд України в Рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 установив, що особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності й спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя. Особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються Конституцією України і законами, зокрема Законом України "Про статус суддів", що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом (абзац дев'ятий пункту 7, абзац п'ятий пункту 8 мотивувальної частини Рішення).

У Рішенні від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 Конституційний Суд України зазначив: "Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України Конституція і закони України повинні гарантувати незалежність і недоторканність суддів. До таких конституційних гарантій віднесено обов'язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Матеріальне та соціально-побутове забезпечення, в тому числі і заробітна плата суддів, є елементами статусу судді (статті 42 - 45 Закону України "Про статус суддів"). Збереження існуючого статусу судді, недопущення його скасування або звуження його змісту та обсягу є однією з основоположних гарантій незалежності судді" (абзац другий підпункту 7.1, абзац другий підпункту 7.2 мотивувальної частини Рішення).

У Рішенні від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 Конституційний Суд України зауважив, що враховує попередні правові позиції стосовно гарантій незалежності суддів, викладені ним у рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008.

Отже, Конституційний Суд України в наведених рішеннях сформував правову позицію, відповідно до якої гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Такими гарантіями є надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення, зокрема суддівської винагороди. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права громадян на захист прав і свобод незалежним судом.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та Інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює ідея передбачуваності (очікуваності) суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам. Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними (правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011).

Указаний підхід узгоджується і з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Зокрема, у Рішенні ЄСПЛ від 28 жовтня 1999 року "Брумареску проти Румунії" зазначено, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (пункт 61). Також у Рішенні від 13 грудня 2001 року у справі "Церква Бессарабської Митрополії та інші проти Молдови" ЄСПЛ наголосив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (пункт 109).

Україна, починаючи із судової реформи 2010 року, мала наміри щодо поступового підвищення рівня матеріального забезпечення суддів. Із прийняттям Закону № 245З-VI такий рівень був підвищений, зокрема було затверджено рівень заробітної плати на рівні закону, а не на рівні постанови Кабінету Міністрів України, як це було до 2010 року. Також відповідно до положень Закону № 2453-VI заборонялося визначати суддівську винагороду іншими законами.

Проте Україна реалізувала наміри щодо вказаного поступового підвищення лише частково, а зміни, унесені до Закону № 2453-VI Законом України від 28 грудня 2014 року 76-VIII "Про внесення змін та визначення такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" (далі - Закон № 76-VIII), призвели до суттєвого зменшення законодавчо визначених до цього гарантій незалежності суддів.

Так, відповідно до статті 129 "Суддівська винагорода" Закону № 245З-VI у редакції, яка діяла до 1 січня 2015 року, посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався в розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджувався поетапно:

з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат;

з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат;

з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат;

з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат (абзац виключено на підставі Закону України від 19 грудня 2013 року № 716-VII "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів");

з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат".

Отже, згаданим Законом № 716-VII було внесено зміни щодо розміру посадового окладу судді до спеціального закону. Цими змінами встановлено максимальний розмір посадового окладу судді місцевого суду на рівні 10 мінімальних заробітних плат замість 12. Водночас згідно із цим Законом залишилося чинним положення щодо розміру посадового окладу судді з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат (принцип поетапного підвищення).

Крім того, Законом № 76-VIII з метою стабілізації фінансового стану держави та вдосконалення окремих положень соціальної політики обмежено розмір заробітної плати, пенсійного, соціального та іншого грошового забезпечення певним категоріям осіб, у тому числі суддям. Серед іншого, цим Законом було внесено зміни до чинної на той час статті 129 Закону № 2453-VI, а саме: 1) у частині першій виключено слова "та не мооюе визначатися іншими нормативно-правовими актами"; 2) в абзаці першому частини третьої цифри "15" замінено цифрами "10". Отже, ще один законодавчий акт зменшив розмір посадового окладу, виключивши можливість судді отримувати з 1 січня 2015 року посадовий оклад у розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Такі зміни, унесені за 3 дні до настання гарантованої Законом № 2453-VI очікуваної суддівської винагороди, порушили загальну логіку й будову Закону № 245З-VI та призвели до правової невизначеності. Зниження рівня гарантій незалежності суддів у частині майбутнього матеріального забезпечення відбулося шляхом виключення із закону ключової норми, яка забезпечувала дотримання гарантій незалежності суддів шляхом заборони визначати рівень суддівської винагороди іншими нормативно-правовими актами.

Також пунктом 10 Прикінцевих положень Закону № 76-VIII було додатково обмежено максимальний розмір суддівської винагороди 7 розмірами мінімальної заробітної плати, а при скороченні чисельності працівників - 10 розмірами мінімальної заробітної плати (виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, оплата часу щорічної відпустки не враховується в зазначеному максимальному розмірі).

Отже, максимальний розмір суддівської винагороди протягом 2013-2014 років неодноразово було обмежено не спеціальним законом, спрямованим на цілісне врегулювання діяльності самостійної гілки влади {"на визначення організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право колісного на справедливий суд" - Преамбула до Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII), а нормами інших Законів, у тому числі й прикінцевих положень законів, якими вносилися зміни до низки законодавчих актів.

Унаслідок унесення змін до Закону № 2453-VI приписами Закону № 76-VIII законодавець у частині вилучення слів чинної на той час статті 129 Закону № 2453-VI "та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами" виступив у ролі індикатора правотворчої помилки та суттєво ускладнив юридичну діяльність, порушуючи принципи ясності та стабільності правового регулювання відносин з організації та здійснення правосуддя в Україні.

Одночасно в Україні з 2014 року було запроваджено новий етап судової реформи з прагненням законодавця зберегти належний рівень незалежності суддів шляхом забезпечення належного фінансового забезпечення та умов праці. Зокрема, у частині третій статті 137 проекту Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд", унесеного на розгляд Верховної Ради України Президентом України Порошенком П.О. (реєстр. № 1656 від 26 грудня 2014 року), посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався в розмірі 15 мінімальних заробітних плат.

При цьому в зазначеному законопроекті, а згодом у Законі №. 192-VIII можливість будь-яким законом установлювати розмір суддівської винагороди було усунено.

Викладене вказувало на тимчасовий характер обмеження розміру суддівської винагороди виходячи з окладу в розмірі 10 мінімальних заробітних плат та максимального розміру суддівської винагороди 7-10 мінімальних заробітних плат.

У зв'язку із зазначеним Верховний Суд України не звертався з відповідним поданням щодо конституційності положень Закону № 76-VIII, зважаючи на їх тимчасову дію та враховуючи законні, правомірні очікування суддів щодо суддівської винагороди в розмірі 15 мінімальних заробітних плат після завершення нового етапу судової реформи в Україні - унесення системних змін до законодавства, яке регулює засади правосуддя та судочинства в У країні, до внесення змін до Основного Закону України.

Водночас у частині третій статті 133 Закону № 245З-VI у редакції Закону № 192-VIII посадовий оклад судді місцевого суду було встановлено в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, що дає підстави стверджувати про постійний характер дії положень, якими зменшено рівень суддівської винагороди, а отже, відповідно, погіршено рівень гарантій незалежності суддів.

1.2. Із набранням чинності Законом України № 245З-VI утратив чинність Закон України "Про статус суддів", що призвело до зміни підходів до гарантій матеріального і соціально-побутового забезпечення суддів. Зокрема, скасовано право судді на відставку за станом здоров'я; зменшено розмір вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою; звузився перелік посад, час роботи на яких зараховується до суддівського стажу; змінено порядок соціального страхування суддів та внесено зміни до порядку забезпечення низки інших матеріальних і соціальних гарантій.

Згідно із частиною третьою статті 43 Закону України від 15 грудня 1992 року "Про статус суддів" судді, який пішов у відставку, виплачувалася вихідна допомога без сплати податку в розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку (зі змінами, унесеними згідно із Законом України від 24 лютого 1994 року "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про статус суддів" № 4015-XII).

Із набранням чинності Законом № 245З-VI питання вихідної допомоги регулювалося статтею 136 цього Закону, відповідно до якої судді, який вийшов у відставку, виплачувалася вихідна неоподатковувана допомога в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Законом України від 27 березня 2014 року № 1166-VII "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" статтю 136 було виключено.

Також Законом № 245З-VI було змінено принципові підходи до визначення заробітної плати суддів і її розмірів, про що йшлося вище.

Отже, суддя, який набув права на відставку відповідно до наявного в нього стажу не менше 20 років, однак не досягнув віку відставки судді -65 років, мав змогу обирати: залишатися працювати на посаді судді чи прийняти рішення про відставку. Передбачене частиною третьою статті 129 Закону № 2453-VI у редакції, що діяла до 1 січня 2015 року, положення щодо поетапного збільшення розміру суддівської винагороди до 15 мінімальних заробітних плат у 2015 році, формувало в судді обґрунтовані сподівання (правомірні, законні очікування) відсутності в майбутньому зменшення суддівської винагороди. Таким чином, багато суддів відмовилися від відставки до досягнення ними пенсійного віку й залишилися працювати суддями, очікуючи збільшення суддівської винагороди в майбутньому, що було гарантовано Законом № 2453-VI.

Положення частини третьої статті 129 Закону № 245З-VI, якими було передбачено посадовий оклад судді місцевого суду з 1 січня 2015 року в розмірі 15 мінімальних заробітних плат були чинними з 30 липня 2010 року до 1 січня 2015 року. Відтак склалася об'єктивна ситуація, відповідно до якої держава протягом певного строку (понад чотири роки) гарантувала суддям з вказівкою на конкретну дату (з настанням певного факту), а саме 1 січня 2015 року, виплату суддівської винагороди з урахуванням посадового окладу в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Судді, у свою чергу, мали законні правомірні очікування отримувати задекларований державою розмір посадового окладу як один з елементів гарантії їх незалежності.

Верховний Суд України, керуючись частиною другою статті 152 Конституції України стосовно того, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційним, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, ураховуючи тривалість процедури розгляду справи в

Конституційному Суді України та можливість ухвалення відповідного рішення наприкінці бюджетного року, а також виходячи з наявних правомірних (законних) очікувань отримання суддівської винагороди і виходячи з розміру 15 мінімальних заробітних плат з 1 січня 2015 року (тобто з наступного бюджетного періоду), не звертався до Конституційного І Суду України з відповідним поданням щодо визнання таким, що суперечить частині першій статті 126 Конституції України скасування абзацу п'ятого ! частини третьої статті 129 Закону № 2453-VI у редакції, яка діяла до 1 січня і 2014 року, - "з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат".

Водночас чинна частина третя статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII свідчить про тенденційний підхід законодавця до і обмеження розміру окладу суддівської винагороди 10 розмірами мінімальних заробітних плат, що порушує рівень гарантій незалежності суддів та принцип правомірних (законних) очікувань, який є складовою принципу правової визначеності як елементу верховенства права.

Конституційний Суд України в Рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп зазначив: "В Україні як соціальній, правовій державі політика| спрямовується на створення умов, які забезпечують достатній життєвий рівень, вільний і всебічний розвиток людини як найвищої соціальної цінності, її життя і здоров'я, честь і гідність. Утвердо/сення та дотримання закріплених у нормативно-правових актах соціальних стандартів є конституційним обов'язком держави. Діяльність її правотворчих і правозастосовчих органів має здійснюватися за принципами і справедливості, гуманізму, верховенства і прямої дії норм Конституції України, а повноваження - у встановлених Основним Законом України і межах і відповідно до законів.

Зазначені конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на пенсійне забезпечення, передбачають за змістом статей 1, 3, 6 (частина друга), 8, 19 (частина друга), 22, 23, 24 (частина перша) Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов 'язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що і набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене" (пушст 4 мотивувальної частини Рішення).

Крім того, відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України статус суддів визначається виключно законами України. Матеріальне та соціально-побутове забезпечення, у тому числі й суддівська винагорода суддів, є елементами статусу судді (статті 133-139 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII). Збереження наявного статусу судді, недопущення його скасування або звуження його змісту та обсягу є однією з основоположних гарантій незалежності судді. Саме на реалізацію й утвердження гарантій незалежності суддів у зазначеному аспекті Закон № 2453-VI у редакціях від 7 липня 2010 року до 1 січня 2015 року запровадив особливий порядок обчислення розміру суддівської винагороди суддів.

Цей порядок є своєрідним механізмом, передбаченим також і в міжнародних документах з питань організації судової влади та судочинства, що зможе захистити суддів від тиску або мінімізувати вплив на їхню незалежність і неупередженість.

У Висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів зазначено, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країни) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя (пункт 62). Посилаючись на цей Висновок, Європейська комісія "За демократію через право" (Венеціанська комісія) в пункті 74 Висновку від 16-17 березня 2007 року щодо законопроекту про судоустрій та законопроекту про статус суддів в Україні наголосила, що проект закону має заборонити будь-яке зменшення зарплати суддів протягом строку перебування на посаді.

Відповідно до пункту першого Основних принципів незалежності судових органів (схвалено резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 листопада та 13 грудня 1985 року), "незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни; усі державні та інші установи зобов'язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її".

Згідно із частиною другою статті 1 Загальної (Універсальної) хартії судді, незалежність судді є важливою умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Незалежність є неподільною. Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність.

Звуження матеріальних гарантій для суддів у цілому призводить до порушення права особи на справедливий судовий розгляд.

Так, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Україна ратифікувала Конвенцію з метою забезпечення на своїй території прав людини та основоположних свобод. Конвенція є частиною національного законодавства України, оскільки положеннями статті 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Задля забезпечення дотримання вищевказаних положень Конвенції державою, необхідно гарантувати незалежність суду. Незалежність суду може існувати лише за умови належного забезпечення суддів, а отже, гідного рівня суддівської винагороди.

: Аналіз прецедентної практики ЄСПЛ дає підстави для формування позиції, що, вирішуючи питання щодо порушення державами - учасницями Ради Європи положень Конвенції, велику увагу акцентують на дотриманні державою принципу "правомірних або законних очікувань" та захисту прав людини через призму цього принципу.

Зокрема, у справах "Пайн Воллі Девелопментс Лтд. та інші проти Ірландії" та "Федоренко проти України" ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v. Belgium, рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31) (пункт 21 рішення ЄСПЛ у справі "Федоренко проти України").