У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів у справах, пов'язаних із застосуванням законодавства про інформацію та про рекламу.

1. Здійснення реклами продукції у спосіб, що може ввести в оману споживачів цієї продукції, є підставою для заборони відповідної реклами.

Суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа К. (далі - СПД) звернулася до господарського суду з позовом до територіального відділення Управління у справах захисту прав споживачів (далі - Відділення) про визнання недійсними рішень від 15.12.2003 N 58 про заборону розповсюдження реклами та від 30.12.2003 N 47 про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу.

Відділення подало зустрічний позов про стягнення штрафу та заборону вчиняти певні дії - розповсюджувати рекламу.

Рішенням місцевого господарського суду первісний позов задоволено частково: рішення Відділення від 15.12. 2003 N 58 визнано недійсним, в іншій частині позовних вимог СПД відмовлено; зустрічний позов задоволено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано правомірним застосуванням Відділенням штрафних санкцій за ненадання інформації щодо вартості розповсюдженої реклами та необхідністю заборони недостовірної реклами продукції СПД. Разом з тим зазначено, що рішення про заборону розповсюдження реклами прийнято Відділенням з перевищенням установленої компетенції.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду скасовано частково: позов СПД задоволено; у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Відділення просило скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого господарського суду з даної справи залишити без змін, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права а також невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- СПД (замовник) та приватне підприємство "А." (виконавець) уклали договір - доручення від 11.03.2003 N 3 про надання інформаційних послуг, предметом якого є виконання рекламних та маркетингових послуг з метою реалізації продукції замовника;

- на виконання цього договору виконавець розповсюдив рекламу продукції замовника шляхом розміщення інформації в ефірі місцевого телеканалу;

- Відділення провело перевірку дотримання СПД законодавства про рекламу, під час якої встановило, що поширена відповідно до умов договору реклама продукції є недобросовісною, про що було складено акт;

- за наслідками проведеної перевірки Відділенням прийнято рішення від 15.12.2003 N 58 про заборону розповсюдження зазначеної реклами;

- на порушення вимог пункту 6 статті 27 Закону України "Про рекламу" (далі - Закон) СПД не надав на вимогу Відділення інформацію про вартість розміщеної реклами, у зв'язку з чим Відділення прийняло рішення від 30.12.2003 N 47 про накладення на СПД штрафу за порушення законодавства про рекламу;

- СПД є платником єдиного податку.

Причиною подання касаційної скарги з даної справи стало питання щодо правомірності застосування до позивача штрафних та адміністративно-господарських санкцій за порушення законодавства про рекламу.

Згідно з частиною другою статті 26 Закону на вимогу органів виконавчої влади, на які покладено контроль за дотриманням законодавства про рекламу, рекламодавці, виробники та розповсюджувачі реклами зобов'язані надавати документи, усні чи письмові пояснення, відео - та звукозаписи, а також іншу інформацію, необхідну для здійснення ними повноважень щодо контролю.

Відповідно до частини шостої статті 27 Закону за неподання або подання завідомо недостовірної інформації щодо вартості розповсюдженої реклами та/або виготовлення реклами та/або вартості розповсюдження реклами спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальним органам, необхідної для здійснення ними передбачених цим Законом повноважень, на рекламодавців, виробників реклами та розповсюджувачів реклами накладається штраф у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Апеляційний господарський суд, обґрунтовуючи відмову в зустрічному позові в частині стягнення з СПД фінансових санкцій за порушення законодавства про рекламу, послався на відсутність обліку доходів і витрат СПД як платника єдиного податку, що є об'єктивною підставою звільнення його від юридичної відповідальності за неподання інформації щодо вартості поширеної реклами. Суд зазначив також, що в матеріалах справи відсутні докази поширення спірної реклами на замовлення саме СПД, а вилучення рекламного ролику з ефіру місцевого телеканалу виключає можливість його заборони. Проте зазначені висновки не відповідають нормам матеріального права з урахуванням такого.

Відповідно до абзацу восьмого статті 4 Указу Президента України від 03.07.1998 N 727/98 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" (далі - Указ) форма книги обліку доходів та витрат, що підлягають оподаткуванню відповідно до цього Указу, і порядок її ведення суб'єктами малого підприємництва, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, встановлюються Державною податковою адміністрацією України. Пунктом 8 Порядку видачі Свідоцтва про сплату єдиного податку, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 29.10.1999 N 599, передбачено, що для визначення результатів власної підприємницької діяльності на підставі хронологічного відображення здійснених господарських і фінансових операцій платник єдиного податку веде Книгу обліку доходів і витрат згідно із додатком N 10 до Інструкції про прибутковий податок з громадян, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України від 21.04.93 N 12.

Отже, Указом не передбачено звільнення суб'єктів малого підприємництва від ведення обов'язкового обліку доходів і витрат. Відповідно до статті 14 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" тільки у разі сплати фіксованого податку платник такого податку звільняється від ведення обов'язкового обліку доходів і витрат. Оскільки позивач СПД не є платником фіксованого податку, місцевим господарським судом зроблено правильний висновок про правомірне застосування Управлінням штрафних санкцій за неподання необхідної інформації на вимогу цього органу.

Основними принципами реклами, встановленими статтею 7 Закону, є: законність, точність, достовірність, використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами шкоди.

Статтею 1 Закону визначено, що недобросовісна реклама - це реклама, яка вводить або може ввести в оману споживачів реклами, завдати шкоди особам, державі чи суспільству внаслідок неточності, недостовірності, двозначності, перебільшення, замовчування, порушення вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження.

Відповідно до статті 10 Закону недобросовісна реклама забороняється. Відповідальність за недобросовісну рекламу несе винна особа.

Частиною третьою статті 27 Закону передбачено, що з метою захисту інтересів суспільства, держави, споживачів реклами і учасників рекламного ринку органи державної влади, зазначені у статті 26 цього Закону, можуть звертатися до суду з позовами про заборону відповідної реклами та її публічне спростування.

Таким чином, висновок місцевого господарського суду про необхідність заборони реклами згаданого препарату у спосіб, що може ввести в оману споживачів цієї продукції, також є обґрунтованим.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України касаційну скаргу задовольнив: постанову апеляційного господарського суду скасував, а рішення місцевого господарського суду залишив без змін.

2. Наявність у телерадіоорганізації збитків у вигляді неодержаних нею доходів від розміщення рекламних матеріалів має бути підтверджена належними доказами. Передумовою стягнення відповідних збитків є встановлення причинного зв'язку між невиконанням (неналежним виконанням) зобов'язань відповідачем та неотриманням внаслідок цього позивачем доходів.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "А." (далі - Телерадіокомпанія) звернулося з позовом до Концерну радіомовлення, зв'язку та телебачення (далі - Концерн) про стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди через невиконання відповідачем договірних зобов'язань.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у позові відмовлено з тих мотивів, що позивачем не подано обґрунтованого розрахунку заподіяних збитків у вигляді упущеної вигоди, не подано належних доказів, які свідчили б про можливість отримання прибутку, а також у зв'язку з пропуском позивачем строку звернення з позовом до суду.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Телерадіокомпанія просила скасувати названі судові акти місцевого та апеляційного господарських судів і направити справу на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- 13.05.1999 Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення Телерадіокомпанії видано ліцензію на право користування одним із загальнонаціональних каналів мовлення строком на 5 років, із зазначенням, що таке мовлення повинно здійснюватися лише за допомогою технічних засобів Концерну;

- на підставі названої ліцензії Телерадіокомпанія та Концерн уклали договір від 06.10.1999 про надання Концерном послуг зв'язку з трансляції телевізійних програм відповідно до чинної ліцензії;

- листом від 30.12.1999 відповідач повідомив позивача про свою відмову надавати послуги зв'язку, оскільки Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення листом від 29.12.1999 не підтвердила правомірність ліцензії, виданої позивачеві;

- у зв'язку з втратою ліцензією чинності на підставі статті 17 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" (через відсутність початку мовлення на протязі року) позивачу було заподіяно збитки у сумі ліцензійного збору, які були стягнуто судовим рішенням з іншої справи;

- висновком судово - бухгалтерської експертизи встановлено: кількість ефірного часу, яку позивач міг би використовувати для розміщення реклами протягом визначеного періоду; середню вартість розміщення 1 хвилини комерційної реклами; суму доходу за 1 хвилину рекламного мовлення; розрахункову суму прибутку, яку міг би отримати позивач;

- позивачем як докази заподіяних йому збитків надано укладені з рекламодавцями договори від 01.10.2001 з додатками та від 20.12.1999 без відповідних додатків.

Причиною спору зі справи стало питання про заподіяння позивачеві збитків у вигляді не отриманих доходів через невиконання відповідачем договірних зобов'язань.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу Української РСР, на яку посилається позивач, обґрунтовуючи свої вимоги, в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником.

Таким чином, для стягнення збитків у вигляді не отриманих доходів слід встановити причинний зв'язок між невиконанням (або неналежним виконанням) зобов'язань відповідачем та неотриманням внаслідок цього позивачем доходів, які він отримав би обов'язково та неминуче за умови виконання відповідачем своїх зобов'язань.

Як встановлено судовими інстанціями, Концерн відмовив Телерадіокомпанії у транслюванні його передач через повідомлення Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення про нечинність ліцензії Телерадіокомпанії до настання дати, з якої Телерадіокомпанія розпочала мовлення на телеканалі та взяла на себе певні зобов'язання щодо розміщення рекламних матеріалів.

Отже, висновки місцевого та апеляційного господарських судів про те, що збитки у вигляді не отриманих доходів повинні підтверджуватися угодами, які були укладені позивачем з метою надання рекламодавцям послуг щодо розміщення реклами під час мовлення, що його здійснював би позивач на одному з загальнонаціональних каналів, та іншими доказами існування вигоди, яку він упустив (не зміг отримати через відмову відповідача надавати послуги зв'язку), відповідають обставинам справи та чинному законодавству.

Попередні судові інстанції надали вірну оцінку висновкові судово-бухгалтерської експертизи у даній справі, оскільки в ньому йдеться про підтвердження фактичної вартості рекламного часу, який міг бути проданий позивачем до відмови від виконання договору відповідачем, однак сама по собі експертиза не доводить факту існування упущеної вигоди та не свідчить про фактичний продаж рекламного часу, а відтак про упущену вигоду.

Відповідає обставинам справи й висновок попередніх судових інстанцій про те, що позивачем не надано доказів виконання сторонами умов угод від 01.10.2001 та від 20.12.1999 про надання послуг з розміщення реклами, а також відповідно обґрунтованого розрахунку заподіяних позивачу збитків у вигляді упущеної вигоди.

Згідно зі статтею 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 34 цього Кодексу господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Однак належних та беззаперечних доказів на підтвердження своїх позовних вимог позивачем надано не було ні суду першої інстанції, ані апеляційному суду, з огляду на що попередні судові інстанції правомірно відмовили у задоволенні позову.

Крім того, позивач пропустив встановлений статтею 76 Цивільного кодексу Української РСР строк позовної давності звернення до суду з даним позовом. Відповідно до цієї норми перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов, а право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Суд першої інстанції правильно встановив, що перебіг строку позовної давності щодо вимог про стягнення збитків слід розраховувати починаючи з дати отримання позивачем листа відповідача про відмову в наданні позивачу послуг, оскільки саме на цю дату позивач дізнався про порушення свого права.

Встановлено, що заява про відновлення пропущеного строку позовної давності позивачем не подавалася. Отже, у місцевого суду відсутні були підстави відновлення пропущеного строку позовної давності.

За таких обставин немає передбачених законом підстав для скасування оскаржуваних рішень місцевого та апеляційного господарських судів.

Постановою Вищого господарського суду України рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду залишено без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

3. Спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів має право здійснювати контроль за дотриманням законодавства України "Про рекламу" виключно в межах своїх повноважень, а саме в тій частині, що стосується захисту прав споживачів.

Головне управління у справах захисту прав споживачів (далі - Управління) на підставі рішення про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу від 19.03.2004 N 000399 звернулося до суду з позовом про стягнення з Відкритого акціонерного товариства "Телеканал "Т." (далі - Телеканал) штрафних санкцій.

Телеканал подав зустрічний позов про визнання недійсним рішення Управління від 19.03.2004 N 000399.

Рішенням місцевого господарського суду від 25.04.2005, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду від 21.06.2005, в задоволенні позову Управління до Телеканалу відмовлено, зустрічний позов задоволено. Судові рішення мотивовано невідповідністю прийнятого Управлінням рішення від 19.03.2004 N 000399 вимогам чинного законодавства.

Управління звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення попередніх судових інстанцій зі справи скасувати внаслідок їх прийняття з порушенням норм матеріального та процесуального права і прийняти нове рішення.

Перевіривши повноту встановлення судами першої і апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:

- 01.03.2004 службовими особами Управління проведено перевірку додержання Телеканалом законодавства про рекламу, за результатами якої складено акт від 01.03.2004 серії ШР N 000419;

- відповідно до акта перевіркою встановлено порушення відповідачем вимог частини першої статті 5 Закону України від 03.07.1996 N 270/96-ВР "Про рекламу" (далі - Закон), а саме: 27.02.2004 в ефірі телеканалу під час показу прогнозу погоди (спонсор показу - торговельна марка "Ж.") було розміщено рекламу, яка супроводжувалася додатковим відеорядом та текстом;

- на підставі частини другої статті 26 Закону позивач актом від 01.03.2004 N 000419 зобов'язав відповідача надати документально підтверджену інформацію щодо вартості вищезазначеної реклами та направити уповноваженого представника Телеканалу до Управління в триденний термін з дня отримання акта для розгляду справи за ознаками порушення законодавства про рекламу та попередив, що за неподання або подання завідомо недостовірної інформації щодо вартості розповсюдження реклами до відповідача будуть застосовані санкції згідно з вимогами частини шостої статті 27 Закону;

- відповідачем у визначені строки не надано інформації щодо вартості розповсюдженої реклами, в зв'язку з чим позивачем прийнято рішення від 19.03.2004 за N 000399 про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу;

- Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики здійснено перегляд рішення позивача від 19.03.2004 N 000399 про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу та прийнято рішення від 28.04.2004 N 0005, яким оскаржуване рішення позивача залишено без змін;

- відповідач у добровільному порядку рішення Управління від 19.03.2004 N 000399 не виконав і штраф не сплатив;

- перевірка, результати якої оформлено актом від 01.03.2004 серії ШР N 000419, не відповідає ознакам ні планової (відповідач не отримував повідомлення про її проведення і Управлінням не надано доказів плановості), ані позапланової (у зв'язку відсутністю письмово оформлених скарг споживачів);

- акт перевірки від 01.03.2004 серії ШР N 000419 складено за відсутності представника відповідача, який не повідомлявся про проведення перевірки та представник якого не викликався, доказами чого є відсутність у зазначеному акті перевірки дотримання законодавства про рекламу підпису представника суб'єкта підприємницької діяльності (який передбачено формою N 5 акта, що затверджена наказом Держстандарту від 27.11.2000 N 679), відсутність протоколу про відмову від підпису акта перевірки та відсутність відповідного запису в журналі реєстрації перевірок ВАТ.

Причиною даного спору є питання щодо правомірності притягнення позивача до відповідальності за порушення законодавства про рекламу.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону у теле-, радіопередачах, матеріалах в інших засобах масової інформації, видовищних та інших заходах, які створені і проводяться за участю спонсорів, забороняється наводити будь-яку інформацію рекламного характеру про спонсора та/або його товари, крім імені або найменування та знака для товарів і послуг спонсорів.

Згідно з частиною другою статті 26 цього Закону на вимогу органів виконавчої влади, на які покладено контроль за дотриманням законодавства про рекламу, рекламодавці, виробники та розповсюджувачі реклами зобов'язані надавати документи, усні чи письмові пояснення, відео- та звукозаписи, а також іншу інформацію, необхідну для здійснення ними повноважень щодо контролю.

Частиною шостою статті 27 Закону передбачено відповідальність за невиконання вимог частини другої статті 26 цього Закону у вигляді штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (в даному випадку - 1 700 грн.).

Згідно із статтею 1 Указу Президента України від 23.07.1998 N 817/98 "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності" органи виконавчої влади, уповноважені від імені держави здійснювати перевірку фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, проводять планові та позапланові виїзні перевірки.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Управління в касаційній скарзі наполягало на тому, що норми зазначеного Указу Президента України не підлягають застосуванню в даному випадку, оскільки предметом спору є рішення від 19.03.2004 N 000399, прийняте Управлінням у межах здійснення контролю за дотриманням законодавства про рекламу, на який норми щодо порядку проведення планових та позапланових перевірок не поширюються.

Разом з тим статтею 10 Указу Президента України від 23.07.1998 N 817/98 передбачено, що державні органи у справах захисту прав споживачів здійснюють позапланову перевірку діяльності суб'єктів підприємницької діяльності виключно на підставі отриманих від споживачів скарг про порушення такими суб'єктами вимог законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) законодавство України про захист прав споживачів складається з цього Закону та інших актів законодавства, що видаються відповідно до нього.

Частиною першою статті 26 Закону встановлено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів здійснює контроль за дотриманням законодавства України про рекламу в межах своїх повноважень - щодо захисту прав споживачів.

Положення про Головне управління у справах захисту прав споживачів в Автономній Республіці Крим, головні обласні, обласні, Головне Київське та Севастопольське міські управління у справах захисту прав споживачів, затверджене наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 09.10.2003 N 169 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 24.10.2003 за N 972/8293, здійснення органами з захисту прав споживачів контролю за дотриманням рекламодавцями, виробниками та розповсюджувачами реклами вимог законодавства про рекламу у сфері захисту прав споживачів відносить до основних завдань управлінь (абзац 3 пункту 4), для реалізації яких їм надано право перевіряти дотримання рекламодавцями, виробниками та розповсюджувачами реклами вимог законодавства про рекламу у сфері захисту прав споживачів (підпункт 1 пункту 5, підпункт 5 пункту 6).

За таких обставин доводи скаржника щодо розмежування приписів законодавства про рекламу і про захист прав споживачів щодо здійснення контролю та проведення перевірок є невірними, а його висновок про непоширення норм Указу Президента України від 23.07.1998 N 817/98 на здійснення контролю за дотриманням законодавства про рекламу - помилковим.

До того ж проведення планових та позапланових перевірок також передбачено наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 14.03.2003 N 42 "Про підвищення ефективності роботи державних органів у справах захисту прав споживачів при здійсненні перевірок суб'єктів господарської діяльності", який є чинним і недійсним у встановленому порядку не визнавався.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, Управлінням проведено перевірку Телеканалу за відсутності належних правових підстав для її проведення. Ці доводи Управлінням не спростовано.

Отже, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли обґрунтованого висновку щодо необхідності визнання недійсним оспорюваного рішення Управління від 19.03.2004 N 000399 як такого, що прийняте з порушенням встановленого порядку.

В свою чергу, визнання судом недійсним цього рішення унеможливило задоволення первісного позову про стягнення штрафу.

При цьому твердження скаржника про порушення судами правил підвідомчості з посиланням на неможливість самостійного оспорювання до суду акта перевірки не відповідає фактичному предмету даного спору, а тому й не може бути підставою для задоволення касаційної скарги.

Таким чином, Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи відповідають встановленим ними обставинам справи, прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права і передбачені законом підстави для їх скасування відсутні.

4. Спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів вправі звертатися до суду з позовами про стягнення штрафу за порушення порядку виготовлення та розповсюдження реклами. Передбачені Цивільним кодексом України строки позовної давності до відповідних правовідносин не застосовуються.

Територіальне управління у справах захисту прав споживачів (далі - Управління) звернулося до господарського суду з позовом про стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "С." (далі - Товариство) штрафу за порушення законодавства про рекламу, накладеного згідно з рішенням від 02.04.2003 N 000234.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено. Судові рішення мотивовано тим, що відповідач порушив вимоги законодавства про рекламу, за що позивачем на нього накладено штраф, який відповідачем добровільно не сплачено.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Товариство просить рішення місцевого та апеляційного господарських судів скасувати та прийняти нове рішення. Своє прохання Товариство мотивує прийняттям оскаржуваних рішень всупереч вимогам норм матеріального права, а саме - пункту 28 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.1997 N 997, та статті 72 Цивільного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі - ЦК УРСР).

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи, правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:

- Управлінням проведено перевірку дотримання Товариством законодавства про рекламу в сфері захисту прав споживачів, за результатами якої складено акт від 25.03.2003 N 000241, в якому зафіксовано порушення відповідачем порядку розповсюдження реклами у вигляді розміщення на власних автомобілях реклами різновидів горілки "С." без попередження про шкоду вживання алкоголю, що не відповідає вимогам частини п'ятої статті 21 Закону України "Про рекламу" (далі - Закон);

- на підставі зазначеного акта перевірки Управлінням прийнято рішення від 02.04.2003 N 000234 про накладення на відповідача штрафу за порушення законодавства про рекламу та зобов'язано сплатити цей штраф протягом 10 днів з дня отримання рішення;

- відповідач рішення позивача отримав 04.04.2003, але штраф не сплатив.

Відповідно до частини п'ятої статті 21 Закону (в редакції, що діяла на час вчинення порушення) в усіх випадках реклама тютюнових виробів та алкогольних напоїв повинна супроводжуватись попередженням про шкоду тютюнопаління та вживання алкоголю.

Згідно з статтею 26 цього Закону контроль за дотриманням законодавства України про рекламу здійснює в межах своєї компетенції, зокрема Державний комітет України у справах захисту прав споживачів - щодо рекламодавців, виробників та розповсюджувачів реклами у сфері захисту споживачів від порушень законодавства про рекламу.

Відповідальність за порушення законодавства про рекламу встановлена статтею 27 Закону, частиною четвертою якої передбачено, що Державний комітет у справах захисту прав споживачів та його органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі мають право накладати штрафи на суб'єктів підприємницької діяльності за порушення порядку виготовлення та розповсюдження реклами - у розмірі чотирикратної вартості розповсюдження такої реклами.

Відповідно до пункту 1 Положення про обласні, Головне Київське та Севастопольське міські управління у справах захисту прав споживачів, затвердженого наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України 14.09.2000 N 559 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28.09.2000 за N 663/4884, яке діяло на час прийняття позивачем рішення про накладення штрафу, обласні, Головне Київське та Севастопольське міські управління у справах захисту прав споживачів є територіальними органами Держстандарту України та забезпечують реалізацію державної політики у сфері захисту прав споживачів на території відповідного регіону.

Підпунктом 17 пункту 5 зазначеного Положення Управлінню було надано право накладати стягнення на рекламодавців, виробників та розповсюджувачів реклами за порушення законодавства про рекламу у сфері захисту прав споживачів відповідно до статті 27 Закону.

Висновки попередніх судових інстанцій про правомірність накладення Управлінням на Товариство штрафу за порушення законодавства про рекламу в сумі є обґрунтованими та відповідачем не оспорюються.

Судовий порядок примусового стягнення штрафу було передбачено абзацом шостим частини четвертої статті 27 Закону (в редакції, що діяла на час накладення штрафу) та передбачено частиною 9 статті 27 Закону (в чинній редакції) і пунктом 20 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 N 693.

При цьому застосування попередніми судовими інстанціями у вирішенні даного спору (позов подано 26.05.2004 і прийнято судом до провадження 01.06.2004) приписів Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 26.05.2004, всупереч твердженню скаржника, з урахуванням принципу дії нормативно-правових актів у часі є обґрунтованим.

Право на звернення позивача до суду з даним позовом також гарантується статтею 124 Конституції України та статтями 2, 3, 6 Закону України "Про судоустрій України".

За таких обставин попередні судові інстанції дійшли вірного висновку про те, що позивач мав право на звернення до суду з позовом про стягнення штрафу, накладеного Управлінням на відповідача за порушення законодавства про рекламу.

Також місцевим та апеляційним судами обґрунтовано відхилено посилання скаржника на закінчення шестимісячного строку позовної давності, передбаченого статтею 72 ЦК УРСР для стягнення штрафу, оскільки правовідносини, які виникають у зв'язку із застосуванням державними органами щодо підприємств, установ, організацій, встановленої законодавством відповідальності за порушення законодавства про рекламу, не є цивільно-правовими, а тому відсутні правові підстави для застосування до цих правовідносин строків позовної давності, передбачених ЦК УРСР.

Таким чином, застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права відповідає встановленим ними обставинам справи, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни прийнятих зі справи судових рішень.

Вищий господарський суд України рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду залишив без змін а касаційну скаргу Товариства - без задоволення.

5. У спорах про спонукання до прийняття органом місцевого самоврядування рішення про видачу дозволу на розміщення рекламної конструкції слід ретельно встановлювати обставини, пов'язані з доведеністю факту звернення позивача із заявкою для одержання відповідного дозволу.

Товариство з обмеженою відповідальністю "У." (далі - Товариство) звернулося з позовом до виконавчого комітету міської ради (далі - Виконком) про спонукання до прийняття рішення про видачу дозволу на розміщення рекламної конструкції та визнання недійсним розпорядження від 19.06.2001 N 830 про видачу приватному підприємству Фонд "О." дозволу на розміщення зовнішніх рекламоносіїв.

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено частково:

- визнано недійсним пункт 2.1 розпорядження голови міської ради від 19.06.2001 N 830 в частині надання дозволу приватному підприємству "Ф." на розміщення зовнішнього рекламоносія у визначеному місці;

- Виконком зобов'язано прийняти рішення за зверненням Товариства від 20.12.2000 N 245 щодо розміщення на цьому місці складної рекламної конструкції.

Рішення суду першої інстанції, з посиланням на приписи статті 20 Господарського кодексу України, пунктів 11, 12 та 17 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23.09.1998 N 1511 (далі - Типові правила), мотивовано тим, що розпорядженням голови міської ради від 19.06.2001 N 830 порушено пріоритетне право Товариства на відповідне місце розташування спеціальної конструкції до винесення місцевим виконавчим органом ради рішення з цього питання. Це право позивача, за висновком суду, виникло після подання ним в установленому порядку заявки для одержання дозволу на розміщення зовнішньої реклами.

Постановою апеляційного господарського суду скасовано рішення суду першої інстанції скасовано, у позові відмовлено.

Постанову апеляційної інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено факт звернення до відповідача із заявкою для одержання дозволу на розміщення зовнішньої реклами.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Товариство просило скасувати постанову апеляційного господарського суду. Скаргу мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції у справі було порушено правила оцінки доказів, внаслідок яких цей суд дійшов неправильного висновку про недоведеність факту звернення Товариства із заявкою для одержання дозволу на розміщення зовнішньої реклами.