7 липня 2010 року Верховною Радою України прийнято у другому читанні і в цілому Закон України "Про судоустрій України і статус суддів" (далі - Закон).

Законом пропонується по-новому визначити організацію здійснення правосуддя, систему судів загальної юрисдикції, статус суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також установити систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів. Крім того, Законом вносяться зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України Кримінального кодексу України, Бюджетного кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення законів України "Про комітети Верховної Ради України", "Про Вищу раду юстиції", "Про статус народного депутата України", "Про прокуратуру" тощо.

Ухвалення парламентом цього Закону фактично знаменує завершення проголошеної Вами судово-правової реформи, що мала на меті утвердження в Україні незалежного та справедливого суду.

Однак аналіз змісту вказаного Закону свідчить про те, що ряд його концептуальних положень не відповідає визначеним Конституцією України основним засадам функціонування судової влади, здійснення правосуддя, побудові судової системи, гарантіям незалежності суддів та права громадян на судовий захист. Закон містить численні юридично необґрунтовані положення, прогалини, внутрішні суперечності, що унеможливлює належне врегулювання ним правових засад судоустрою, статусу суддів та судочинства відповідно до Основного Закону України та міжнародних стандартів у сфері правосуддя.

Процедура підготовки, обговорення та ухвалення цього Закону також, на жаль, засвідчила, що поставлене Вами завдання провести суспільно-орієнтовану реформу в інтересах громадян України з урахуванням позиції судової влади, вітчизняних науковців та експертів, міжнародних інституцій залишилося декларацією, а прийнятий Верховною Радою України Закон не тільки не забезпечує належного врегулювання діяльності судової влади та здійснення правосуддя, а, навпаки, створює передумови і несе серйозні загрози посягань на незалежність судової влади, а також гарантоване Конституцією України право громадян на судовий захист. Крім того, цей Закон є суттєвим кроком назад в утвердженні України як демократичної та правової держави, що неминуче негативно позначиться на іміджі нашої держави в очах міжнародного співтовариства.

Вважаю за необхідне звернути Вашу увагу лише на основні концептуальні зауваження до Закону, а також на ті його положення, які не відповідають Конституції України та міжнародним стандартам.

1. Запропонована Законом система судоустрою не відповідає визначеним Конституцією України організаційним засадам побудови системи судів загальної юрисдикції, значно ускладнює доступ громадян до правосуддя, містить суттєві загрози конституційним гарантіям права громадян на судовий захист.

За змістом положень Закону (статті 17, 18, 21, 22, 26, 27, 31, 32, 36, 38, 39, 44) в Україні фактично запроваджується повна (суцільна) спеціалізація судів усіх рівнів, а отже, реалізується підхід, за яким усі суди в Україні є спеціалізованими.

Однак такий підхід до реалізації принципу спеціалізації системи судів загальної юрисдикції не ґрунтується на конституційних приписах. Системний аналіз положень Конституції України засвідчує, що спеціалізація судів є одним із принципів побудови системи судів загальної юрисдикції, однак при цьому не поширюється на всі види судочинства. Це означає, що спеціалізовані суди входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, проте не означає і не може означати, що ця система складається виключно зі спеціалізованих судів, тобто є системою спеціалізованих судів.

З огляду на положення Основного Закону в Україні мають функціонувати як загальні, так і спеціалізовані суди. Саме загальні суди, які в будь-якій державі становлять основу судової системи, повинні забезпечувати розгляд переважної кількості судових справ. Ідея створення спеціалізованих судів полягає у необхідності забезпечення розгляду конкретних вузьких специфічних категорій спорів суддями, що мають відповідну професійну підготовку.

Зазначене підтверджується, зокрема, положеннями частини четвертої статті 127 Основного Закону України, яка передбачає для суддів спеціалізованих судів обов'язкову наявність фахової підготовки з питань юрисдикції цих судів, можливість здійснення ними правосуддя лише у складі колегій суддів, що, до речі, не знайшло свого відображення у Законі.

Слід наголосити, що відповідність існуючої системи судів загальної юрисдикції (за якою місцевими загальними судами як судами першої інстанції, апеляційними судами, утвореними за принципом територіальності відповідно до установленого Конституцією України адміністративно-територіального устрою, як судами апеляційної інстанції, та Верховним Судом України як судом касаційної інстанції здійснюється розгляд цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення) визначеній Конституцією України системі побудови судів неодноразово підтверджувалася у рішеннях Конституційного Суду України, зокрема, від 11 грудня 2003 року N 20-рп/2003 (справа про Касаційний суд України) та від 11 березня 2010 року N 8-рп/2010.

Натомість запропоноване у Законі визначення всіх судів в Україні як спеціалізованих не має жодного правового, економічного, наукового обґрунтування, має штучний характер та призведе до руйнації системи судів загальної юрисдикції як єдиної системи судів, зниження рівня судового захисту гарантованих Конституцією України прав та свобод людини і громадянина.

Про штучність і надуманість запропонованого Законом підходу до визначення спеціалізації судів свідчать його положення, що визначають спеціалізацією розгляд судами в межах однієї юрисдикції цивільних та кримінальних справ, які через правову природу, різні засади здійснення судочинства в кримінальному та цивільному процесі суттєво відрізняються. Водночас Законом навіть не передбачається обов'язковість утворення окремих палат з розгляду цивільних та кримінальних справ у судах апеляційної інстанції (частина п'ята статті 26 Закону) .

Ще більші застереження щодо відповідності Конституції України та юридичної обґрунтованості викликає ідея створити новий вищий спеціалізований суд - Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

По-перше, цей суд за своєю суттю не є спеціалізованим, оскільки він буде "спеціалізуватися" на розгляді не однієї, а кількох різних за своєю природою категорій судових справ. Сферою його діяльності буде щонайменше дві юрисдикції - цивільна та кримінальна. Про штучність і надуманість такого "судового утворення" свідчить навіть його назва, яка кардинально відрізняється від назв інших вищих спеціалізованих судів - Вищого адміністративного суду України та Вищого господарського суду України.

По-друге, такий суд є тим же Касаційним судом України, функціонування якого було передбачено чинним Законом України "Про судоустрій України" (глава 6) і утворення якого Конституційний Суд України визнав неконституційним (Рішення від 11 грудня 2003 року N 20-рп/2003) .

2. Положення Закону, які визначають роль та місце Верховного Суду України в системі судової влади, не відповідають установленому статтею 125 Конституції України статусу Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції.

Так, положеннями статей 38 і 39 Закону, а також нормами, якими пропонується внести зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та Кримінально-процесуального кодексу України, Верховний Суд України позбавляється судових функцій (функцій судового органу), що суперечить приписам частини третьої статті 124, частини третьої статті 125 Конституції України, відповідно до яких судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Визначення Конституцією України Верховного Суду України як найвищого судового органу безпосередньо пов'язано з його повноваженнями щодо здійснення правосуддя, яке має реалізовуватися шляхом наділення законом процесуальними повноваженнями суду касаційної інстанції, суду з перегляду рішень вищих спеціалізованих судів, іншими повноваженнями, що дадуть змогу забезпечити єдність судової практики, однакове застосування закону всіма судами загальної юрисдикції на території України (як це передбачено чинним законодавством).

Натомість повноваження Верховного Суду України як судового органу обмежуються переглядом справ з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права в подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом, а також переглядом справ у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

При цьому змінами, внесеними до процесуальних законів (Розділ XII "Прикінцеві положення"), передбачається, що вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України здійснюється колегією у складі п'яти суддів відповідного вищого спеціалізованого суду, про перегляд рішення якого з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах подано заяву.

Таким чином, Верховний Суд України позбавляється процесуальних можливостей виконувати свою конституційну функцію, перегляду рішень нижчих судів (у тому числі абсолютної більшості рішень вищих судів), взагалі перестає бути судовим органом. Такий підхід фактично передбачає визначення компетенції Верховного Суду України як судового органу щодо розгляду справ не законом, а судовим органом нижчого рівня, щодо законності рішення якого подано заяву. Крім того, це означає штучне вивершення вищих спеціалізованих судів над Верховним Судом України, що вочевидь не відповідає Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на розгляд справи безстороннім судом, права на суд, встановлений законом.

Несумісними з конституційним визначенням Верховного Суду України як найвищого судового органу є і положення За кону, якими суттєво звужуються повноваження Пленуму Верховного Суду України. Так, Пленум Верховного Суду України позбавляється права надавати судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнавати нечинними роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду (чинний Закон України "Про судоустрій України" передбачає такі права в пункті 2 частини другої статті 47).

На практиці це унеможливить однакове застосування Закону всіма судами загальної юрисдикції, спричинить масові конфлікти між судами різних спеціалізацій щодо їх компетенції, що в підсумку неминуче негативно позначиться на якості правосуддя, ефективності судового захисту прав та свобод громадян і призведе до істотного збільшення кількості звернень громадян України до Європейського суду з прав людини.

На помилковість такого підходу у визначенні статусу Верховного Суду України неодноразово вказувала Європейська комісія "За демократію через право" (Венеціанська комісія), рекомендації якої полягають у необхідності посилення процесуальної ролі Верховного Суду України, закріпленні за ним статусу касаційного суду (як це є у всьому цивілізованому світі), спрощенні судових процедур і ліквідації зайвих рівнів судочинства.

У своїх зауваженнях до проекту Закону України "Про судоустрій і статус суддів", надісланого Міністерством юстиції України до Венеціанської комісії для отримання висновку, один із провідних експертів Ради Європи доктор Стефан Гасс прямо зазначає: "Верховний Суд України в частині своїх юрисдикційних повноважень фактично знищується, що є унікальним явищем для європейського конституційного права". У зв'язку з цим знову наголошується на необхідності створення триланкової системи судочинства шляхом приєднання вищих спеціалізованих судів до Верховного Суду України.

3. Закон передбачає наділення органів та посадових осіб, які не належать до судової влади, значним обсягом повноважень щодо організації та діяльності судів, визначення судоустрою та статусу суддів поза встановленою Конституцією України їх компетенцією. Таким чином, створюються передумови для неправомірного впливу на суд, втручання у діяльність судових органів та суддів, порушення принципів незалежності суддів і самостійності судів.

3.1. Законом продовжується неконституційна практика розширення повноважень Вищої ради юстиції.

Вища рада юстиції як державний орган може діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий статус Вищої ради юстиції визначено Основним Законом України, про що спеціально наголосив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 21 травня 2002 року N 9-рп у справі про Закон України "Про Вищу раду юстиції".

З огляду на це не відповідає Конституції України положення частини першої статті 20 Закону, яким передбачено, що голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційного суду, його заступники, голова вищого спеціалізованого суду, його заступники призначаються на посади та звільняються з посад Вищою радою юстиції за пропозицією відповідної ради суддів.

Стаття 131 Конституції України містить вичерпний перелік повноважень Вищої ради юстиції, до яких не віднесено призначення суддів на адміністративні посади.

У пункті 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2001 року N 14-рп/2001, яке згідно з частиною другою статті 150 Конституції України є обов'язковим до виконання на території України, зазначається, що за змістом пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України право внесення подань Верховній Раді України про обрання суддів безстроково та призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції на Вищу раду юстиції не поширюється.

Таким чином, у черговий раз проігноровані обов'язкові до виконання рішення Конституційного Суду України, у яких вказувалося на необхідність невідкладного законодавчого врегулювання порядку призначення суддів на адміністративні посади. Натомість пропонується узаконити порядок, який не відповідає Конституції України.

З цих же підстав не відповідають визначеній Конституцією України компетенції Вищої ради юстиції і положення Закону, якими Вища рада юстиції наділяється повноваженнями здійснювати розгляд скарг на рішення Вищої кваліфікаційної комісії щодо результатів кваліфікаційного іспиту (частина десята статті 69) та про відмову у рекомендуванні кандидата на обрання суддею безстроково (частина друга статті 76).

3.2. Частиною першою статті 19 Закону передбачено, що суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

Однак наділення Президента України повноваженням ліквідовувати суди не відповідає пункту 23 частини першої статті 106 Конституції України, якою передбачено повноваження Президента України лише утворювати суди.

Відповідно до пункту 31 частини першої статті 106 Конституції України повноваження Президента України визначаються лише Основним Законом України. На цю обставину Конституційний Суд України неодноразово вказував у своїх рішеннях, зокрема у Рішенні від 10 квітня 2003 року N 7-рп/2003 (справа про гарантії діяльності народного депутата України), в якому сказано, що "повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов'язки)", та в Рішенні від 7 квітня 2004 року N 9-рп/2004 (справа про Координаційний комітет), згідно з яким повноваження Президента України, як і повноваження Верховної Ради України, визначаються Конституцією України.