Вищий арбітражний суд України в порядку інформації надсилає огляд практики вирішення президією Вищого арбітражного суду України окремих категорій спорів.

1. Спори, що виникають у процесі погодження стандартів та технічних умов, не підлягають вирішенню в арбітражних судах.

Рішенням арбітражного суду частково задоволено позов державної госпрозрахункової організації (далі - організація) до державного комунального підприємства (далі - підприємство) про спонукання видати технічні умови на проектування газопостачання житлового будинку та проект відповідного договору.

Постановою голови арбітражного суду рішення скасовано, провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Арбітражного процесуального кодексу України (далі - АПК) у зв'язку з тим, що даний спір не підлягає вирішенню в арбітражних судах України, оскільки відноситься до категорії спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов.

Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов названу постанову скасовано, рішення залишено без зміни. За висновком судової колегії спір у цій справі належить до категорії спорів у сфері містобудування.

Заступник Генерального прокурора України приніс протест, у якому просив скасувати рішення арбітражного суду і постанову судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов, а постанову голови арбітражного суду залишити без зміни. Протест мотивовано тим, що даний спір належить до категорії спорів, що виникають при погодженні технічних умов, які відповідно до статті 12 АПК не підвідомчі арбітражним судам України.

Перевіривши матеріали справи, президія Вищого арбітражного суду України задовольнила протест з таких підстав.

Причиною спору між організацією та підприємством стала відмова останнього змінити видані технічні умови на проектування газопостачання п'ятиповерхового житлового будинку. Свою відмову підприємство мотивувало неможливістю газифікації житлового будинку без перекладки магістрального газопроводу низького тиску.

З огляду на викладене спір між сторонами виник при погодженні технічних умов, а відповідно до статті 12 АПК справи у таких спорах не підвідомчі арбітражним судам України. Тому провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 АПК.

2. Спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, крім актів ненормативного характеру, прийнятих до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України" від 13.05.97 N 251/97-ВР, не підлягають вирішенню в арбітражних судах.

Рішенням Вищого арбітражного суду України визнано недійсними пункти 1 і 2 постанови Кабінету Міністрів України від 17.09.96 N 1135 "Про вдосконалення механізму використання радіочастотного ресурсу".

Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов назване рішення залишено без зміни.

Заступником Генерального прокурора України на рішення та постанову Вищого арбітражного суду України принесено протест з посиланням на непідвідомчість арбітражному суду даного спору.

Розглянувши доводи протесту та перевіривши матеріали справи, президія Вищого арбітражного суду України встановила таке.

Згідно із Законом України "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України" від 13.05.97 N 251/97-ВР (далі - Закон) у новій редакції викладено абзац перший пункту 1 частини першої статті 12 Арбітражного процесуального кодексу України (далі - АПК), за яким до підвідомчості арбітражних судів віднесено справи у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

У рішенні Конституційного суду України від 09.02.99 щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа N 1-7/99 про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що положення цієї норми стосується лише фізичної особи.

Відповідна вимога Конституції України стосується і Закону. Отже спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, крім актів ненормативного характеру, прийнятих до набрання чинності Законом, не підлягають вирішенню в арбітражних судах.1

____________________

1 У зв'язку з цим див. пункт 14 Інформаційного листа Вищого арбітражного суду України від 17.08.98 N 01-8/314 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішення спорів"

Оскільки оспорювана постанова Кабінету Міністрів України є актом нормативного характеру і прийнята 17.09.96, тобто до набрання чинності Законом, то позов про визнання її частково або повністю недійсною не підлягав розгляду в арбітражному суді.

За таких обставин президія Вищого арбітражного суду України задовольнила протест, рішення та постанову зі справи скасувала, провадження у справі припинила відповідно до пункту 1 частини першої статті 80 АПК.

3. Справи зі спорів про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, підлягають розгляду арбітражними судами лише за умови попереднього спростування цих відомостей за рішенням суду загальної юрисдикції або добровільно особою, яка їх поширила.

Товариство звернулося до арбітражного суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням неправдивих відомостей.

Рішенням арбітражного суду позов задоволено частково. Постановами першого заступника голови арбітражного суду та судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення зі справи залишено без зміни.

Заступником Генерального прокурора України на згадані судові акти принесено протест з посиланням на неправильне застосування арбітражними судами статті 7 Цивільного кодексу України та роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 N 02-5/95 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди". На думку заступника Генерального прокурора України, даний спір не підвідомчий арбітражному суду, оскільки у справі відсутні докази того, що поширені банком відомості було спростовано у суді загальної юрисдикції або відповідачем добровільно, тому провадження зі справи має бути припинено.

Розглянувши доводи протесту та перевіривши матеріали справи, президія Вищого арбітражного суду України встановила таке.

Відповідно до частини третьої статті 7 названого Кодексу організація, відносно якої поширені відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди її інтересам або діловій репутації, вправі поряд із спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням.

З огляду на викладене прийняття рішення про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, неможливе без їх попереднього спростування. Тому справи у спорах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням таких відомостей, підлягають розгляду арбітражними судами лише за умови попереднього вирішення питання про їх спростування у загальному суді або добровільно (у тому числі на вимогу заявника) особою, яка поширила відомості. Докази такого спростування повинні бути додані до відповідної позовної заяви.2

__________________

2 З цього приводу див. підпункт 9.1 пункту 9 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 N 02-5/95 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди"

У матеріалах справи відсутні докази про спростування у судовому порядку або добровільно відомостей, поширених банком. Тому рішення і постанова суду зі справи підлягають скасуванню. Водночас відсутні підстави для припинення провадження у справі.

У разі неподання доказів спростування відомостей, що не відповідають дійсності і порочать ділову репутацію, арбітражний суд повинен повернути позовну заяву на підставі пункту 3 статті 63 Арбітражного процесуального кодексу України, а якщо справу вже порушено - залишити позов без розгляду відповідно до пункту 5 статті 81 цього Кодексу.

З урахуванням викладеного постановою президії Вищого арбітражного суду України протест задоволено частково, судові акти зі справи скасовано, позов залишено без розгляду.

4. За несвоєчасну сплату збору до Державного інноваційного фонду пеня не стягується.

Відкрите акціонерне товариство звернулося до арбітражного суду з позовом про визнання недійсним рішення державної податкової інспекції про застосування фінансових санкцій за порушення законодавства про оподаткування.

Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, позовні вимоги задоволено частково: рішення державної податкової інспекції визнано недійсним у частині стягнення з позивача збору до Державного інноваційного фонду та пені за його несвоєчасну сплату. Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов судові акти з цієї справи скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Головою Вищого арбітражного суду України принесено протест, у якому порушено питання про скасування постанови судової колегії Вищого арбітражного суду України та визнання недійсним оспорюваного рішення лише в частині стягнення пені за несвоєчасну сплату збору до Державного інноваційного фонду.

Розглянувши доводи протесту та перевіривши обставини справи, президія Вищого арбітражного суду України встановила таке.

Підставою для стягнення з позивача збору до Державного інноваційного фонду та пені за його несвоєчасну сплату стала виявлена державною податковою інспекцією недоплата відкритим акціонерним товариством зазначеного збору. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.02.92 N 77 "Про створення Державного інноваційного фонду" 70 відсотків відрахувань від ставки збору до Державного інноваційного фонду перераховувалися відкритим акціонерним товариством до спеціального фонду позабюджетних коштів.

Обов'язок позивача щодо сплати збору до Державного інноваційного фонду України за період з 01.01.98 по 01.04.99 випливає з вимог пункту 18 частини першої статті 14 Закону України "Про систему оподаткування", якою передбачено, що збір до Державного інноваційного фонду належить до загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів).

Відповідно до статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 1998 рік" до законодавчого врегулювання питань сплати збору до Державного інноваційного фонду суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності сплачують до цього фонду збір в розмірі 1 відсотка від обсягу реалізації продукції (робіт, послуг) або валового доходу у торговельній, посередницькій, постачальницько-збутовій, банківській та страховій сферах діяльності, зменшеного на суму податку на додану вартість та акцизного збору. Отже у 1998 році збір до Державного інноваційного фонду у повному обсязі повинен був зараховуватися до Державного бюджету України. Такий же розмір збору було встановлено статтею 15 Закону України "Про Державний бюджет України на 1999 рік".

Водночас законодавством не визначено періоди і строки сплати цього збору. Отже вимоги щодо сплати платником податку пені за порушення строків сплати збору до Державного інноваційного фонду не можуть вважатися такими, що грунтуються на законі.

З огляду на викладене постановою президії Вищого арбітражного суду України протест задоволено, постанову судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов скасовано, рішення державної податкової інспекції визнано недійсним у частині стягнення з відкритого акціонерного товариства пені за несвоєчасну сплату збору до Державного інноваційного фонду.

5. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку має повноваження щодо перевірки Національного депозитарію України.

Рішенням Вищого арбітражного суду України задоволено позов Національного депозитарію України (далі - депозитарій) про визнання недійсним наказу голови Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 30.06.2000 N 202 "Щодо затвердження складу контрольно-ревізійної групи з метою перевірки Національного депозитарію України". Рішення суду мотивовано тим, що депозитарій не є суб'єктом підприємницької діяльності, а оспорюваний наказ видано головою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - Державна комісія) одноособово без розгляду цього питання на засіданні Державної комісії.