Прийняття законодавчих актів про утворення нових організаційних форм підприємницької діяльності, зокрема, по наданню фінансово-кредитних послуг громадянам передбачало стабілізацію економіки стосовно покращання функціонування фінансового ринку шляхом залучення грошових коштів та іншого майна громадян на договірних засадах для зберігання та інших операцій.

В діяльності значної частини цих структур виявилося багато недоліків і, перш за все, пов'язаних з неналежним виконанням грошових зобов'язань, передбачених договорами, що призвело до виникнення великої кількості спорів, для вирішення яких громадяни звертаються до суду. Згідно повідомлень судів Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських судів в 1995 році в суди України надійшло 72,5 тисячі позовів про повернення вкладених громадянами в ці товариства коштів та цінних паперів (державною статзвітністю такий показник не передбачений).

При вирішенні спорів виникли труднощі щодо правильного застосування законодавства, яким регулюються правовідносини між сторонами, зокрема, з питань розмежування законодавчих актів стосовно кожної із різновидностей структур, з якими громадяни укладали договори про фінансово-кредитні послуги та тлумачення положень цих законів.

До законодавчих актів, які застосовуються при вирішенні таких спорів, зокрема, слід віднести:

- Постанову Верховної Ради України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань";

- статті 161, 162, 220 та інші відповідні положення зобов'язального права Цивільного Кодексу України.

З метою виявлення найбільш характерних помилок при розгляді справ зазначеної категорії, усунення недоліків в діяльності судів при вирішенні таких спорів та визначення єдиної практики застосування законодавства Верховним Судом України узагальнена судова практика по матеріалам витребуваних справ, касаційної і наглядної практики Верховного Суду України.

Всього вивчено сто справ, які надійшли із судів м. Києва, Автономної Республіки Крим, Волинської, Вінницької, Донецької, Закарпатської, Івано-Франківської, Київської, Львівської, Миколаївської, Полтавської, Чернігівської, Черкаської, Харківської та Херсонської областей, якими такі спори вирішувались.

По вивчених справах порушувались питання про захист прав громадян, пов'язаних з невиконанням зобов'язань по договорам з такими недержавними структурами, як:

- довірчі товариства (37 справ);

- страхові компанії (42 справи);

- комерційні банки (21 справа).

В цілому, суди правильно вирішували зазначені спори: постановлено 86 рішень про задоволення позовів повністю, 12 рішень - про часткове задоволення позову, по одній справі відмовлено у позові та по одній - затверджено мирову угоду із закриттям провадження в справі.

Як показало узагальнення при постановленні рішень суди, в основному, керувались положеннями Цивільного Кодексу України і виходили з умов договору, укладеного між суб'єктами правовідносин.

При цьому слід визнати правильною практику тих судів, які керувались положенням статті 161 ЦК України, згідно з якою зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк, відповідно до вимог закону та договору.

Обгрунтовано посилались суди у відповідних випадках на статті 162 ЦК України, в якій йдеться про недопустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язання або зміни умов договору за винятком випадків, передбачених законом (у тому числі, коли закон надає право в договорі обумовити такі положення).

Необхідно погодитись і з тими судами, які застосовували правила статті 220 ЦК України до спорів, що виникали з договорів, по яким раніше прийняте зобов'язання за угодою тих же сторін замінювалось новим і тим самим припинялась дія первісної угоди.

Проте, в більшості судових рішень відсутні не тільки посилання на законодавчі акти, в яких містяться особливості утворення, діяльності суб'єктів правовідносин щодо надання громадянам фінансово-кредитних послуг, але і самі питання щодо визначення правомочності цих суб'єктів, меж їх діяльності, законності укладених в цій сфері договорів з громадянами та інші питання, від яких залежить правильність розгляду справи, що пов'язано, на нашу думку, із складністю застосування цих законодавчих актів.

Виходячи з того, що вивчені справи загалом можна поділити на декілька різновидностей стосовно застосування вказаних законодавчих актів по суб'єктам правовідносин, є потреба зупинитись на деяких особливостях цих законів.

1. Так, в справах за позовами громадян до довірчих товариств щодо виконання укладених з ними договорів слід мати на увазі, що відповідно до декрету Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства" ці структури є товариства з додатковою відповідальністю, якими здійснюється представницька діяльність згідно з умовами договору, укладеного щодо реалізації прав власника майна (коштів, цінних паперів, тощо) і виключно в його інтересах (ст.ст. 1, 2 Декрета).

Довірчі операції - це послуги, які довірче товариство надає довірителю майна. Зокрема, що стосується громадян, такими послугами є збереження і представницькі послуги для обслуговування майна довірителів (ст. 1, 4).

Слід мати на увазі, що вартість майна (кошти, цінні папери, документи), які довірена особа бере на обслуговування у довірителей не повинно сумарно перевищувати частки довіреної особи у статутному фонді товариства та відповідно її особистої додаткової відповідальності (ст. 3 Декрету.

Правила створення діяльності довірчого товариства визначаються ст.ст. 4, 11, 52-65 Закону України "Про господарські товариства" з урахуванням особливостей, встановлених ст. 2 Декрету.

2. В справах, порушених за заявами громадян до комерційних банків про виконання зобов'язань щодо надання фінансово-кредитних послуг, правовідносини між даними суб'єктами регулюються Законом України "Про банки і банківську діяльність", яким в Україні визначена дворівна банківська система, в якій є комерційні банки різних видів і форм власності, як один із рівнів цієї системи.

Відповідно до ч. 5 ст. 2 та ст.ст. 17, 18 Закону суб'єкти підприємницької діяльності без їх реєстрації у національному банку України не можуть називатися банками, що слід мати на увазі при вирішенні спорів, де стороною є комерційний банк, маючи на увазі можливість застосування даного законодавства про банки.

Комерційні банки різних видів і форм власності створюються на акціонерних і пайових засадах.

Правила створення діяльності, а також права і обов'язки учасників і засновників таких банків визначаються Законом "Про господарські товариства" з урахуванням особливостей, передбачених Законом про банки, зокрема, статтями 22-37, розділ 3. Однією із функцій комерційного банку, про який йдеться в цьому розділі Закону, є обслуговування громадян шляхом виконання операцій і надання послуг. Стосовно категорії справ, які вивчались - це довірчі операції по залученню та розміщенню коштів, управлінню іншими паперами за дорученням клієнта.

Крім комерційних банків, які займаються вказаними послугами, в розділі 4 Закону про банки передбачено утворення комерційних банків, які здійснюють ощадну справу. Це - Ощадний та інші комерційні банки. Функції ощадних банків зазначені у ст. 40 Закону, пов'язані з розрахунково-кредитним, касовим обслуговуванням, кредитуванням населення та іншими різноманітними послугами.

Слід мати на увазі, що на відміну від комерційних банків, які займаються ощадною справою, де процентні ставки по вкладах населення встановлюються в межах максимальних процентних ставок, визначених Національним банком (ст. 42 Закону, комерційні банки, вказані в ст. 25 Закону, встановлюють самостійно процентні ставки по своїх операціях (ст. 31 Закону).

Комерційні банки набувають статусу юридичної особи з часу реєстрації в Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ (ст. 18 Закону).

Розглядаючи справи, про які йдеться в узагальненні, при визначенні характерних ознак суб'єкта в договорі з громадянином про надання фінансово-кредитних послуг, необхідно врахувати, що статтею 3 Закону комерційним банкам заборонена діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі, страхування. Мається на увазі, що незалежно від назви товариств, які займались виконанням наведених послуг, вони не можуть бути віднесені до комерційних банків і підпадати під дії цього Закону.

3. Стосовно справ, пов'язаних із скаргами громадян щодо зобов'язань по договорам страхування, то відповідачами в цих справах є страховики, тобто юридичні особи, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю за правилами, передбаченими Законом України "Про господарські товариства", з урахуванням особливостей, які визначені Законом України "Про страхування". Відповідно до Постанови Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України "Про страхування" страхові товариства утворені згідно з Декретом Кабінету Міністрів "Про страхування" будуть в дальнішому функціонувати в разі виконання вказаних у Постанові умов, пов'язаних з переоформленням фондів, перереєстрацією товариств у встановлені Постановою строки.

Згідно з наведеними законодавчими актами предметом безпосередньої діяльності страховика може бути, зокрема, страхування: життя, здоров'я, додаткової пенсії страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування); володіння, користування і розпорядження майном (майнове страхування); відшкодування шкоди, заподіяної майну страхувальника (страхувальна відповідальність) (ст. 4 Закону). Крім того, страховик може займатись фінансовою діяльністю, пов'язаною з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням (ст.ст. 29, 30 Закону).

Правовідносини між страховиком та страхувальником, зокрема, громадянином регулюються розділом 2 вказаного Закону на підставі положень і умов, які містяться у договорі страхування та правилах страхування (ст.ст. 15, 16, 17 Закону). При цьому слід мати на увазі, що правила страхування розробляються страховиком і затверджуються Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю при видачі ліцензії на право здійснення відповідного страхування. Цей же Комітет має право встановлювати додаткові вимоги до договорів страхування життя та майна громадян.

В положеннях ст. 15 йдеться про зміст договору страхування, зокрема, вказується на те, що в ньому може визначатись порядок внесення змін до умов договору, що має суттєве значення для вирішення спорів, пов'язаних із зміною умов договорів, які були первісно укладені.

Однією з різновидностей договорів, що підпадають під дію цього Закону, є договір страхування додаткової пенсії страхувальника або застрахованої особи (ст. 4 цього Закону та ст. 9 Закону України "Про пенсійне забезпечення" (наприклад, по вивченим справам таким страховником був Недержавний пенсійний фонд).

4. Застосування Закону України "Про інвестиційну діяльність" має місце в тих випадках, коли інвестор, тобто особа, яка вкладає власні, позичкові і залучені майнові та інші цінності в об'єкти інвестування, (вкладник, кредитор, покупець і т.ін.) укладає договір про передачу майна (коштів) учасникам інвестиційної діяльності, які забезпечують реалізацію інвестицій, як виконавці замовлень або на підставі доручень інвестора (ст. 5, 7 Закону).

Положенням ст. 9 Закону визначені відносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, основним правовим документом, який їх регулює, є договір. Укладення договору, умови взаємовідносин є виключною компетенцією сторін, але вони не повинні суперечити діючому законодавству.

Слід мати на увазі, що по вивчених справах ті товариства, з якими укладались договори громадянами, діяли під різними назвами, які не завжди відповідали характеру правовідносин, що виникали між учасниками конкретного договору.

Так, по восьми справах такі суб'єкти називались інвестиційними компаніями (в різних варіантах) хоча судами не було встановлено, чи відповідають вони положенням законодавства про інвестиційну діяльність (АК Дінвест, АТ "ІнніссІнвест", ІГА "Інтелінвест" та ін.).

Як показало вивчення справ, причинами виникнення спорів є:

невиконання або неналежне виконання довірчими, страховими товариствами, комерційними банками, іншими подібними структурами умов договору про повернення довірителям внесених коштів та нарахованих процентів (дивідендів) після настання для вкладників права витребувати внесені кошти і одержати винагороду за користування ними;

зміна зазначеними суб'єктами в односторонньому порядку умов договорів в процесі їх виконання в частині винагороди за користування коштами вкладника в бік їх зменшення.

При розгляді справ суди не завжди враховували, що окремі товариства мають розгалужену мережу. Крім основного підприємства вони мають відділення (філії) в інших містах, в яких, як правило, громадяни оформляють свої договори, там же вносять платежі. Тому при виникненні спорів довірителі найчастіше пред'являють свої позови до філій, і суди при цьому у ряді випадків з'ясовують питання про те, чи є філії юридичними особами й, у зв'язку з цим, належними відповідачами.

Суворовський райсуд м. Херсона розглянув справу за позовом Гаджіболаєва А.І. до Херсонського філіалу акціонерного кооперативного банку "Градобанк" про стягнення 102.246.764 крб. і задовольнив цей позов. Між тим Херсонський філіал "Градобанку" не був юридичною особою, тому не міг бути відповідачем. Таким повинен бути акціонерний комерційний банк "Градобанк" в м. Києві. У зв'язку з цим, а також із-за недостатньо повного з'ясування обставин справи, судова колегія Херсонського облсуду скасувала рішення райсуду з направленням справи на новий розгляд.

Мали місце порушення норм процесуального права пов'язані з цим питанням.

Президія Миколаївського облсуду скасувала ухвалу судової колегії обласного суду в справі за позовом Мичковського М.М. до національної страхової компанії "Оранта" про стягнення страхової суми з тих підстав, що були порушені вимоги ст. 297 ЦПК України: при надходженні касаційної скарги на рішення районного суду по цій справі був повідомлений не відповідач в справі, а його філіал, який не міг бути учасником розгляду справи в суді.

В окремих судах виникло питання хто повинен бути належним відповідачем у справах за позовом до товариств які є банкрутами. При розгляді позовів до таких відповідачів, суди, крім відповідних для вирішення подібних спорів норм, повинні мати на увазі Закон України "Про банкрутство".

Згідно зі ст. 22 цього Закону арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію відповідної структури як банкрута, що тягне припинення у встановленому порядку юридичної особи. Така ухвала приймається, якщо за результатами ліквідаційного балансу не залишилось майна після задоволення потреб кредиторів.

На нашу думку в цих випадках справа про відшкодування збитків ліквідованою юридичною особою, у якої відсутнє будь-яке майно, не може бути порушена у суді іншими особами, які не заявляли про повернення боргу при вирішенні питання про банкрутство.

Спори, що виникають між сторонами в процесі виконання договорів в значній мірі ускладнюються недосконалістю самих договорів. Хоча по формі і за змістом договори в усіх довірчих, страхових і подібних їм структурах, є типовими, проте не рідко права і обов'язки сторін в них викладені не чітко, або деякі істотні питання правовідносин сторін залишилися не врегульованими, що породжує неоднаковий підхід сторін щодо застосування умов договору. Найбільше це проявляється в урегулюванні питання про можливість зміни умов договору щодо розміру винагороди (процентних ставок, дивідендів) за користування коштами довірителів до закінчення строків дії договору.

Дніпровський райсуд м. Херсона частково задовольнив позов Саулкіна М.І., стягнувши на його користь з приватної виробничо-комерційної асоціації "Зовнішінвест" 9.883.000 крб. Позивач просив стягнути 363.125.000 крб. Задовольняючи позов частково, суд виходив з того, що відповідач належним чином виконав умови договору. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України, скасовуючи зазначене рішення районного суду, постанову президії Херсонського облсуду в ухвалі зазначила, що Саулкін М.І. 15.06.94 уклав договір з відповідачем, згідно з яким передав йому в довірче управління 3 млн. крб., а відповідач, у відповідності з п. 3.6 цього договору, зобов'язався за сплином одного року виплатити позивачу 1405% від суми внеску. 01.02.95 відповідач, пославшись на п. 3.8 договору, розірвав його та нарахував позивачу 8.250.000 крб. виходячи з 300% річних. При вирішенні спору суд не перевірив, чи дотримані вимоги ст.ст. 161, 162, 220 ЦК України, чи виконані умови договору і чи в праві був відповідач в односторонньому порядку змінювати його умови.

Бабушкінський райсуд м. Дніпропетровська задовольнив позовні вимоги Ансерової В.М., стягнув на її користь з акціонерного товариства "Прип'ять капітал" 30.069.510 крб. Оскаржуючи зазначене рішення, відповідач посилався на те, що передбачена договором виплата за користування вкладом позивача 366% річних (або 30,5% в місяць) була зменшеною у відповідності з рішенням Національного банку України від 05.07.94 яким установлена гранична ставка 256% річних на підставі Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Судова колегія Дніпропетровського облсуду, залишаючи скаргу без задоволення, правильно зазначила, що доводи відповідача про те, що нову процентну ставку на підставі рішення Національного банку не можна взяти до уваги, оскільки відповідач повинен нести відповідальність по своїм договірним зобов'язанням. Крім того, він є акціонерним товариством, а не банківською структурою. Доводи відповідача про право переглядати процентні ставки щомісячно необгрунтовані, оскільки це не відображено в умовах договору з позивачем.

Оскільки згідно зі ст. 162 ЦК одностороння відмова від виконання зобов'язання й одностороння зміна умов договору не допускається за винятком випадків, передбачених законом, суд при вирішенні спорів, що виникли між суб'єктами правовідносин з цих підстав, повинен поряд з іншими з'ясувати три основних питання: