Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Федоренко проти України"

Європейський Суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (Mr P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (Mrs S.Botoucharova),

п. В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (Mrs Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (Mr R.Maruste),

п. Й.Боррего Боррего (Mr J.Borrego Borrego),

пані Р.Єгер (Mrs R.Jaeger), судді,

та пані К. Вестердік (Mrs C.Westerdiek), Секретар секції,

після засідання у нарадчій кімнаті 9 травня 2006 року,

виносить таке рішення, яке було прийняте вказаною датою:

1. Справа порушена проти України за заявою N 25921/02, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Володимиром Миколайовичем Федоренком (далі - заявник) 18 червня 2002 року.

2. Заявник був представлений адвокатом О.Стахєєвим, що практикує у м. Кіровограді. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - пані В.Лутковською.

3. 15 березня 2005 року Суд вирішив надіслати скаргу на комунікацію Уряду. Відповідно до положень пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглянути заяву щодо суті разом з питанням про її прийнятність.

4. 1 квітня 2006 року Суд змінив склад секції (п. 1 правила 25. Ця справа була передана до новоствореної п'ятої секції (п. 1 правила 52).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1937 році та проживає у місті Мала Виска, Кіровоградська область, Україна.

6. 9 квітня 1997 року заявник продав свій будинок за 35000 гривень (1) Кіровоградському обласному управлінню юстиції (далі - Управління), відповідальному за матеріально-технічне забезпечення судочинства. В цій угоді Управління було представлене паном Р., головою міського суду Малої Виски. Договір був засвідчений нотаріусом, і було визначено, що купівельна ціна буде виплачена в два етапи: 5000 гривень та 30000 гривень мають бути виплачені 1 травня 1997 року та 1 вересня 1997 року відповідно. Договір також містив пункт, який встановлював наступне:

"У випадку падіння валютного курсу гривні загальна сума, що підлягає сплаті, не може бути меншою за гривневий еквівалент 17000 доларів США".

(1) Приблизно 17000 доларів США на даний час.

7. У червні 1997 року заявнику виплатили 5000 гривень. У 1998 році курс гривні відносно долара значно понизився. У жовтні 1998 року та серпні 1999 року заявник отримав 11000 гривень та 20000 гривень відповідно.

8. Заявник ініціював провадження проти Управління, стверджуючи, що воно неповністю виконало зобов'язання за договором і виплачена сума не враховує зміни курсу гривні. Отже, на думку заявника, він втратив приблизно 6553 доларів США.

9. 4 листопада 1999 року Кіровський районний суд м. Кіровограда (далі - районний суд) відхилив його позов як необґрунтований. 8 вересня 2000 року президія Кіровоградського обласного суду, розглянувши протест заступника голови цього суду, скасувала попереднє рішення та повернула справу.

10. 29 листопада 2000 року у ході нового слухання Управління подало зустрічний позов, вимагаючи анулювання договору на підставі того, що пан Р. перевищив свої повноваження, погоджуючись на внесення до договору умови про оцінку угоди у доларах.

11. 24 липня 2001 року Кіровський районний суд м. Кіровограда задовольнив позов заявника і відхилив позов Управління. Суд встановив, що оскаржуваний пункт договору мав на меті забезпечення стабільності договору та захист заявника від інфляції. Суд також визнав, що заявник зазнав фінансових збитків через зменшення купівельної спроможності гривні впродовж тривалого виконання договору. Суд визначив, що на день останньої виплати заявник отримав лише 10457,50 доларів США. Суд присудив заявнику 35527,77 гривень компенсації за знецінення гривні, 3197,31 гривень встановлених відсотків за затримку та 502,13 гривень судових витрат.

12. Управління подало апеляційну скаргу на це рішення, і 20 грудня 2001 року Кіровоградський обласний апеляційний суд (далі - Апеляційний суд) скасував рішення і відхилив позов заявника. Суд підтримав обидва заперечення Управління. Він констатував, що пан Р. перевищив свої повноваження, погодившись на включення спірного пункту у договір без попередньої консультації з Управлінням. Апеляційний суд також відмітив, що відповідно до статті 3 постанови Кабінету Міністрів "Про режим валютного регулювання та валютного контролю" 1993 року (постанова 1993 року) гривня визнається єдиною валютою, яка використовувалась для внутрішніх розрахунків. Суд не визнав переконливими аргументи районного суду, що оскаржуваний пункт захищав заявника від інфляції, оскільки стаття 214 Цивільного кодексу 1963 року передбачає компенсацію за збитки через інфляцію у випадках, коли виконання угод було відкладене.

Апеляційний суд визнав, що ціна будинку була виплачена зі значною затримкою і що заявник, подавши відповідний позов до суду, має право на присудження відсотків за ставкою 3% річних. Беручи до уваги, що заявник вже отримав кілька тисяч гривень (пункт 6 вище), апеляційний суд знайшов за доцільне присудити йому 678,50 гривень.

13. 30 травня 2002 року Верховним Судом заявнику було відмовлено в задоволенні касаційної скарги.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Постанова Кабінету Міністрів "Про режим валютного регулювання та валютного контролю" від 19 лютого 1993 року

14. Стаття 3 постанови визначає, що лише валюта України (тобто гривня) є єдиним засобом здійснення платежів в Україні.

2. Цивільний кодекс України 1963 року

15. Згідно зі статтею 48 Кодексу недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. В такому випадку кожна з сторін недійсної угоди зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою.

16. Стаття 214 Кодексу визначає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ

17. Заявник скаржиться, що він був позбавлений прибутку за договором, який передбачає захист від інфляції, посилаючись на ціну свого будинку в перерахунку на долари. Він послався на статтю 1 Першого протоколу, яка передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

А. Щодо прийнятності

18. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у значенні п. 3 ст. 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд далі відзначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Таким чином, вона повинна бути проголошена прийнятною.

Б. Щодо суті

1. Пояснення сторін

а. Уряд

19. Уряд зазначає, що оскаржуваний пункт не охоплюється положеннями статті 1 Першого протоколу. Він зазначає, що відповідно до внутрішнього законодавства сума у гривнях становила ціну договору і що заявнику було виплачено цю суму разом з відсотками. Таким чином, він не мав права на будь-які інші виплати за договором. Уряд також звертає увагу на те, що "виправдані очікування" визнаються "власністю" тільки в разі визнання внутрішніми судами. Проте в даній справі немає жодного чинного судового рішення, яке підтверджує скарги заявника. На думку Уряду, заявник не постраждав через будь-яке упереджене ставлення, обумовлене тривалим виконанням договору, оскільки остаточна сума виплачених йому коштів була індексована з урахуванням інфляції.

б. Заявник

20. Заявник вважає, що відмова Управління повністю виконати договір та відмова внутрішніх судів ввести в дію оскаржуваний пункт позбавила його права на мирне володіння своїм майном, а також позбавила його цього майна, порушуючи статтю 1 Першого протоколу. Він вважає, що оскаржуване положення договору було правомірним і становило власність у значенні статті 1 Першого протоколу. Затримка у виконанні договору, яку не заперечує Уряд-відповідач, завдала йому значних фінансових збитків.

2. Оцінка Суду

а. Щодо наявності права власності, передбаченого статтею 1 Першого протоколу

21. Суд нагадує, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v. Belgium, рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31). Натомість сподівання на визнання існування старого права власності, яке давно було неможливо використовувати ефективно, не може вважатися "майном" в сенсі статті 1 Першого протоколу; це ж стосується умовної вимоги, яка втрачає силу внаслідок недотримання цієї умови (Malhous v. the Czech Republic (dec.), N 33071/96, 13 грудня 2000 року, ECHR 2000-XII).